Лунає чийсь голос, каже: «Переконайся, що він у гандоні, Шейло». Чоловічий голос. Поруч із нами зупинився Бренч Бакарді, його живіт втягнутий до самої спини, але шкіра все одно звисає понад еластичним паском його боксерських шортів із червоного сатину.

Шейла не промовляє ані слова. Навіть не дивиться в його бік.

Бакарді хилить на мене великим пальцем, кажучи: «Не з тим зв’язалася, дорогенька».

Бакарді складає руки на голених грудях. Він посміхається, пробігає язиком по верхніх зубах, підморгує: «Але якщо ти хочеш, щоб усередині в тебе з’явилися діточки, то я той, хто треба».

І чорна, напівкотонова, сплетена резинкою кошмарна поверхня ренглерового светра, вона здригається. Її плечі здригаються, а очі заплющуються, коли вона каже: «Ґвалтівник».

В Оклагомі мій випускний бал був суботньої ночі, й тоді був ранок понеділка. Однієї миті я йду через футбольне поле у своїй чорній шапочці та мантії отримувати свій диплом із рук шкільного інспектора Франка Рейнольдза. Наступної миті я стою поруч зі своєю валізою, подарунком, замовленим поштою саме до мого випускного. І я, і мій батько скоса поглядаємо на дорогу. Визираючи автобус, батько каже: «Обов’язково напиши, якщо зустрінеш якусь дівчину, особливу».

Кілька лусочок лупи летить услід за Бренчем Бакарді, який іде геть, і ренґлер каже: «Він змушував її зробити аборт. Обіцяв заплатити за нього. Залякував, що дитина спаскудить її цицьки, припинить її кінокар’єру».

Ренґлер каже, що має забрати брунатні паперові пакунки для тих трьох чоловіків, які оце з Кессі Райт на майданчику. Їй треба принести їм одяг та взуття.

На іншому боці кімнати юний актор дивиться на піґулку, що лежить на його долоні.

Просто щоб подражнитися, я питаю, чому ми не бачили нікого після того, як їх забрали на зйомки? Це що, якийсь масовий снаф у стилі «чорної вдови»? Хтось убиває перед камерами кожного з 600 акторів тієї миті, коли вони еякулюють?

Жартую, ясна річ.

Але ренґлер просто дивиться на мене, поки мої пальці збирають одну, дві, три лусочки лупи та щиглем відправляють у політ. Через чотири, п'ять, шість лусочок вона погоджується: «Так і є. Насправді, це заплутана схема крадіжки поношеного чоловічого одягу…»

Збираючи білі лусочки, я запитую ренґлера, чому вона просто не перенумеровує акторів та не відправляє їх на майданчик кілька разів. Вони могли б знімати тільки його руку, кожного разу з іншим номером. Тоді б молодий чоловік, актор номер 72, міг би піти. Зйомки б не залежали від того, що всі сидять тут, радісні та замкнені.

Однією рукою тримаючи планшетку, так що її нижній край упирається їй у живіт, ренґлер другою рукою знімає з кліпси товстий чорний маркер. Вона маше маркером біля свого обличчя, на рівні очей, та каже: «Стійкі чорнила».

Того недільного ранку в Оклагомі, мружачись на сонце і далину, з очима, мокрими від запаху розпеченого асфальту, що пульсує хвилями, мій батько питає: «Ти ж знаєш, не так? Як робити це з дівчиною?» Він уточнює: «Я маю на увазі, як захищатися?»

Я відповів, що знаю. Я знаю.

І він цікавиться: «А ти вже робив це?»

Я питаю, вдягав гандон? Чи був з дівчиною?

І він регоче, стукаючи себе по стегну, вибиваючи з джинсів пилюку: «Для чого б ти ще вдягав гандон, якщо не був із дівчиною?»

Оклагома оточує нас, світ розгортається від тієї точки, де ми стоїмо, на жорствяному узбіччі траси, тільки він і я, і я кажу йому, що взагалі не збираюся зустріти підхожої дівчини.

І він каже: «Не кажи так». Усе ще вдивляючись в горизонт, він каже: «Тобі просто треба себе підбадьорити, трішечки».

Цей чорний маркер, каже ренґлер, його неможливо змити. Неможливо зішкрябати. Щойно вона написала на тобі номер, він залишиться принаймні протягом життя одного цілого шматка мила в твоєму душі.

Знову засуваючи маркер за кліпсу своєї планшетки, вона каже: «Сподіваюся, у вас багато сорочок із довгими рукавами».

