— Можливо, замість того, щоб мене проганяти, — викрикнув Денні, — мене краще забити камінням? Я маю на увазі, це був би гарний прощальний подарунок — камені.

Усі наші обдовбані колоністи підскочили на місці, коли Денні сказав «забити камінням». Вони подивилися на лорда-губернатора, потім утупились у свої черевики, і тривожний рум’янець у них на щоках зблід іще дуже не скоро.

— «І ми віддаємо його тіло землі, щоби гнило воно в розкладанні та псуванні…» — Тепер високоповажному Чарлі доводилося кричати, тому що рев реактивного лайнера, що заходив на посадку в аеропорт неподалік, заглушив його промову.

Озброєні стражники супроводили Денні до виходу з колонії Дансборо. Вони провели його через стоянку до автобусної зупинки на околиці двадцять першого століття.

— Слухай, друзяко, — кричу я йому від воріт колонії, — тепер, коли ти вже помер і в тебе стільки вільного часу, що ти робитимеш?

— Питання в тому, чого я не робитиму, — відповідає мені Денні. — І я точно не даватиму волі придушеним імпульсам.

Це значить, що замість того, аби мастурбувати, він збиратиме каміння. Зайнятий, вічно голодний, утомлений і бідний — у нього просто вже не залишиться сил на біганину по дівках.

Того ж вечора Денні заявився до мене з каменем у руках і в компанії копа. Він стоїть на порозі й витирає носа рукавом.

І коп каже:

— Вибачте, ви знаєте цю людину?

Він каже:

— Віктор? Віктор Манчіні? Привіт, Вікторе. Як воно? Тобто як життя? — Він злегка підводить руку, виставивши її долонею вперед.

Мабуть, він чекає, щоб я ляпнув його по долоні. Мені доводиться трохи підстрибнути, бо він дуже високий, але я однаково промахуюсь і не влучаю. Я кажу:

— Так, це Денні. Усе гаразд. Він тут мешкає.

І коп звертається до Денні:

— Ні, ну ти поглянь. Я врятував хлопцеві життя, а він мене навіть не пам'ятає.

Ну, звичайно.

— Еге ж, — кажу, — я тоді ледве не задихнувся до смерті!

І коп мовить:

— Ти пам'ятаєш!

— Ага, — кажу, — дуже дякую, що доправили Денні додому цілим і неушкодженим. — Я затягую Денні всередину й намагаюся зачинити двері.

І коп запитує:

— Тепер у тебе все нормально, Вікторе? Тобі нічого не потрібно?

Я йду до вітальні й пишу на папірці ім'я. Потім вручаю аркушик поліцейському й кажу:

— Можна влаштувати цьому дядечкові купу «неприємностей»? Аби життя медом не здавалося?

На папірці написано ім'я високоповажного Чарлі, лорда-губернатора.

Чого б Ісус ніколи не зробив?

Коп усміхається й каже:

— Подивимося, що можна зробити.

І я зачиняю двері в нього перед носом.

Денні кладе камінь на підлогу і просить позичити кілька баксів. Ну, якщо можна. Там, на складі будівельних матеріалів, він бачив шматок тесаного граніту. Чудовий будівельний камінь, з межею міцності, дорогущий страшенно. Але Денні вважає, що зможе купити його баксів за п'ять.

— Камінь — це камінь, — глибокодумно прорікає він. — Але якщо камінь квадратний, то це благословення.

Вітальня має такий вигляд, ніби там пройшла лавина. Спершу каміння вкрило всю підлогу. Потім дісталося низу дивана. Потім завалило журнальні столики, так що лишилися стирчати тільки лампи. Каміння. Каміння — повсюди. Сіре, синє, чорне й коричневе. Граніт і піщаник. Є кімнати, де каміння — до стелі.

Я запитую Денні, що він зібрався будувати.

І він каже:

— Видай мені десять баксів і можеш мені допомагати.

Я кажу:

— Навіщо тобі стільки каміння?

— Справа не в тім, аби щось побудувати, — каже Денні. — Важливий не результат, а процес.

— Але ж для чогось ти його збираєш?

— Я поки що сам не знаю. Знатиму, коли набереться достатньо.

— А достатньо — це скільки?

— Я не знаю, друзяко, — мовить Денні. — Я просто хочу, щоб життя не минало марно.

