Єва вважає, що я її старший брат, який натягав її років сто тому. Мамина сусідка по кімнаті, місіс Новак, із її жахливими відвислими грудьми неосяжних розмірів і великими також відвислими вухами, вважає, що я — її давній партнер по бізнесу, пройдисвіт-мерзотник, який украв у неї чи то волокновіддільник, чи то гарну перову ручку.

Для цих жінок я — це хтось інший.

— Ти зробив мені боляче, — каже Єва й під'їжджає трохи ближче. — І я цього не забула.

Щоразу, коли я сюди приходжу, якась стара вішалка з кошлатими бровами — її палата в кінці коридора — називає мене Ейхманом. Інша стара з катетером — прозору трубку вічно видно в неї з-під халата — кидається на мене зі звинуваченнями, що я вкрав у неї собаку, й вимагає повернути тварину. Щоразу, коли я проходжу повз бабусю в рожевому светрі, в інвалідному візку, вона дивиться на мене затьмареним оком і каже:

— Я тебе бачила. У ніч пожежі. Ти був з ними.

Тут ти безсилий. Я так гадаю, що будь-який мужчина, що з'являвся в житті Єви, так чи інакше був для неї старшим братом. Сама того не усвідомлюючи, вона все життя підсвідомо очікувала, що її трахатимуть усі мужики без винятку. Тепер вона вже стара, зморщена, всохла — але вона однаково залишається восьмирічною дівчинкою. Вона застряла в часі. Для неї час зупинився. Як і в колонії Дансборо з її штатом закінчених невдах, скривджених життям, усі пацієнти Святого Антонія замкнені у своєму минулому.

Я — не виняток, і ви, гадаю, також.

Замкнені, як Денні в колодках. Зупинились у розвитку, як Єва.

— Ти, — каже Єва, тицяючи в мене тремтячим пальцем. — Ти зробив боляче моїй пі-пі.

Старі, які застрягли в минулому.

— Ти казав, що це така гра, — каже вона, хитаючи головою. — Що це буде наш із тобою секрет. А потім засунув у мене свою штуку. — Її тонкий висохлий палець тичеться в повітря, вказуючи на мою промежину.

Насправді лише при думці про це моя «штука» враз в'яне.

Проблема в тому, що тут, у лікарні Святого Антонія, у кожної з пацієнток є до мене свої претензії. Тут є одна висохла старушенція, що переконана: я позичив у неї п'ятсот доларів і досі не повернув. Інша бісова баба називає мене дияволом.

— Іти зробив мені боляче, — каже Єва.

Коли я сюди приходжу, провини за всі злочини у світовій історії лягають на мене. Так і хочеться загорлати в їхні беззубі зморщені фізіономії.

Так, я вкрав дитину Ліндберґа.

Це я потопив «Титанік».

Це я вбив Кеннеді.

Це я почав Другу світову війну.

Я винайшов атомну бомбу.

Вірус СНІДу? Даруйте, моїх рук справа.

Ліпший спосіб управлятися з такими, як Єва, — переключити їхню увагу на щось інше. Треба їх якось абстрагувати: заговорити про погоду, або про те, що сьогодні було на обід, або про те, як їм личить ця зачіска.

Можна припустити, що саме так чоловіки, які знали Єву, давали раду її ворожості. Відвертали її увагу. Не намагалися нічого довести. Уникали будь-яких конфронтацій. Ішли й не поверталися.

Більшість людей саме так і живуть. Дивляться телевізор. Курять дур. Накачуються ліками. Абстрагуються всіма можливими способами. Відрікаються. Ідуть геть.

Вона вся подається вперед, палець, спрямований на мене, тремтить.

Та хай його все трахає кінь.

Їй жити лишилося — майже нічого.

І я кажу:

— Так, Єво. Я тебе натягував за всякої нагоди, — кажу я й позіхаю. — Тільки й думав про те, як би засунути в тебе свою штуку.

Це називається психодрама. Але з тим же успіхом це можна назвати ще одним способом утилізації бабусь.

Вона опускає руку й відкидається на спинку свого інвалідного візка.

— Нарешті ти це визнав, — каже вона.

— Авжеж, — кажу я. — Ти, сестричко, така вся апетитна, як тут не піддатися спокусі.

Вона дивиться на темну пляму на лінолеумі й каже:

— Він усе-таки зізнався. Після стількох років.

Це називається терапією за допомогою рольових ігор, але Єва не знає, що все це — не насправжки.

Вона підводить очі й дивиться на мене:

— І тобі не соромно?

Ну, я так гадаю, якщо Ісус помер за мої гріхи, я в змозі взяти на себе двоє-троє чужих гріхів. Кожному випадає можливість побути цапом-відбувайлом. Узяти на себе провину.

