Моя мама. Така, як раніше.

— Таке можливо, — каже лікарка Маршалл.

І я кажу не замислюючись:

— Боронь Боже.

І тут же поспіхом додаю, що це, можливо, не дуже вдала думка.

Сестри на посту сміються, прикриваючи долоньками роти. І навіть із такої немалої відстані я чую, як Діна каже:

— Так йому й треба!

Коли наступного разу я приходжу до мами, я знову — Фред Гастінґс, і в моїх дітей у школі самі п'ятірки. На цьому тижні місіс Гастінґс вирішила пофарбувати стіни їдальні зеленим.

— Краще синім, — каже мама, — у кімнаті, де їдять, стіни мають бути синіми.

Тепер наша їдальня синя. Ми живемо на Іст-Пайн-стріт. Ми католики. Гроші зберігаємо в Першому міському банку, їздимо на «крайслері».

Все — за порадою мами.

Я починаю записувати всі деталі, щоб не забути, хто я і що. У відпустку Гастінґси їздять на озеро Робсон, пишу я собі у блокнот. Там ми ловимо лососів. Уболіваємо за «Паскерс» усією сім'єю. Не їмо устриць. Нині вирішуємо питання з купівлею землі. Щосуботи, коли я приходжу до мами, я спочатку уважно перечитую свої записи.

Коли я приходжу до неї як Фред Гастінґс, вона тут же вимикає свій телевізор.

Самшити біля будинку — це добре, каже вона мені, але краще б вовчі ягоди.

Я все це записую.

Гарні люди п'ють лише скотч, каже вона. Чистять водогін у жовтні, а потім іще раз — у листопаді. Обгортають туалетним папером повітряний фільтр в автомобілі, щоб він слугував довше. Підрізають хвойні дерева тільки після перших морозів. Користуються для розпалювання золою.

Я все записую. Роблю опис того, що лишилося від мами. Плями на шкірі, зморшки, висип, лущення. Я пишу собі пам'ятки.

Щодня: маститися сонцезахисним кремом.

Зафарбовувати сивину.

Не зійти з розуму.

Їсти менше цукру та жирів.

Робити більше присідань.

Не забувати всяких дрібниць.

Підрізати волосся у вухах.

Приймати кальцій.

Зволожувати шкіру. Щодня.

Зупинити час, аби завжди залишатися таким самим.

Щоб не старіти.

Вона каже:

— Пам’ятаєте мого сина Віктора? Ви про нього нічого не чули?

Я завмираю. У мене щемить серце. Хоча я давно забув, що означає це відчуття.

Віктор, каже мама, ніколи не приходить мене провідати, а якщо приходить, він мене ніколи не слухає. Він вічно не має часу через свої проблеми, і йому на мене начхати. Він кинув інститут — медичний — і живе чортзна-як.

Вона відриває шерстинку від ковдри.

— Він працює чи то гідом у турфірмі, чи то ще кимось і має копійки, — каже вона. Зітхає й бере пульт своєю страхітливою жовтою рукою.

Я говорю: хіба Віктор про неї не дбає? Хіба в нього немає права жити своїм власним життям? Я говорю, можливо, Віктор такий заклопотаний, тому що він убивається в буквальному розумінні, — щоб оплачувати її перебування в Цій клініці. Три тисячі на місяць. Можливо, він тому кинув інститут. Я говорю просто із духу суперечності, що, можливо, Віктор робить для неї все, що може.

І навіть більше.

І мама посміхається й каже:

— О, Фреде, ви, як і раніше, завзято кидаєтеся на захист безнадійно винуватих.

Мама вмикає телевізор. На екрані красива молода жінка в розкішній вечірній сукні б'є іншу красиву молоду жінку пляшкою по голові. Удар навіть зачіску їй не зіпсував, але нагородив амнезією.

Можливо, Віктор намагається розв'язати свої власні проблеми, говорю я.

Перша красива жінка переконує красиву жінку з амнезією, що вона — робот-убивця й мусить слухатися її наказів. Робот-убивця з такою охотою погоджується на свою нову роль, що це наводить на думку, чи не прикидається вона, що в неї геть усе вибило з пам'яті. Може, вона все життя тільки про це і мріяла: дати волю своїм інстинктам убивці, і ось тепер у неї з'явилася така можливість.

Ми з мамою сидимо — дивимося телик. Моя образа й лють поступово проходять.

