Вдих. Видих. Уявіть собі, що на вас м’яко діє який-небудь тягар, притискаючи голову, груди й руки до ліжка. Все глибше і глибше.
Вона засинає.
Пейдж підводиться з канапи, киває на двері, і я виходжу вслід за нею в коридор.
Вона оглядається на всі боки й каже:
— Може, підемо до каплиці?
Я щось не в настрої.
— Просто поговорити, — каже вона.
Я говорю: гаразд. Ми йдемо по коридору, і я кажу:
— Дякую за ті слова. За ту брехню, я маю на увазі.
І Пейдж мовить:
— А хто говорить, що це була брехня?
Чи означає це, що вона мене любить? Ні. Неможливо.
— Ну, гаразд, — каже вона. — Можливо, я ледь-ледь прибрехала. Але ви мені подобаєтесь. У чомусь.
Вдих. Видих.
Ми заходимо до каплиці, Пейдж зачиняє за нами двері й каже:
— Ось. — Вона бере мою руку і прикладає її до свого плаского живота. — Я виміряла температуру. Зараз — безпечний час.
У животі неприємно бурчить. Я говорю:
— Правда? — Я кажу: — Зате в мене дуже навіть небезпечний.
Таня з її гумовими іграшками.
Пейдж одвертається й повільно відходить геть. Вона говорить, не обертаючись до мене:
— Я навіть не знаю, як усе це розповісти.
Сонячне світло ллється крізь вітражі. Вся стіна — сотні відтінків золота. Білястий дерев'яний хрест. Символи, символи. Вівтар, огорожа, біля якої приймають причастя, — все присутнє. Пейдж сідає на лаву й зітхає. Вона піднімає папери на своїй дощечці з прищепкою, і під ними видніється щось червоне.
Мамин щоденник.
Вона віддає щоденник мені й каже:
— Можете самі перевірити. Насправді я навіть рекомендую перевірити. Заради власного душевного спокою.
Я беру книжку. Але для мене це — китайська грамота. Ну гаразд, італійська грамота.
І Пейдж каже:
— Єдине, що тут добре, — це що немає ніяких доказів, що генетичний матеріал узяли від реальної історичної особи.
А решта — цілком реально, каже вона. Дати, лікарні, лікарі. Все підтвердилось. Хоча церковники, з якими вона розмовляла, стверджували, що вкрадена реліквія, крайня плоть, тканину якої було використано в експерименті, була єдино справжньою. В Римі з цього приводу однозначної думки немає. Мовляв, діло темне, сам чорт ногу зломить.
— І що ще добре, — каже вона, — я нікому не розповідала про те, хто ви насправді.
Ісус милосердний.
— Ні, я маю на увазі, хто ви тепер, — мовить вона.
Я кажу:
— Ні, ви не зрозуміли. Це я так лаюсь.
Відчуття таке, мовби мені видали на руки результати поганої біопсії. Я кажу:
— І що все це означає?
Пейдж знизує плечима.
— Якщо подумати, то взагалі нічого, — каже вона. Вона вказує кивком на щоденник у мене в руках і мовить: — Якщо ви не хочете зіпсувати собі життя, я б вам порадила його спалити.
Я говорю: а як усе це відіб'ється на нас?
— Нам більше не треба зустрічатися, — каже вона, — якщо ви запитуєте про це.
Я говорю: але ж ви не вірите в цю маячню, правда?
І Пейдж мовить:
— Я бачу, як ви поводитеся з нашими пацієнтками. Як вони знаходять спокій після того, як ви з ними поговорите. — Вона сидить, нахилившись уперед, підпираючи рукою підборіддя. Вона каже: — Я просто не знаю. А раптом це правда? Не можуть же всі помилятися — всі, з ким я розмовляла в Італії. А що коли ви насправді син Божий?
Благословенне й довершене смертне втілення Бога.
Відрижка все-таки проривається. В роті — кислий присмак.
«Вранішній токсикоз» — не зовсім вірний вислів, але це перше, що спадає на думку.
— Тобто ви намагаєтесь мені сказати, що ви спите лише зі смертними? — запитую.
Пейдж подається вперед і дивиться на мене з жалем — точно так само, як дівчина за стойкою реєстратури: підборіддя втиснуте в груди, брови настовбурчені, погляд знизу вгору. Вона каже:
— Не треба мені було влазити в це діло. Але я нікому нічого не скажу, слово честі.
— А як же мама?
Пейдж зітхає і знизує плечима.
