Доктор провів жінок до дверей і запросив чергового пацієнта. Часу на роздуми він не мав: у коридорі чекало ще кілька хворих. Хтось із флюсом та гострим болем. Такий саме біль засів тепер і в його серці, повсякчас нагадуючи про себе нападами гніву на сина й на себе.

Магда випадково побачила крізь вікно, як з їхнього дому вийшли знайома кравчиня з матір’ю й обережно, щоб не послизнутися на крижаній бруківці, попрямували до власної майстерні, що була неподалік. Саме Ядзя Філіпович пошила за паризькими лекалами ту чудову відверту сукню для братових витівок. Фасон знайшли у французькому каталозі. Але ж не з братовими достатками замовляти її з Парижа. Не допоміг навіть продаж Шандорової картини. Непогано мати друга-художника! Однак грошей вистачило тільки на тканину. Але на яку! Італійський шовк з оксамитовими квітами. Бірюзовий, а квіти бордово-зелені. Якраз до Магдиного волосся й до її очей! Коли вони прийшли до ательє й розгорнули пакунок, Ядзі відібрало мову. Вона довго розглядала візерунок на тоненькому напівпрозорому полотні, а потім нерішуче відмовилася шити: не розплатиться, якщо зробить щось не так. Марек з ентузіазмом і жартами почав її вмовляти. І таки вмовив. Носата Ядзя взялася до роботи. Була вона кравчинею від Бога, і сукня вийшла не гіршою, ніж з найдорожчих магазинів.

Зимові сутінки швидко охоплювали місто. За склом танцювали легенькі новорічні сніжинки.

Що привело кравчиню Ядвігу до їхнього дому? Ще й разом з матір’ю… Магда не знала, що й думати. Вони з братом були занадто балакучі, поки Ядзя шила ту спокусливу сукню. Забагато базікали… Невже тепер Ядвіга хоче викрити братів та Магду? Але навіщо це їй? А може, просто приходили лікувати зуби, і вона невідь-що собі фантазує?..

Дівчина повернулася до піаніно, проте передчуття небезпеки не відступало й на крок.

Пізно ввечері, відчинивши двері Марекові (Роман уже поїхав до університету, бо готувався до захисту диплома) і прийнявши його модний ціпок та розкішне кашемірове пальто вільного крою з паском, Кася задоволено передала наказ батька зайти до нього.

– Хіба він ще не спить?

– Не спить і чекає на вас у бібліотеці.

Здивований Марек зійшов нагору і, не стукаючи, зайшов до бібліотеки, що правила батькові й за особистий кабінет.

Старий неквапом підняв голову від старовинного великого фоліанта, і Марек у його погляді побачив і розпач, і біль, і гнів.

– Що сталося, тату?

Пан Станіслав підвівся від столу й підійшов до сина майже впритул. Тепер вони стояли віч-на-віч.

– Допізна гуляєш, синку.

– Хіба різдвяний піст ще не закінчився? – хлопець був у доброму гуморі, тож рот йому трохи не мимоволі розсувала білозуба усмішка.

– Сьогодні до мене приходила пані Філіпович з донькою. Ти знаєш – чому? Чому їй конче треба було побачити саме мене?

Марек глибоко вдихнув просякнуте запахом глиці тепле повітря. Усмішка згасла, але не веселі вогники в очах.

– Поясни мені, що трапилося з її донькою Ядвігою. Що примусило її до цього ганебного, цього принизливого візиту?.. Принизливого, до речі, й для мене.

Довга пауза не допомогла синові зібрати думки, однак батько повів далі:

– Ти спокусив дівчину і покинув її? Це правда?

Марек зблід. Хміль нарешті вивітрився з його голови, але хлопець відповів у звичній манері, напівжартома:

– Це ще треба розібратися, хто кого спокусив: я її чи, може, вона мене? До того ж, тату, це моя особиста справа. Мені здається, я вже досить дорослий хлопчик, щоб розповідати тобі чи мамі, з ким і коли я сплю.

– Це раніше була твоя особиста справа, а тепер дівчина вагітна. Уся відповідальність за дитину лежить на тобі, на чоловікові.

– Я її попереджав! Я їй ніколи не обіцяв одружитися з нею. Вона мусила сама подбати про наслідки. Не думай, що я негідник. Я їй гроші пропонував на лікаря – зробити аборт дуже дорого! Це ж кримінал! Хіба вона мене послухала? Я не хочу з нею одружуватися…

– Хто не хоче одружуватися, спочатку бодай трохи думає, а потім уже стрибає будь до кого в ліжко, – батьків голос став металевим і твердим. – Народиться дитина… Дитина без батька змалку зневажена, покарана долею. Ви завинили, а страждати буде вона.

Батько розгубився: розмова відхилилася від попереднього плану, що його він ретельно продумав, чекаючи на сина.

Запала важка тиша. У коминку тріщали сухі дрова, безжально віддані на поталу вогню. Гнів у батьковому серці розгорявся з новою силою. Цього разу вже на себе, що жаліє Марека… Чи має він право примушувати сина одружуватися з нелюбою жінкою, робити його нещасним на все життя за прикру юнацьку помилку?

Вони так і стояли один навпроти одного, не зрушивши з місця від початку розмови…

– Іди відпочивай. Завтра буде день, тоді й обговоримо, як маємо вчинити, щоб мені не було соромно в очі людям дивитись. І ти подумай, сину, як буде краще тобі й цій жінці…

Ані батько, ані син жодного разу не назвали ім’я дівчини, наче вона не людина, а якийсь фатум, що вдерся в їхнє спокійне життя і зруйнував виплеканий роками порядок.

Магдине вухо наче вросло в шпарину між одвірком та дверима, що їх Марек лише причинив, коли зайшов до бібліотеки. Її музикальний слух не пропустив жодного слова, дарма що батько з сином розмовляли притишеними голосами, бо матуся вже спала й не уявляла, яка небезпека нависла над її улюбленцем. Магда розчула і жаль у батьковому голосі, і важке дихання нещасного брата. Почуте обурило дівчину. Підступна Ядзя! Солодкоголоса зміюка! Бліда поганка! Їй вдалося спіймати Марека у свої тенета, та побачимо, чи довго він там просидить! Магда відчула страшну провину перед братом: це ж вона познайомила їх. Мареку, Мареку, веселуне й жартівнику, як ти не помітив пастки?

Але ж дитина… Його дитина і справді ні в чому не винна! Господи, що скаже матуся?!

Уранці до будинку Свідзинських під’їхало таксі – недешеве задоволення! З нього досить спритно виліз старезний, але рухливий дідуган з урочистим виразом обличчя, у бездоганному одязі, модному, чистому, з білим кашне навколо шиї. У руках старий тримав великого портфеля. Наказав водієві дістати речі з багажника, а сам підійшов до дверей і натиснув на ґудзик дзвоника. Не віднімав пальця від нього, доки заклопотана Кася не відчинила.

Водій таксі зверхньо глянув на Касю, позаносив валізи старого до передпокою і, діставши щедрі чайові, з глибоким почуттям власної гідності розкланявся й поквапився піти геть. Згори йому на зміну, перестрибуючи через дві сходинки, уже летів Марек.

Таким довгим дзвоником повідомляв про свій приїзд тільки вуйко Кароль – далекий самотній родич Свідзинських. Любий вуйко – так його всі називали. Слідом за Мареком бігла в обійми старого й Магда – його улюблениця, наймолодшенька, єдина племінниця, втіха й розрада.

Старий нечасто тішив їх своїми візитами, але ніколи не приїжджав з порожніми руками, кожному привозив неабиякі подарунки: жінки діставали коштовні прикраси, чоловіки – мисливську зброю, годинники чи дорогі шкіряні гаманці. Не пусті, звісно ж. Не забував і про прислугу. Тож присутність старого наповнювала будинок відчуттям свята. Пан Кароль мав невеличкий маєток зі старовинним будинком, який утримували в зразковому стані дві покоївки, куховарка й садівник – він же кучер, він же охоронець, він же дворецький, він же партнер для гри в карти довгими зимовими вечорами. Старому було далеко за вісімдесят, але він не кидав ні шкідливих, ані корисних звичок: улітку щоранку їздив велосипедом навколо маєтку, досі практикував, лікуючи хворих із сусіднього містечка й невеличких сіл, що намистом оточили його господу, курив міцний гаванський тютюн, пив за обідом вино, а по обіді обов’язково відпочивав. Прочитавши будь-яку книгу, робив у щоденнику нотатки про її зміст, обожнював жарти.

Ким пан Кароль доводився Свідзинським, достеменно не знав навіть сам пан Станіслав. Про це знала його мати, але вона більш як десять років тому пішла в засвіти, прихопивши важливу таємницю з собою. Вуйка в родині поважали й вітали з усіма святами. Особливого ореолу йому надавала надія на спадок: він не мав власної родини, парубкував усе життя, а дітей Стася та Зосі любив, як рідних.