Я можу розказати Бакарді, що електричний вібратор уперше вийшов на ринок в 1890-х. Першими побутовими приборами, які запрацювали на електриці, були швацька машинка, вентилятор та вібратор. Американці насолоджувалися електричними вібраторами за десять років до появи пилососів та електричних прасок. За двадцять років до того, як електричні сковорідки пішли в продаж.

До біса хатню роботу, наші найвищі пріоритети завжди знаходилися між наших ніг.

Координатор проходить повз мене, тримаючи пакетик від чипсів, напхом напханий скривавленими серветками того актора з розбитою губою. Білий папір загиджений червоною кров'ю та помаранчевою приправою барбекю. Біля Бренча Бакарді дівчина призупиняється на хвильку, і він кидає в пакунок свій туалетний папір, заплямований кров’ю з соска.

Дивлячись на цю юну леді, хлопчик з квітами, актор номер 72, каже: «Заб’юся на що завгодно, що ця сука викидає кожного листа, адресованого Кессі Райт, не зважаючи на те, наскільки важливий його вміст чи як сильно людині просто треба сказати Кессі, скільки вона значить для нього».

Якщо він підійде, ось про що я розкажу Бакарді: про цих ватиканських хранителів з їхніми порохнявими шухлядами, повними безцінних, безликих, пронумерованих членів.

Усередині його кулона лежить щось, чого більше нікому не видно, але Бренч Бакарді дивиться на це доволі довго. Якщо міряти фільмами, які крутять у нас над головою, він дивиться на свою таємницю протягом потрійної інтромісії… одного мінету… та одного кліторального оргазму.

І що б ви думали, потім Бакарді піднімає очі на мене. І різко заклацує свій медальйон.

На нашій першій зустрічі з міз Райт, коли я виклала їй ідею свого проекту, я спитала її, що вона може розказати мені про римську імператрицю Мессаліну.

Наша перша ділова зустріч, перший тет-а-тет — ми зустрілися в кав’ярні, п’ючи капучино та стикаючись колінами під малесеньким столиком із мармуровою стільницею. Міз Райт сиділа боком, щоб дивитись у вікно. Нога закинута на ногу — в тій позі, від якої начебто буває варикоз. Очі не проводжали нікого, хто проходить повз. Не дивилися на собачок на повідках, не дивилися на дітей у візочках. Не дивлячись на мене, міз Райт спитала, чи я чула коли-небудь про акторку на ім’я Норма Талмадж?

Або Вілма Банкі? Джон Гілберт? Дейн Кінг чи Еміль Джаннінгз?

Не кліпаючи своїми штучними віями, ще подовженими тушшю, міз Райт сказала, що Норма Тал-мадж була зіркою німого кінематографа. Касовий фільм номер один 1923 року. 3000 листів від фанів щотижня. У 1927 році саме Норма була тією людиною, яка випадково наступила на латку вологого цементу перед «Китайським театром Граумана»[17] та почала традицію кінозірок залишати там відбитки рук та ніг.

За кілька років після того цементу Голлівуд почав знімати звукове кіно. Попри рік, витрачений на постановку голоса з репетитором, Норма Талмадж відкрила свою пащеку, й звідти полинув пронизливий бруклінський вереск. Чільний актор Голлівуда, Джон Гілберт, пищав свої репліки тонюньо, наче канарейка. Мері Пікфорд, яка грала дівчат та молодих жінок, рявкала басом водія вантажівки. Діалог Вілми Банкі загубився в її угорському акценті. Еміля Джаннінгза — в німецькому. Діалог Кінга Дейна потонув у його нерозбірливій датській вимові.

Від навислих хмар ззовні було темно. Навіс над вікном не покращував ситуації. Міз Райт, що сиділа, сконцентрувавшись на власному відбитті, на своїх очах і губах, що відбивалися на внутрішній поверхні вікна, сказала: «Джон Гілберт так і не зробив більше жодного фільма. Упився до смерті в 37 років. Кінг Дейн застрелився».

Усі ці зірки, найвеличніші актори кіно, усі вони зникли в одну мить.

Щира правда.

Те, що звукове кіно зробило з їхніми кар’єрами, сказала міз Райт, саме це високе розрізнення робить із новою генерацією акторів. Передаючи забагато інформації. Надмірну дозу правди. Сценічний грим більше не схожий на шкіру. Помада здається червоним лоєм. Тональний крем — шаром тиньку. Подразнення від гоління та врослі волоски могли б з таким же успіхом бути проказою.

Це як суперчоловічні кінозірки, які виявляються педиками… або актори німого кіно, чиї голоси звучать жахливо в запису… публіка бажає обмеженої дози чесності.

Щира правда.

За останній рік міз Райт запропонували тільки один сценарій. Малобюджетний мюзикл із ухилом у транспортний фетишизм, заснований на класичній роботі Джуді Гарланд і Вінсента Мінеллі про милу, невинну молоду жінку, яка їде на Всесвітній ярмарок та закохується в привабливого молодого садиста. Називався «Відшмагай мене в Сент-Луїсі».

Вона вивчила пісні й таке інше. Брала уроки танців. Вони так і не подзвонили вдруге.

Спрямовані у вікно, її очі закриваються, поки вона співає тихим голосом, майже шепотом, майже як колискову. Її обличчя трішечки підіймається, наче назустріч світлу прожектора, і міз Райт співає: «Мене всі трах, трах, трахнули в трамваї…»

Її очі розкриваються, голос тане. Міз Райт судомно ковтає. Різко нахиляється, щоб сягнути до сумочки, яка стоїть на підлозі. Витягає пару темних окулярів. Розкриває дужки та начіпляє окуляри на носа.

Так само дивиться в нікуди за вікно каварні, не на вулицю, повну проїжджих автомобілів, і не на хідник, по якому йдуть люди. Нескінченний потік статистів. Безіменні персонажі, які відкривають парасольки або тримають над головою газети, щоб не намочити волосся. Не дивлячись ні на що з цього, міз Райт каже: «То що там у вас за блискуча ідея?»

Моя перша пропозиція. Як я надзвонювала її агенту. Дзвонила в кожну кінокомпанію, для якої вона робила хоч що-небудь за останні п’ять років. Писала листи. Як доводила, що я не маньяк-переслідувач. Не якийсь дрочило.

Я спитала, чи вона знає, що Адольф Гітлер винайшов надувну жінку?

І темні окуляри міз Райт повернулися, щоб поглянути на мене.

Протягом Першої світової війни, розказала я їй, Гітлер був посильним, розносив повідомлення між траншеями, і він був шокований тим, що його брати за зброєю відвідують французькі борделі. Щоб зберегти арійську кров чистою та упередити розповсюдження венеричних хвороб, він доручив виготовити надувну ляльку, яку нацистські війска могли б брати з собою в боях. Гітлер особисто зробив ляльку блондинкою з великими грудьми. Під час бомбардування Дрездена союзні війська підірвали фабрику, перш ніж ляльки пішли у виробництво.

Щира правда.

Міз Райт, її вищипані брови зводяться, вистромившись з-над окулярів. Темні скельця відбивають мене. Відбивають обідок паперової скляночки з кавою, замащений червоним. Її губи кажуть: «Ви знаєте, що я мама?»

Її сонцезахисні окуляри відбивають мене в моєму твидовому костюмі, мої пальці розщіпують застібку на портфелі, я нахиляюся вперед, моє волосся забране назад, закручене у французький вузол.

Для моєї пропозиції я планувала створити проект, базований на отій першій секс-ляльці. Розробити нацистську лінію. Розробити історичну лінію. Злити воєдино вигадку та істинну пізнавальну цінність.

Губи міз Райт кажуть: «Так, я народила моє малятко десь у такому віці, в якому зараз ви».

Зробіть цей проект із секс-лялькою Гітлера, зробіть як слід, і я кажу: він принесе цілу купу грошей цій дитині. Ким би ця дитина не виросла, міз Райт зможе забезпечити їй навчання в коледжі, перший внесок за будинок, стартовий капітал для бізнесу. Де б не опинилася ця дитина, вона буде просто змушена полюбити маму.

Міз Райт повертає голову, щоб подивитися на своє відбиття у вікні. Відбиття відбиттів її відбиттів, між вікном і її темними окулярами, усі ці Кессі Райт зменшуються все сильніше й сильніше, аж поки не зникають у нескінченності.

У церковній школі, куди міз Райт ходила дівчинкою, усіх дівчат змушували носити шарф, зав’язаний так, щоб він весь час закривав вуха. Усе через біблійну ідею про те, що Діва Марія понесла, коли Дух Святий нашіптував їй на вушко. Ідея, за якою вуха є вагінами. Почувши одну лише погану думку, ти втрачаєш невинність. Однією деталлю більше, ніж треба, і ти зруйнований. Передоз інформацією.