Раніше мама смажила мені яєчню з темними пластівцями — клаптями покриття, що не пригорає на сковорідці. Вона готувала в алюмінієвих каструльках; лимонад ми пили з пожолоблених алюмінієвих кухлів із м'якими й холодними вінцями. Ми користувалися дезодорантами з солями алюмінію. Тож зовсім не дивно, що в результаті ми стали такими, якими є.

Під час реклами мама знову заводить мову про Віктора. Цікаво, а як він проводить вільний час? І що з ним буде через рік? Через місяць? Через тиждень?

Я не маю уявлення.

— І що ви мали на увазі, — каже мама, — коли сказали, що він убивається щовечора?

Коли офіціант відходить, я підчеплюю на виделку половину біфштекса й запихаю його до рота, цілком. І Денні каже:

— Ні, друже. Тільки не тут.

Це гарний ресторан. Люди в ошатному одязі. Свічки, кришталь. Столові прибори з додатковими виделками й ножами для спеціальних страв. Люди їдять. Ніхто ні про що не підозрює.

Я намагаюся запхати до рота половину біфштекса. М’ясо спливає солоним соком і жиром, приправленим меленим перцем. Я прибираю язик подалі, щоби звільнити більше місця під м’ясо. Слина і м’ясний сік уже стікають по підборіддю.

Люди, які стверджують, що біфштекс із кров’ю — вірна смерть, вони не знають і половини всього.

Денні нервово оглядається навсібіч і цідить крізь зуби:

— Ти стаєш жадібним, друзяко. — Він хитає головою. — Обманом любові не матимеш.

За столиком поряд з нами — літня подружня пара з обручками. Вони їдять і одночасно читають однакові програмки — якоїсь п’єси чи концерту. Коли в бокалі у жінки закінчується вино, вона сама доливає собі з пляшки. Чоловікові вона не наливає. У чоловіка на руці — масивний золотий годинник.

Денні бачить, що я спостерігаю за ними, й каже:

— Я їм усе розповім. Присягаюся.

Він виглядає офіціантів, які можуть нас знати — знати, що я затіваю. Він злостиво витріщається на мене.

Шматок біфштекса такий великий, що я не можу зімкнути щелепи. Мої щоки надулись і відстовбурчились. Рот болить від напруження, коли я намагаюся жувати. Дихати доводиться носом.

Офіціанти всі в чорних жилетах, через руку в кожного перекинуто білий рушник. Грає тиха музика. Скрипка. Срібло та порцеляна. Зазвичай ми не прокручуємо цей трюк у таких місцях, але ресторани вже закінчуються. Хоч скільки б їх було в місті, їх число однаково обмежене, а моя вистава — не з тих, які можна повторювати двічі в одному й тому ж місці.

Я відпиваю ковток вина.

За іншим столиком поряд із нами — молода пара. Вони їдять, тримаючись за руки.

Можливо, це будуть вони. Сьогодні.

За третім столиком поряд — чоловік у костюмі. Їсть, дивлячись у простір перед собою.

Може, сьогодні він стане героєм.

Я відпиваю ще вина й намагаюся його проковтнути, але в роті просто немає місця. Біфштекс застряє в горлі. Я вже не дихаю.

Наступної миті ноги судорожно смикаються, і я сповзаю зі стільця. Хапаюся руками за горло. Я вже на ногах — дивлюся на розмальовану стелю. Очі закотилися. Нижня щелепа виступила вперед.

Денні підчіплює броколі в мене з тарілки й каже:

— Друзяко, ти переграєш.

Можливо, це буде вісімнадцятирічний помічник офіціанта або хлопець у вельветових штанях і светрі з високим коміром — для когось із цих людей я стану скарбом. На всю решту життя.

Люди вже почали підводитися з місць.

Можливо, ця жінка в корсажі.

Можливо, цей чоловік в окулярах з тонкою оправою.

У цьому місяці я отримав уже три листівки з днем народження, хоча не минуло ще й половини місяця. Минулого місяця було чотири листівки. Позаминулого — шість. Я навіть не пам'ятаю більшості з тих людей. Але вони мене пам'ятають, Боже їх благослови.

Мені нічим дихати, вени на шиї надулися. Обличчя наливається кров'ю. На лобі виступає піт. На спині на сорочці розпливається пляма поту. Я стискаю шию руками — міжнародний жест, який означає: я задихаюсь. Деякі з тих, від кого я отримую листівки, навіть не говорять англійською.

Перші кілька секунд усі чекають, що хтось інший ломонеться вперед і стане героєм.