– Злякалися?

– Так! Дуже!

– Не бійтеся, то не до нас.

– Дякую!

– Помилилися вони.

– Слава Богу! Лягаймо вже.

– На добраніч!

– І вам!

Роман насилу дочекався, поки за денщиком стихнуть кроки, і, схопивши Магду за плечі, страшно просичав:

– Що він кричав? Про хазяїна? Кого розстріляли?

Марек відтіснив його:

– Де Ядзя?

Магда заплакала:

– Батька… Ще в жовтні… І маму… розстріляли… А Ядзю з малим – до Сибіру. Вона мала народити якраз. Пані Філіпович теж повезли. Григорій казав, що, може, до Казахстану… Він розшукає… Він зможе…

– За що?!

– Польські пани, українські націоналісти…

– А ти чому тут? Повернулася?

– Матей… помер… саме у вересні… коли… це все…

Брати поспускали очі додолу. Раптом Марек визвірився:

– Слухай, цей твій майор… Може, це він батька?.. І Матея?..

– Ні! – злякалася вона. – Ні! Він не міг! Він приїхав пізніше! А Матей сам помер. Він же… хворів… – Магді знову перехопило дух, але вона вела далі: – Він узагалі… у відділі зовнішньої розвідки… служить… Правда, про це… не можна говорити…

– Гаразд, неси одяг. Треба тікати. Не дай Боже, ті повернуться… Тоді й тобі капут.

Магда потихеньку принесла одяг, зібрала їжу, дала кілька золотих монет з батькового скарбу, і вони почали прощатися. З’ясувалося, що Марчевський наказав їм тікати. Краще – за кордон, через Румунію.

– Доведеться переходити на нелегальне становище.

– На нелегальне?

– Не хвилюйся. Нас багато таких.

– А як же?..

– Коли щось – знайдемо, з ким вісточку передати.

– А коли тобі щось треба, то передай з отцем Славомиром. З отим францисканцем. Пам’ятаєш?

– Це той, що з залисинами?

– Він! Скажеш, ніби на сповідь прийшла…

– Їх нікого вже нема…

– Що?!

– Католицьких священиків. Кого вигнали, кого…

– О-о-о! Сволота!

– Ромку, ми в таборі відстали від життя.

– Згодом щось придумаємо…

Вони вислизнули нечутно, ще вдосвіта. Ключа повернули до старої схованки – за ліпним картушем. Магду це заспокоїло. Ще повернуться.

До ранку не спала. Але Марчевського на порозі першим зустрів денщик:

– Товаришу майоре, дозвольте звернутися!

– Чого так офіційно?

З голосу було чути, що товариш майор стомився.

– Уночі був переполох: приходили з міліції, шукали хазяйських синів.

– І що, знайшли?

– Та звідки!

– Справді, що їм тут робити? Дурні вони, чи що?

– Отак і я їм сказав.

– Ну й правильно, – похвалив Марчевський і зазирнув до Магдиної кімнати: – Що тут було вночі? Злякали?

Вона глянула йому в очі, підійшла м’яко, вперше обняла й цнотливо поцілувала в щоку. А тоді прошепотіла:

– Дякую!

Григорій сторопів:

– За що?

– За братів.

Він розсердився:

– Вони були тут?

Магда кивнула.

– А тепер де?

– Відразу пішли.

– От придурки! Я ж їм сказав! – випалив Григорій і замислився. – Іван бачив?

– Ні. Здається, ні. Ми потихеньку. Швидко.

– Будемо сподіватися, – Марчевський обняв її, і вперше вона відчула до нього щиру приязнь.

Саме приязнь, а не кохання.

Цього разу з консерваторії Магда поверталася розгублена й засмучена. Фальш вона відчувала за версту.

Того разу, коли Григорій привів її під руку й відрекомендував як дружину, усі були занадто здивовані, щоб прикидатися.

– Поновити навчання? Звісно, жодних проблем! Ви тепер Марчевська? То нічого, принесіть лише довідки – і всі документи оформимо за кілька днів. Так, ми розуміємо. Радянська влада підтримує мистецтво.

