Уже в коридорі, на півдорозі до кімнати 234, Ніко відводить мене вбік — до стіни. Очікує, поки повз нас пройдуть якісь люди, й каже:

— Я знаю тут одне місце, куди можна піти.

Решта заходять до класу недільної школи, і Ніко всміхається їм услід. Вертить пальцем біля скроні — міжнародний жест, який означає «от недоумки», — і каже:

— Невдахи.

Вона тягне мене до дверей, на яких написано «Ж».

Серед народу, який заходить зараз до кімнати 234, є вдавані лікарі, які полюбляють докладно розпитувати чотирнадцятирічних школярок про те, який вигляд має їхня піхва.

Є серед них одна дівчина із групи підтримки шкільної спортивної команди, в якої одного разу роздуло живіт, і лікарі викачали з неї фунт сперми. Її звати Лу-Енн.

Хлопця, який, сидячи в кінотеатрі, засунув член у дірку в коробці з попкорном, де вищезгаданий член благополучно застряв, звати Стів, і зараз він сидить за розмальованою партою в класі недільної школи, втиснувши свій немічний зад у дитячий пластиковий стільчик.

Усі ці люди, що ви їх сприймаєте як анекдотичних персонажів. Вам смішно? Ну так смійтесь.

Усі вони — звичайнісінькі сексуальні маніяки.

Усі ці люди, яких ви сприймаєте як вигаданих героїв, — вони справжні. У кожного є обличчя та ім'я. Сім'я та робота. Університетський диплом і досьє арештів.

У жіночому туалеті Ніко тягне мене на холодну кахляну підлогу, присідає наді мною навпочіпки і виймає моє оте саме із штанів. Вільною рукою вона трохи підводить мені голову і впивається губами мені в губи. Її язик б'ється у мене в роті. Великим пальцем вона розмазує мастило по моїй головці. Я вже збуджений і готовий. Вона стягує мої джинси на стегна. Задирає поділ свого квітчастого плаття. Її очі заплющені, голова злегка закинута. Вона сідає на мене верхи і щось шепоче, уткнувшись губами мені в шию.

Я кажу:

— Ти така красива.

Ніко злегка відсторонюється, пильно дивиться й каже:

— І що це значить?

І я кажу:

— Я не знаю. Мабуть, нічого, — кажу. — Забий.

Кахлі пахнуть дезинфекційним розчином. Кахлі шершаві й жорсткі під моїм голим задом. Стелю також викладено кахлями. Вентиляційні решітки забиті пилюкою. Від іржавого металевого контейнера для використаних серветок пахне затхлою кров’ю.

— А записка про звільнення в тебе з собою? — запитую я і клацаю пальцями.

Ніко злегка підводиться і знову опускається на мене, підводиться і знову опускається. Її голова, як і раніше, закинута, очі так само заплющені. Вона лізе за пазуху, дістає складений аркуш блакитного паперу і впускає його мені на груди.

Я кажу:

— Гарна дівчинка, — і дістаю ручку з кишені сорочки.

Ніко трохи підводиться з кожним разом ледь вище і опускається жорсткіше. Злегка розгойдується вперед-назад. Угору-вниз, угору-вниз.

— Розвернися, — кажу я. — Розвернись.

Вона напіврозплющує очі й дивиться на мене зверху вниз, я верчу ручкою в повітрі, начебто розмішую цукор у каві. Зернисті кахлі врізаються в спину навіть крізь сорочку.

— Розвернись, — кажу. — Давай, дитинко.

Ніко заплющує очі й підбирає поділ обома руками. Потім переносить одну ногу в мене над животом, а другу перекидає мені через ноги. Вона так само сидить на мені верхи, але тепер спиною до мене.

— Добре, — кажу я й розгортаю блакитний аркуш. Розправляю його в неї на спині й розписуюсь унизу, в графі «поручитель». Крізь плаття відчуваю, як випирає застібка ліфчика — еластична смужка з п'ятьма-шістьма крихітними металевими гачками. Я відчуваю, як випирають її ребра — крізь товстий шар мускулатури.

Просто зараз у кімнаті 234 сидить подружка кузена вашого ліпшого друга, та сама дівчина, яка ледве не померла, вдовольняючи себе важелем перемикання передач у «форді пінто», коли наїлася шпанської мушки. Її звати Менді.

І хлопець, який проник до гінекологічної лікарні під виглядом лікаря й затіяв огляд пацієнток.

І дядько, що роз’їжджає по різних готелях і ранками вдає сплячого — голий поверх покривала, — дожидаючись покоївки.