— Тут усе просто. Вона — людина з неврівноваженою психікою. Їй ніхто не повірить.
— Ні, я маю на увазі, вона скоро помре?
— Можливо, — каже Пейдж. — Якщо не станеться чуда.
Розділ тридцять сьмий
Урсула дивиться на мене. Трясе рукою, хапає себе за зап'ястя, стискає і каже:
— Якби ти був масничкою, ми збили б усе масло ще півгодини тому.
Я говорю: ну, вибачте.
Вона плює собі на долоню, бере мій член у руку й каже:
— Якось воно на тебе й не схоже.
Я вже навіть не прикидаюсь, що знаю, хто я і що на мене схоже.
Ще один довгий неквапливий день 1734 року. Ми валяємося на сіннику в конюшні. Я лежу на спині, підклавши руки під голову, Урсула прилаштувалася поряд. Ми майже не рухаємося, тому що під час кожного руху суха солома впивається в тіло крізь одежу. Ми обоє дивимося нагору, на крокви та дерев'яні балки під ними. На павутину та павуків.
Урсула мастурбує мені рукою й каже:
— Ти бачив Денні по телевізору?
— Коли?
— Вчора ввечері.
— І що Денні?
Урсула махає головою:
— Та нічого. Щось будує. Сусіди скаржаться. Вони вирішили, що це буде якась церква, тільки він не говорить яка.
Дивні ми істоти: якщо ми чогось не розуміємо, нас це розлючує.
Нам конче потрібно навішати на все ярлики, розкласти все по поличках, усе пояснити. Навіть те, що за природою своєю є нез'ясовним. Навіть Господа Бога.
«Розрядити вибухонебезпечну ситуацію» — не зовсім вірна фраза, але це перше, що спадає на думку.
Я говорю: це не церква. Закидаю краватку за плече, щоб не заважала, і витягаю із штанів полу сорочки.
І Урсула каже:
— А по телевізору говорили, що це церква.
Я легенько тисну собі на живіт кінчиками пальців, навколо пупка, та пульпація нічого не дає. Я постукую пальцями, відстежуючи зміни звуку, які можуть вказувати на затвердіння, але прослуховування нічого не дає.
Анальний сфінктер — це великий м'яз у відхідниковому отворі, який не дає лайну спонтанно випадати назовні. Коли ти пхаєш собі в зад сторонній предмет, і він проходить за цей м'яз, його вже не дістанеш без сторонньої допомоги. У травмопунктах це називається: вилучення стороннього тіла з відхідника.
Я прошу Урсулу послухати, що там у мене в животі.
— Денні завжди був таким невпевненим, — каже вона й притуляється теплим вухом до мого живота. До мого пупка. До імбілікуса — латиною.
Типовий пацієнт, який звертається до лікарів на предмет вилучення стороннього тіла з відхідника, — чоловік у віці від сорока до п'ятдесяти. Сторонйє тіло завжди потрапляє туди в результаті самовведення, як це називається в лікарів.
Урсула запитує:
— А що треба слухати?
Позитивні кишкові звуки.
— Бурчання, булькання, шуми — загалом, будь-які звуки, — кажу я. — Все, що вказувало б на те, що найближчим часом у мене все-таки буде випорожнення; що фекалії не накопичуються всередині, тому що не можуть вийти через якусь перепону.
Ось що цікаво: число звертань із приводу вилучення стороннього тіла з відхідника з кожним роком неухильно зростає. Відомі випадки, коли сторонні тіла залишались у прямій кишці протягом кількох років, і люди при цьому не відчували ніяких незручностей. Отож навіть якщо Урсула щось почує, це ще нічого не означає. По-хорошому треба б зробити рентген і проктосигмоідоскопію.
Уявіть, що покази сигмоідоскопа виводяться на екран монітора, яскраве світло протискується вперед по затиснутому каналу слизової оболонки, вологої й рожевої, — вперед, у зморщену темряву, а потім на екрані раптом виникає зображення. На загальний огляд. Дохлий хом'як.
Дивись також: голова ляльки Барбі.
Дивись також: червона гумова кулька.
Урсула давно припинила мастурбувати мені рукою, вона слухає мій живіт і мовить:
— Чую, як б'ється серце. — Вона каже: — Ніби ти сильно хвилюєшся.
Ні, говорю я. Чого б мені раптом хвилюватися? Мені добре.
— А по тобі й не скажеш. — Вона гаряче дихає мені в живіт. Вона каже: — В мене, здається, починається кистьовий тунель.