Мучеництво святого Мене.

Чужі гріхи лежать у мене на плечах важким тягарем.

— Єво, — кажу я. — Сестричко, сонечко, красуне, кохання всього мого життя, звичайно, мені соромно. Я був такою тварюкою, — кажу я й дивлюся на годинник. — Просто ти так мене збуджувала, що я втрачав голову.

Нібито мені більше за всіх треба. Єва витріщається на мене своїми вирлатими гіпертиреозними очима, і одна сльозинка стікає по її напудреній зморшкуватій щоці.

Я дивлюся в стелю й кажу:

— Гаразд, я зробив боляче твоїй пі-пі, але це було вісімдесят років тому. Отож забудь про це й живи далі.

Вона затуляє обличчя руками — своїми жахливими руками, схожими на покарлючене коріння дерева або на висохлі морквини.

— О, Коліне, — бурмоче вона. — О, Коліне.

Потім вона прибирає руки, і її щоки мокрі від сліз.

— О, Коліне, — шепоче вона. — Я прощаю тебе. — Вона впускає голову на груди, і шморгає носом, і намагається витерти сльози краєчком свого слинявчика.

Потім ми просто сидимо й мовчимо. Навіть жуйку не пожуєш — нема в мене жуйки. Я знову дивлюся на годинник. За двадцять пять хвилин перша.

Вона витирає очі, шморгає носом і підводить голову.

— Коліне, — каже вона. — Ти мене ще кохаєш?

Господи, як мене все дістало.

Ці психовані старі.

І до речі, якщо вам раптом цікаво, я — не потвора в людському образі.

Я почуваюся героєм якоїсь дурної книжки. Я кажу:

— Так, напевно. Так, Єво, напевно, я тебе й досі кохаю.

Тепер Єва ридає, здригаючись усім тілом.

— Я така рада, така рада, — каже вона, і заливається слізьми, і шмарклі з носа капають просто їй на руки.

Вона каже:

— Я така рада, — але продовжує плакати, і я відчуваю запах пережованого біфштекса — у неї в туфлях. Запах курки з грибами — у неї в кишені. І маму все ще не привели з душу, а до першої дня мені треба бути на роботі — у вісімнадцятому столітті.

Нині я працюю над четвертим ступенем, але мені все важче й важче згадувати своє минуле. Тепер воно перемішалося з минулим інших людей. Я навіть не можу згадати, хто я сьогодні — який із адвокатів. Я зосереджено вивчаю свої нігті. Потім запитую в Єви:

— А лікарка Маршалл сьогодні тут? Ви, до речі, не знаєте, вона заміжня чи ні?

Я навіть не знаю, хто я насправді. Не знаю, хто мій батько. Мама, напевно, знає. Але не каже.

Я запитую в Єви:

— Може, ви де-небудь в іншому місці поплачете?

І раптом з’ясовується, що я вже запізнився. У годиннику співає блакитна сойка.

А Єва продовжує гірко ридати, розгойдуючись у своєму інвалідному візку. Пластиковий браслет дрижить у неї на руці. Вона каже:

— Я прощаю тебе, Коліне. Я прощаю тебе. Я тебе прощаю. О, Коліне, я прощаю…

По обіді наш маленький дурненький хлопчик і його названа мама поїхали за покупками до торгового центру. Й там почули оголошення. Був кінець літа, і їм треба було купити все необхідне до школи. Того року хлопчик якраз перейшов до п’ятого класу. І йому треба було багато чого купити до школи. Смугасті сорочки, приміром. Тоді всі п’ятикласники, які себе поважали, ходили в смугастих сорочках. Це було давним-давно. Ще з найпершою названою мамою.

Смугасті сорочки у вертикальну смужку, якраз пояснював він їй, коли вони почули оголошення.

Ось таке:

— Лікарю Поле Бард, — мовив голос у динаміках, звертаючись до всіх покупців у торговому центрі, — ваша дружина чекає на вас у відділі косметики у «Вулворті».

Це було, коли мама повернулася за ним першого разу.

— Лікарю Поле Бард, ваша дружина чекає на вас у відділі косметики у «Вулворті».

Це був їхній таємний код.

Отож хлопчик збрехав і сказав, що йому треба до вбиральні, а сам пішов до «Вулворту», і там була його мама. Розкривала коробки з фарбою для волосся. На ній була жовта перука, і її обличчя в такому обрамленні здавалося зовсім-зовсім крихітним, і від неї так і тхнуло тютюном. Вона розкривала картонні коробки й виймала звідти темно-коричневі пляшечки з фарбою для волосся. Потім розкладала їх назад по коробках — тільки пляшечки були всі переплутані — й повертала коробки на полицю.