Усі ці горезвісні приятелі знайомих наших друзів… вони всі там.

Чоловік, покалічений електричним доїльним апаратом, — його звати Ґовард.

Дівчина, яка повісилася голою на перекладині для душового запинала й ледве не померла від аутоеротичної асфіксії, — це Пола, і вона закінчена сексоголічка.

Привіт, Поло.

Дай мені свої підземні зонди. Свої проблискові маяки. Ексгібіціоністка, зовсім гола під плащем.

Дядьки, що встановлюють мініатюрні відеокамери в жіночих сортирах.

Хлопець, який втирає свою сперму в клапани депозитних конвертів біля банкоматів.

Вуайеристи. Німфоманки. Похітливі старі. Онаністи. Сексуальні маніяки-маніячки. Злі та страшні хохи, якими мами лякали нас у дитинстві.

Ми всі тут. Живі та нездорові.

Це світ сексуальної залежності на дванадцять ступенів. Світ хворобливого потягу. Зухвалої сексуальної поведінки. Щовечора вони зустрічаються в задній кімнаті в якій-небудь церкві. В конференц-залі якого-небудь громадського центру. В кожному місті. Щовечора. Вони навіть проводять віртуальні конференції в Інтернеті.

Мій ліпший друг Денні — ми познайомилися на зборах сексоголіків. Денні вже дійшов до того стану, коли йому було необхідно мастурбувати по п’ятнадцять хвилин щодня, аби не загнутися від сперматоксикозу. Врешті-решт він уже просто не міг стискати руку в кулак і почав усерйоз побоюватися, що в перспективі йому може стати зле від такої кількості вазеліну.

Він хотів перейти на який-небудь лосьйон, але всі засоби для пом’якшення шкіри в цьому разі виявилися неефективними.

Денні та всі ці люди, яких ви вважаєте збоченцями, або безумцями, або хворими маніяками, — вони всі тут. Ми збираємося, щоб поговорити. У нас небагато можливостей поговорити про себе відверто.

Тут — повії й ув’язнені, що вчинили нетяжкі злочини на сексуальному ґрунті, яких випустили на три години з тюрми. Пліч-о-пліч із жінками, які полюбляють, коли їх ґвалтують кілька чоловіків одночасно, і мужчинами, які мастурбують біля книжкових стендів літератури «для дорослих». Вуличні повії та їхні клієнти — усі гуртома. Тут. Розбещувачі малолітніх і розбещені малолітні — гуртома.

Ніко здіймає свій пишний білий зад і різко опускається на мене. Вгору-вниз. Угору-вниз. Тугі стінки піхви стискують мене щільно-щільно. Вгору-вниз. М'язи в неї на руках напружуються все сильніше. Вона тримає мене за стегна. Стегна вже оніміли й побіліли.

— Тепер ми з тобою вже знаємо одне одного, — кажу я. — Ніко? Я тобі подобаюсь?

Вона обертається до мене:

— Коли ти станеш лікарем, ти зможеш виписувати рецепти на що завгодно, так?

Авжеж. Якщо тільки повернуся до інституту. Медичний диплом — річ корисна. Себто — дуже сприяє численним статевим зносинам: дівчатка самі під тебе лягають і ще чергу займають. Я кладу руки на стегна Ніко. Мабуть, аби допомагати їй підійматися. Вона кладе руки поверх моїх рук. Пальці в неї м'які та прохолодні.

Вона каже, не оглядаючись на мене:

— Ми тут із подружками побились об заклад, одружений ти чи ні. Вони кажуть, що, мабуть, одружений.

Я мну в руках її гладенький білий зад.

— І на скільки побились об заклад? — запитую.

І ще кажу, що подружки, можливо, мають рацію.

Уся річ у тім, що мужчина, вихований матір'ю-одиначкою, одружений уже від народження. Я не знаю, як це пояснити, але поки твоя мати жива, тобі здається, що решта жінок, які з'являються у твоєму житті, не можуть бути чимось значнішим, аніж просто коханки.

У сучасній інтерпретації міфу про Едіпа мати вбиває батька й лягає з сином.

Із матір'ю не розлучишся.

І її не вб'єш.

І Ніко каже:

— Що ти маєш на увазі — решта жінок? Господи, про скількох ідеться? — Вона каже: — Добре, що ми користуємося резинкою.

Для повного списку моїх сексуальних партнерш мені треба звіритись із записами для четвертого ступеня. Зі своїм аморальним описом. Інвентаризацією. З повною історією моєї одержимості — без купюр і цензури.