На екрані — порожній коридор, який тягнеться в темряву.
На цифрі «сім» повертається мамин голос:
— Моє покоління… ми тільки сміялися з геть-усього та, як могли, розважались… але ми не зуміли зробити світ кращим, — мовить вона. — Ми тільки судили те, що створили інші. У нас не було часу створювати щось самим.
Звучання її голосу в динаміку триває:
— Бунт для мене — це був спосіб сховатися. Критика та осуд створювали ілюзію співпричетності.
Голос у динаміку веде далі:
— Насправді ми нічого не досягли.
Її голос у динаміку:
— Я нічого не дала світові. Нічого вартісного.
На екрані — на десять секунд — моя мама і Пейдж у коридорі біля кімнати для ремесел і рукоділля.
Голос Пейдж, такий далекий і різкий у динаміку:
— А як же ваш син?
Я припадаю до екрана.
На екрані — я сам. Сиджу, притиснувши одне вухо до динаміка. Одна рука швидко рухається в кишені штанів.
Пейдж у динаміку мовить:
— А як же Віктор?
Я зараз кінчу. Серйозно.
І мамин голос у динаміку:
— Віктор? У нього свої способи, як утікати від дійсності.
Потім мама сміється в динаміку й каже:
— Батьківство й материнство — опіум для народу!
На екрані — дівчина з-за стойки реєстратури стоїть у мене за спиною з чашкою кави в руці.
Розділ вісімнадцятий
Коли я наступного разу приходжу до мами в лікарню, вона здається ще худішою — якщо таке взагалі є можливим. Її шия — не товща мого зап’ястя. Жовта шкіра провисає в глибоких провалах між гортанню та голосовими зв’язками. Із-під шкіри на обличчі просвічує череп. Вона кладе голову набік так, аби бачити мене в дверях. У кутиках її очей накопичився якийсь сірий слиз.
Тазові кістки випинаються з-під ковдри. Тазові кістки, і ще — коліна. А так ковдра абсолютно плоска.
Вона простягає одну руку крізь хромовану огорожу на ліжку — кошмарну руку, тонку, ніби куряча лапа. Вона простягає мені руку й важко глитає. Горло судорожно стискається, на губах пузириться слина. І вона каже:
— Морті.
Вона мовить:
— Я не звідниця й не повія. — Її руки стискаються в кулаки, і вона потрясає ними в повітрі. — Я хочу зробити феміністичну заяву. Звідки взагалі візьметься проституція, якщо всі жінки перемруть?
Я приніс їй красивий букет квітів і листівку з побажанням скоріше видужувати. Я поїхав до лікарні відразу після роботи, так що на мені короткі штани і сюртук, туфлі з пряжками та в’язані панчохи, забризкані грязюкою.
І мама каже:
— Морті, цю справу краще не доводити до суду. — Вона відкидається на подушки. Цівка слини стікає в неї з рота на білосніжну наволочку. Волога біла тканина здається голубуватою.
Листівка з побажанням скоріше видужувати тут не допоможе.
Вона потрясає кулаками в повітрі.
— І ще, Морті. Треба зателефонувати Віктору.
У неї в кімнаті пахне так само, як пахнуть тенісні черевики Денні у вересні, після того, як він проносив їх усе літо — без шкарпеток.
Красивий букет квітів залишився взагалі непоміченим.
У мене в кишені — її щоденник. Між сторінками — прострочений чек за мамине перебування в лікарні. Я ставлю квіти в мамин нічний горщик і йду купувати вазу. І якої-небудь їжі — для мами. Шоколадного пудингу, приміром. Стільки, скільки зможу принести. Такої їжі, яку я зможу запхати їй до рота і змусити її проковтнути.
На неї боляче дивитись. Я не можу її бачити такою. Але я не можу сюди не приходити. Коли я вже виходжу в коридор, вона каже:
— Я вас дуже прошу, розшукайте Віктора. Поговоріть із ним. Умовте його допомогти лікарці Маршалл. Будь ласка. Він мусить допомогти лікарці Маршалл урятувати мене.
Випадковостей не буває.
У коридорі стоїть Пейдж Маршалл зі своєю незмінною дощечкою з паперами та у своїх незмінних окулярах.
— Я подумала, що вам треба знати, — каже вона. Прихилившись спиною до перил, які йдуть по стіні вздовж усього коридора, вона каже: — На цьому тижні ваша мати схудла на вісімдесят п'ять фунтів.
