Денні каже:

— Що добре, коли постійно стирчиш у колодках, — каже він, — що я вже три тижні тримаюся. — Він каже: — Так я хоча б не бігаю кожні півгодини до нужника, щоб там нишком помастурбувати.

І я кажу:

— Ти обережніше, друже. Таке вимушене стримування — також погано. Вибухнеш коли-небудь, і абзац.

Я беру його ліву руку й замикаю її в колодках. У нього на зап’ястях і навколо шиї — смуги білої незасмаглої шкіри.

— У понеділок, — каже він, — я забув зняти годинника й так і прийшов.

Перука знову падає в грязюку. Краватка, залита шмарклями, теліпається в нього перед носом і б’є по обличчю. Японці сміються, нібито ми з Денні показуємо виставу — заздалегідь одрепетируваний номер.

Лорд-губернатор стежить за нами на предмет виявлення історично недоречної поведінки, щоб порушити питання на міській раді про вигнання нас із Денні з міста. Нас просто виведуть за міські ворота й кинуть там, беззахисних і безробітних, на розтерзання дикунам-індіанцям.

— У вівторок, — каже Денні, звертаючись до моїх ніг, — губернатор помітив, що в мене на губах бальзам. А в мене губи потріскались, от я й намазав зранку.

Щоразу, коли я піднімаю цю блазенську перуку, вона стає все важчою. Цього разу я стукаю нею об ногу, щоб витрусити хоча б частину води, і сяк-так надіваю її на Денні.

— Сьогодні вранці, — каже Денні, шморгаючи носом, — хазяйка Лендсон застукала мене з сигаретою за молитовним домом. І поки я стояв тут у колодках, якийсь мізерний дебіл зірвав із мене перуку й написав у мене на макітрі цю гидоту.

Я знову дістаю хустку й витираю йому обличчя.

Чорні з білим курчата — одноокі або безокі, — курчата-каліки снують під ногами й намагаються клювати пряжки у мене на черевиках. Коваль гамселить величезним молотом по шматку металу, два швидких удари і три коротких, два швидких і три коротких — впізнаю цей ритм. Басова партія до однієї давньої пісні «Radiohead». Здається, він зовсім зсунувся з глузду у своєму екстазі.

Я бачу маленьку молочницю на ім'я Урсула і трясу кулаком у себе над промежиною — міжнародний жест для позначення мінету. Вона густо червоніє під своїм накрохмаленим білосніжним чепцем і крадькома показує мені середній палець. Після чого йде мастурбувати вим'я якоїсь щасливої корови. До речі, я точно знаю, що вона дозволяє міському констеблю себе полапати. Тому що одного разу він дав мені понюхати палець.

Навіть із такої відстані, навіть крізь щільний дух кінського гною я відчуваю запах трави, що струмує від неї густими клубами.

Цілий день збивати масло, доїти корів… вже хто-хто, а молочниці можуть як слід відмастурбувати.

— Хазяйка Лендсон — та ще сука, — кажу я Денні. — Святий отець мені говорив, що вона заразила його генітальним герпесом.

Так, від дев'ятої до п'ятої вона — нова аристократка, янкі блакитної крові, але всі знають, що в коледжі в Спрінберзі її перетрахала вся футбольна команда, і що в коледжі її називали «Лампріні, біжи підмийся».

Цього разу перука втримується на місці. Лорд-губернатор припиняє на нас витріщатись і заходить до будинку митниці. Туристи вже розходяться — в пошуках нових об'єктів для зйомок. Пускається дощ.

— Слухай, друже, ти йди, — каже Денні. — Ти ж не зобов'язаний зі мною тут стояти.

Черговий паскудний день у вісімнадцятому столітті.

Якщо ти носиш сережки, тебе відправляють до тюрми. Фарбуєш волосся? Пірсуєш ніс? Користуєшся дезодорантом? Навпростець у тюрму. Не лізь на «Старт!». Не лізь на «Старт!» Не накопичуй лайно.

Високоповажний лорд-губернатор саджає Денні в колодки не менше двох разів на тиждень — за те, що Денні жує тютюн, душиться одеколоном, голить голову.

У 1730-х ніхто не носив еспаньйолок, дорікає він Денні.

На що Денні йому відповідає:

— Можливо, справжні круті хлопці якраз і носили.

І знову — в колодки.

Ми з Денні жартуємо, що наша дружба триває з 1734 року. Ні багато ні мало. А познайомилися ми на зборах сексоголіків. Денні показав мені оголошення щодо роботи, і ми разом пішли на співбесіду.