А тепер, коли зайшла обговорити розклад уроків, зрозуміла, що пані… тобто вже товаришка Левицька докорінно змінила ставлення до неї. Зовні колишня викладачка, як і перше, була спокійна й привітна, але за кожною фразою, за кожним поглядом Магда відчувала прихований, неприязний контекст.

– Давно не грала? Розумію, було не до музики… – промовила Левицька, ніби Магда сама винна, що було не до музики. – Що ж, доведеться багато працювати. Сподіваюся, часу вистачить.

На останньому слові пані-товаришка зробила притиск і додала:

– Обов’язково підійди до секретаря: тобі призначили стипендію.

Казала в’їдливо, єхидно, неначе це тільки дружинам радянських офіцерів нині стипендії дають…

Магда йшла, перебираючи в пам’яті ці прикрі моменти, а її очі ширяли по дахах, будинках, вікнах. За минулу ніч на деревах з’явилось яскраво-жовте й червоне листя. Теплий, але сильний вітер щохвилини то затуляв сонце хмарами, то знову появляв його світові. Через це вулиці чарівно мінилися. Ось промінчик осяяв над дверима картуш – вершника з мечем, а онде згори глянув мармуровий янгол. Вони такі ж самі, як і колись. Дивишся на них – і відразу тепліє на серці. І твердішою робиться хода…

Ще здалеку вона помітила, що на площі зібрався величезний натовп. Навіть у сусідні вулички розтікся. Знову якийсь мітинг. Вирішила обійти вузьким провулком. Аж раптом:

– Панно Магдо? Невже це ви?

Чоловік середніх літ, у куценькій темній курточці й потертій шкіряній кепці.

Усміхнулася чемно:

– Пробачте, я вас не пам’ятаю.

Похитав головою:

– Справді, важко впізнати… Ми зустрічалися давно, ще перед цими подіями… У ресторації «Корона». Ви були з братами.

– Пан Зулевич?!

Він злякано приклав пальця до губ:

– Тихше!

– Пане Зулевичу, – радісно прошепотіла вона, – я не впізнала вас одразу…

Це був ще один промінчик з минулого.

– Не дивно, панно Магдо, не дивно.

– Тоді ви були таким… статечним…

– Так, шикарний був час…

– Авжеж. Тепер усе інакше…

І на підтвердження цієї думки з боку площі потужний хор заревів:

Обоє, ніби змовившись, зітхнули.

– А ви анітрохи не змінилися.

– Справді? – Зулевич розбудив у ній колишнє кокетство.

– Така ж чарівна! Хіба що трохи зблідли…

– Такий час…

– Такий час…

– Це я тепер гнаний і голодний. Нічого не залишилось. Усе націоналізовано. Винарню в Струсові, крамницю в Бучачі… – він змовк, помітивши двох дівчат у строкатих хустинах, які, перемовляючись на ходу, поспішали в бік площі.

А над дахами виразно лунало:

– Як живете?

– Між небом і землею… Був людиною першої руки, а тепер… Шукаю, де голову прихилити. Якоїсь квартири… Оселі недорогої.

Магда спочутливо покивала головою:

– Невесело… Ми з покійним чоловіком наймали маленьку квартирку – там, за старим замком. Неподалік жінка здавала в найми кімнати. Може, ще є хоч одна вільна… Хазяйка дуже привітна, удова…

Розмова про побутові справи здавалася недоречною на тлі потужного хору:

– Може, проведете до неї?

– Ні, на жаль, не можу. Поспішаю. Але адресу дам.

Вона нашвидку написала адресу в своєму блокнотику, вирвала аркуш і простягла Зулевичу. Його очі раптом стали вологими. Магда знітилася й продріботіла:

– Вітайте господиню і скажіть, що від мене.

– Скидаймо ж гніт, ганьбу і маску… – пролунало поруч.

Це радянський солдат, ідучи вулицею, підспівував хорові: