І в цьому спалахові Кессі Райт дивиться вниз, на Бренча Бакарді, повернутого до своєї весни, такого молодого, якими обоє вони колись були. На його блискуче повернення.

Може, це був суїцид, а може, її втомлені коліна просто підкосилися.

Цей жест був таким «ромео-і-джульєтним». Але, що б ви думали…

Достатньо однієї миті, щоб спаскудити решту свого життя.

З усім цим мільйоном вольт, що струмує крізь Бакарді.. з усіма цими камерами, які все ще знімають… Кессі Райт прохромлює себе цим високовольтним, електростільцевим, електрошоковим членом смерті.

Серцеві дефібрилятори, встановлені більше ніж на 450 джоулів, залишають контактні опіки. Пластини можуть попікти шкіру пацієнта. Будь-яка металева прикраса може на мить стати електричною дугою, розжарено сяючи. Сережки або нашийні ланцюжки. На обвислих грудях Бренча Бакарді два круглі червоні рубці від пластин схожі на карикатурні соски. Свіжі палахкі ореоли, випалені на його грудях. Кулон міз Райт у формі серця такий гарячий, що впікся їй у груди. Затаврував міз Райт крихітним сердечком. І нові соски Бакарді, й серце міз Райт усе ще димлять. Кулон розчахнувся, золото почорніло, фото немовляти всередині скрутилося та згоріло, війнувши хмаринкою диму.

Це фото крихітної новонародженої мене… спалах, вогник, і нічого нема… розсипалось на попіл.

Витріщившись на Бренча Бакарді, один із парамедичних дрочил каже: «Ну, взагалі чудово, з таким стояком нам ніякий мішок для трупа не застібнути».

«Забудь, — каже інший парамедичний рукоблуд. — Цей монстр і в закриту труну не влізе».

Дефібрилятор сплавив Бакарді та міз Райт у літеру X з людських тіл. З'єднану в стегнах. Їхня плоть обвінчалася в ненависті, злютувалася воєдино міцніше, аніж від будь-якого шлюбу. Возз'єднана. Затаврована.

Але ні… вони не мертві. Бренч і Кессі. Майже, але не зовсім. Сморід піхви та яєчок, підсмажених кіловатним розрядом, що майже вбив Кессі Райт… але повернув Бренча Бакарді до життя. Шок, який спаяв їхні геніталії в одне ціле. Запечатав їх разом.

Щира правда.

Парамедики просто вибалушуються, похитуючи головами над тим, як взагалі підняти два безтямні тіла, скріплені в паху, та дотягти їх до шпиталю. Спечених разом кількома шарами прошквареної шкіри, чи мускульним спазмом, чи своїми ніжними частинами, зісмаженими в один спільний м’ясний хлібець.

Запах поту, озону та смаженого гамбургера.

Тоді я сказала це: Бренч Бакарді та Кессі Райт — мої батько й мати. Мої батьки. Я їхня дитина.

Щира правда. Тицяючи себе пальцем у груди, я кажу парамедикам: «Мене звати Зельда Зонк».

Але ніхто не відводить поглядів від двох оголених тіл, що постогнують, їхні голови кволо хитаються на їхніх шиях. Їхні очі закриті. Дим в’ється від їхньоїза-печеної плоті. Від новенького маркування у вигляді сосків та серця.

Міцно стиснувши випрямлені пальці, я піднімаю одну руку, так, як під час присяги на вірність у школі[36] або присягаючи в суді, й злегка машу парамедикам, щоб вони поглянули на мене. Іншою рукою я стукаю себе по грудях. Стукаю там, де має бути моє серце.

На мить усе здається таким важливим. Майже реальним.

І я називаю його знову. Моє таємне ім’я. Підіймаючи руку трохи вище, щоби хтось, може, нарешті подивився і побачив мене.