Вона заводить обидві руки за спину. Тепер, коли вона так стоїть, її груди особливо випинаються вперед, і груди, і лобок, Пейдж Маршалл поволі проводить язиком по нижній губі й каже:
— Ви збираєтеся вжити яких-небудь заходів із цього приводу?
Апарат для штучного підтримання життя, зонд для штучного годування, апарат для штучного дихання — в медицині це називається «інтенсивна терапія».
Я говорю, що знаю.
Ми стоїмо, дивимось одне на одного, і кожне чекає, що інше поступиться.
Повз нас проходять дві ветхі бабусі. Вигляд у обох задоволений і радісний. Одна бабуся показує на мене пальцем і каже другій:
— Ось якраз цей приємний молодий чоловік, про якого я тобі говорила. Він задушив мою кішку.
Друга бабуся — в кофті, застебнутій не на ті ґудзики, — мовить:
— І не кажи. Одного разу він побив мою сестру мало не до смерті. Дуже приємний молодий чоловік.
Вони далі йдуть по коридору.
— Це дуже достойно, — каже лікарка Маршалл. — Я маю на увазі те, що ви робите. Ви допомагаєте їм покінчити з найсильнішою, найтяжчою кривдою.
Зараз вона така… така, що мені треба терміново подумати про що-небудь страшне. Наприклад, про кошмарну аварію. Лобове зіткнення. Обидві машини — на друзки. Вона така… що мені треба терміново подумати про щось неприємне. Наприклад про братські могили. Інакше я кінчу просто на місці.
Я думаю про протухлу кошачу їжу, про гангренозні виразки, про прострочені донорські органи.
От яка вона красива.
Я прошу вибачення. У мене мало часу. Мені треба встигнути купити пудинг.
Вона каже:
— У вас є дівчина? В цьому причина?
Причина, чому я не зайнявся з нею сексом у каплиці — тоді, кілька днів тому. Чому я не зміг її трахнути, хоча вона була гола й готова. Чому я втік.
Повний список усіх моїх дівчат — дивись проробку четвертого ступеня.
Дивись також: Ніко.
Дивись також: Ліза.
Дивись також: Таня.
Лікарка Маршалл заклично поводить стегнами й каже:
— Знаєте, як помирають більшість пацієнтів, які не їдять — як ваша мама?
Вони помирають від голоду. Або вони забувають, як треба ковтати, і просто вдихають їжу та питво. Шматочки їжі гниють у них у легенях, у них починається пневмонія, і вони помирають.
Я говорю, що я знаю.
Я говорю, що, можливо, в житті є речі гірші, ніж дати померти старій людині.
— Це не просто стара людина, — каже Пейдж Маршалл. — Це ваша мати.
І їй майже сімдесят років.
— Їй усього шістдесят два, — каже Пейдж. — Якщо ви можете зробити щось, аби її врятувати, але не робите, ви тим самим її вбиваєте. Своїм недбанням, своєю бездіяльністю.
— Інакше кажучи, — говорю я, — я мушу з вами робити оте?
— Я чула, як медсестри обговорювали між собою ваші подвиги, — каже Пейдж Маршалл. — Я знаю, що ви аж ніяк не противник випадкових статевих зносин. Так що, напевно, справа в мені? Просто я — не ваш тип? Чи що?
Ми замовкаємо. Повз нас проходить дипломована санітарка з візком, на якому навалено брудні простирадла та рушники. У неї на черевиках гумові підошви, і коліщатка у візка також гумові. Підлога вкрита корковою плиткою, і тому санітарка проходить нечутно. І візок їде нечутно — його видає тільки запах сечі.
— Не зрозумійте мене неправильно, — кажу я. — Я хочу вас трахнути. Дуже-дуже хочу.
Санітарка з візком раптом зупиняється й обертається До нас. Вона каже:
— Гей, Ромео, залишив би ти лікарку Маршалл у спокої.
І Пейдж мовить:
— Усе гаразд, міс Парке. Ми з містером Манчіні самі розберемося.
Ми обоє дивимось услід санітарці з візком, аж поки вона зникає за поворотом, роблено посміхаючись. Її звати Ірен, Ірен Парке, і так-так — ми з нею минулого року дуже навіть непогано поперекидалися на задньому сидінні в її машині, просто на службовій стоянці при лікарні.
Дивись також: Карен, дипломована медсестра.
Дивись також: Дженін, дипломована медсестра.