На співбесіді я запитав — просто заради цікавості, — чи є в них уже міська шльондра.

Дідусики з міської ради тупо витріщаються на мене. Шестеро старих шкарбунів у фальшивих перуках — навіть на співбесіді, де їх не бачили відвідувачі. Замість ручок у кожного — пера. Тобто — справжні пера, із птахів. І вони їх умочають у чорнило. Дідусик, який сидів у центрі, лорд-губернатор, зітхає. Відкидається у кріслі й дивиться на мене поверх окулярів.

— У колонії Дансборо немає міської шльондри, — урочисто оголошує він.

Тоді я запитую:

— А міський божевільний є?

Губернатор трясе головою, немає.

— А кишеньковий злодій?

Нема.

— А кат?

Ясна річ, нема.

Ось у чому проблема з музеями живої історії. Все найцікавіше лишається «за кадром». Висипний тиф, приміром. Або опіум. Або червоні літери. Або спалення відьом.

— Ми вас попереджаємо, — каже лорд-губернатор, — що ваш зовнішній вигляд і поведінка мають повністю відповідати цьому періоду історії.

Мене взяли на посаду слуги-ірландця. За шість доларів за годину — дуже навіть реалістично.

У мій перший тиждень на новій роботі тут звільнили дівчину-молочницю — за те, що вона наспівувала пісню «Erasure», збиваючи масло. Отож. «Erasure» — це вже історія, але все ж не така давня. Навіть старовинні «Beach Boys» однаково недостатньо старовинні. Тут вважається, що ці блазнівські напудрені перуки, короткі штани й туфлі з пряжками — це навіть не ретро.

Лорд-губернатор забороняє татуювання. Якщо ти носиш кільце в носі, перед роботою його треба знімати. Жуйку жувати не можна. Не можна насвистувати пісні «Бітлів».

— Якщо хтось вибивається з історичної достовірності, — каже губернатор, — його карають.

Карають?

— Або відразу звільняють, — каже він, — або саджають у колодки на дві години.

В колодки?

— На міській площі, — пояснює він.

Він має на увазі примусове покарання. Садизм. Збоченські ігри та публічне приниження. Губернатор змушує всіх чоловіків носити в'язані панчохи та вовняні штани, що облягають, без білизни внизу — це у нього називається «історична достовірність». Він саджає жінок у колодки — за нафарбовані лаком нігті. Або в колодки, або тебе звільняють без вихідної допомоги. Із поганими рекомендаціями. І вже, звичайно, ніхто не писатиме у своєму резюме, що він був якимось занюханим підмайстром у майстерні з виготовлення свічок.

Для двадцятип'ятирічного нежонатого парубка у вісімнадцятому столітті було небагато можливостей «добре влаштуватися». Ліврейний лакей. Підмайстер. Гробар. Бондар, знати б іще, що воно таке. Чистильник взуття. Сажотрус. Фермер. Коли вони називають міського глашатая, Денні тут же пожвавлюється:

— О! Якраз для мене. Погорлати — це я залюбки.

Лорд-губернатор дивиться на Денні й каже:

— А ці ваші окуляри, вони вам потрібні?

— Ну, щоб бачити, — каже Денні.

Я влаштувався на цю роботу, бо в житті є речі гірші, ніж працювати разом зі своїм кращим другом.

Ну, себто як із кращим другом.

Насправді я гадав, що все буде весело й забавно: щось на кшталт театрального дійства, де ми — актори. Я не очікував цього дрімучого мракобісся. Цього пуританського лицемірства.

Якби ж то міські старійшини із ради знали, що пані Плейн, швачка, міцно сидить на голці. Мірошник балується метедрином. Хазяїн готелю нишком підсовує кислоту нудьгуючим школярам, яких водять сюди на екскурсії. Вони зосереджено спостерігають, як пані Галлоуей чеше вовну та пряде, попутно читаючи їм лекцію про розмноження овець і жуючи коржика з гашишем. Усі ці люди — гончар на метадоні, склодув на перкодані, срібних справ майстер на вікодині, — вони знайшли своє місце під сонцем. Помічник конюха ховає навушники плеєра під трикутним капелюхом, смикається під свій особистий рейв. Ціле збіговисько перегорілих хіпі при своїх величезних заморочках. Але це лише так — спостереження збоку.

Навіть фермер Релдон крадькома вирощує травку на краю кукурудзяного поля, біля сміттєзвалища. Тільки він називає її прядивом.[5]