Скелі та сонце. Автобуса «Ґрейхаунд» ще нема. Весь мій одяг згорнутий та складений до валізи, і мені варто було заткатися. Перевести розмову на прогноз погоди або на ціни за бушель озимої пшениці. Ми б могли потягти час, розмовляючи про місис Веллтон, яка керує поштою, та про її слизистий коліт. Ще поговорити про те, чим нові трактори «Мессі» кращі за «Джон Дір», трохи помусолити те, яким вологим виявилося МИН) де літо, і ми обидва були б незрівнянно щасливіші в даний момент.

А цей автобус «Ґрейхаунд» усе ще десь за обрієм.

Але щоб ви думали? Я все перепаскудив. За десять хвилин до того, як полишити дім, я сказав батькові, що я «оклагомо»[29].

Розмовляючи з ренґлером, я ковтаю ще одну маленьку піґулку. Піт сповзає по моєму пробору до брів, по скронях до щік. Піт тремтить, звисаючи з мочок моїх вух. Краплі падають, залишаючи темні бризки довкола моїх ніг. Шкіра на шиї така гаряча, аж пече.

Ренґлер каже: «Облиште ці піґулки». Вона каже: «Ви маєте не надто здоровий вигляд».

Я заперечую їй, що почуваюся нормально.

Автобус усе ще десь там, мій батько каже: «Це непорозуміння — те, що ти такий, як ти думаєш». Він спльовує на пил, на жорству та пил дорожнього узбіччя та каже: «Це все через те, що хтось зробив щось зле тобі, коли ти був маленький».

Хтось трахнув мене.

Я питаю: хто?

«Тобі не треба знати імен, — каже мій батько. — Тільки знай, що ти не від природи такий, як ти думаєш».

Я спитав, хто мене трахнув.

Мій батько тільки похитав головою.

Тоді це брехня, кажу я йому. Він бреше, сподіваючись, що я змінюсь. Він вигадує цю байку, щоб збити мене з пантелику. Вигадує якийсь привід, через який я не можу бути щасливим так, як є. Тут у нас нема жодного ґвалтівника дітей.

Але він тільки хитає головою, кажучи: «Ніяка це не брехня». Кажучи: «Хотів би я, щоб це була брехня».

Автобус усе не їде.

«Розслабся, чувак», — лунає голос. Це тут, у підвалі, Бренч Бакарді каже: «Ти помреш тут, вхопиш удар або серцевий напад, і вони просто покладуть тебе на спину та дадуть Кессі пострибати «зворотньою вершницею» на твоєму твердому, хмертвому члені».

Відходячи, він каже: «Справжнє тобі шахрайство, от що сьогодні тут діється».

Збираючи білі лусочки зі светра ренґлера, я кажу їй, що залишається одна огидна можливість і що я дозволив п’ятдесяти чи більше чоловікам видрати мене в зад просто для того, щоб довести, що батько помилявся…

Мій найгірший жах полягає в тому, що я дозволив видрючити себе натовпу, еквівалентному десятьом бейсбольним командам, просто щоб довести, що мій батько не був збоченцем…

Тієї ж секунди, коли автобус виткнувся з-за обрію, батько сказав: «Ти маєш мені вірити».

Я кажу, він бреше. Мої ноги згинаються, щоб рука могла вхопитися за ручку валізи. Ноги розпрямляються. Мій рот каже, що він бреше, намагаючись зробити з мене натурала.

Автобус більшає з кожним словом.

Він каже: «Ти б повірив, якби я сказав тобі, хто це зробив».

Хто трахнув мене, коли я був дитиною.

Моя інша рука, в якій я тримаю автобусний квиток, тремтить.

Автобус уже майже тут, і в останню мить нашої розмови в Оклагомі мій батько каже: «Це був я».

Це був він, хто трахнув мене.

Говорячи до ренґлера, оббираючи лупу з її светра, я випадково замість піґулки кладу до рота білу лусочку. Її мертву шкіру, глевку від жиру чи воску. Я випльовую її.

Зависнувши над нами в моніторах, Кессі Райт роздирає свою науково-фантастичну чернечу рясу на довгі смуги, які починає сплітати з ніжно-рожевими та жовтими ліфчиками та стрінґами, роблячи мотузку, по якій вона змогла б вилізти через вікно.

Я питаю, чи можу я повибирати лусочки з її волосся?

І ренґлер знизує плечима: «Тільки ті, які видно…»

В Оклагомі автобус «Ґрейхаунд» підрулює до нас, до мене й мого батька на пласкому центрі нашого штата, і він каже: «Це була разова помилка, хлопче». Він каже: «Але не дозволь, щоб ця помилка тривала все твоє життя».

Риплять гальма. Розкриваються металеві двері. Один, два, три кроки, і мої ноги вже в салоні, моя рука віддає квиток водію. Мої губи вимовляю: «Лос-Анджелес».