Як минає все наше життя. Як воно випаровується на дивані перед телевізором, говорить Денні. Він каже, йому хочеться, аби кожний день його життя було чимось відзначений. Хоча б каменем. Камінь — це щось реальне, відчутне. Такий маленький пам'ятник кожному дню, що минає. Кожному дню, коли він не мастурбував свій член — зовсім безцільно.

«Надгробний камінь» — не зовсім вірний вислів, але це перше, що спало на думку.

— Можливо, так моє життя у щось і складеться, — мовить Денні. — У щось таке, що не зникне разом зі мною.

Я говорю, що треба придумати дванадцятиступінчастий курс із реабілітації маніяків, схиблених на каменях.

І Денні каже:

— Нібито це допоможе. — Він запитує: — Ти сам коли востаннє згадував про свій четвертий ступінь?

Розділ тридцятий

Мама повезла дурного маленького хлопчика до зоопарку. Не до простого зоопарку, а до знаменитого — такого знаменитого, що стоянка навколо нього була площею в декілька акрів. Це було в якомусь місті, куди вони приїхали на машині. Біля входу стояла довга черга з матусь і дітлахів.

Це було після тієї хибної пожежної тривоги у поліцейському відділенні, коли поліцейські відпустили хлопчика в туалет самого, і він вийшов на вулицю, і там у машині сиділа мама, і вона запитала:

— Хочеш допомогти звільнити звірів?

Це було, коли мама повернулася за ним учетверте чи вп'яте.

Потім у суді це назвали «зловживанням міським майном».

Того дня в мами було обличчя, як у тих великих псів — у яких кутики очей опущені донизу, а шкіра біля очей уся у складках, через що погляд виходить сонний.

— Просто-таки сенбернар якийсь, — сказала мама, тицьнувши пальцем у своє відображення в дзеркалі заднього бачення.

На ній була біла футболка з написом: «Порушник спокою». Свіжа, новенька футболка, але один рукав уже був забруднений кров'ю з носа.

Решта мам і дітей у черзі просто стояли і розмовляли.

Черга просувалася повільно. Поліції начебто поблизу не було.

Поки вони з мамою стояли в черзі, мама сказала: якщо тобі треба першим сісти в літак і провести з собою домашню тварину — це річ цілком здійсненна. Божевільним тепер дозволяють брати в салон домашніх тварин і тримати їх на колінах. Уряд видав розпорядження.

Це — життєво важлива інформація.

Мама дала йому пачку конвертів і липких папірців із адресами, щоб наклеїти їх на конверти. Потім вона вручила йому купони, щоб укласти їх у конверти.

— Коли ти замовляєш квиток, — сказала вона, — ти говориш представнику авіакомпанії, що тобі обов'язково треба летіти зі своїм «заспокійливим звірятком».

Саме так вони й називаються. «Заспокійливі звірятка». Це може бути собака, мавпа, кролик — але тільки не кішка. Уряд вважає, що кішка не може бути заспокійливою.

Представник авіакомпанії може попросити довідку — на підтвердження, що ти божевільний, сказала мама. Але ти не зобов’язаний нічого пред’являти. Це буде вже дискримінація. Ніхто ж не вимагає у сліпого довідку, що він сліпий.

— Божевільним узагалі все дозволено, — сказала мама. — Він же не винний, що не може поводитись, як нормальний.

На купонах написано: «Одна безкоштовна вечеря в ресторані готелю „Конюшина“».

Божевільні й інваліди, говорить йому мама, завжди сідають у літак першими, так що ти зі своєю мавпочкою не паритимешся в черзі. Навіть якщо ти приїжджаєш останнім, тебе однаково пропускають першим. Мама кривить рот убік і різко шморгає носом, однією ніздрею. Потім кривить рот в інший бік і шморгає другою ніздрею. Вона постійно торкається свого носа. Тре перенісся, щипає себе за кінчик носа. Нюхає лак у себе на нігтях. Закидає голову і шморгає носом, аби кров не лилася назовні. Божевільні, говорить вона, ті завжди найголовніші.

Вона дає йому марки, щоб він клеїв їх на конверти.

Черга нарешті підходить. Мама нахиляється до віконця й каже:

— У вас немає часом паперової серветки? — Вона простягає касирці пачку конвертів. — Ви не опустите ці листи в поштову скриньку?

Ми проходимо на територію зоопарку. Звірі за ґратами клітки, звірі за товстим склом, на острівцях, оточених глибокими ровами з водою. У більшості своїй звірі лежать на землі й вилизуються — між задніми лапами.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: