Коли я закінчив історію про свою нелегку службу в короля, над драговиною заметалося мовчання, насторожене і хитке.

— І багато в тебе таких… подарунків?

— Бритва ще.

— Ота сама?

— Так, ота сама.

На очерет полився смуток і зашумів разом з пітьмою, що виповзала нізвідки.

У голові в мене зашуміло, от що! Хочеться часом, щоб хтось посумував разом з тобою, от і верзеться казна-що!

До острівка поміж тим залишилося рукою подати. Подав би хто руку, чи що? Я тикнув палицею в суцільне буре місиво. Палиця провалилася. Достатньо глибоко, щоб я припинив думати в тому напрямку. Довелося робити гак. Драга колихалася й чмокала і, як заведено в природі, нас не пускала. Ми, як повелося, чхали на природу.

Нарешті я подав Янеку знак зупинитися. Чомусь мені здалося, що в цьому місці можна пройти. На вигляд — та ж зелена тванюка, і палиця ледве знаходить опору під нею, але якщо до острівця й можна добратися, то тільки тут… чи ні?

— Мар’яне!

От напасть!

— А по-справжньому тобі щось дарували?

Ні, щоб задавати питання по суті, якщо обов’язково їх задавати. А ти впевнений, що ми не віддамо тут Богові душу? А може, поки не пізно, повернемо назад? Чи вже пізно? І весь твій хвалений досвід — до одного місця, чи не так, Мар’яне? Повертаємося до інтуїції?

Але натомість він спитав:

— Рідні чи близькі дарували?

Готуючи праву ногу до кидка, я слухняно порився в пам’яті. Потім іще раз порився.

— Це коли на Миколая чи на іменини, чи просто… ну, безоплатно, так?

— Так.

— Треба подумати, — сказав я. А що ще я міг сказати?

— Мар’яне!

Так, я гахнув. Але по пояс. Це тішило.

Коли ми шльопнулися на сиру твердь, мене особисто вистачило лише на те, щоб вилити з чобіт баланду, яка весело там плюскала. А Янек примудрився викинути свій улюблений номер:

— Ну, а що б тобі хотілося отримати в подарунок? На Різдво, наприклад.

Тебе. Із цибулькою і перцем. І без язика.

— Ні, я серйозно.

Я теж.

— Як хочеш, — він відвернувся, кутаючись у плахту, яку я гвізднув у тої ж парочки на галявинці.

«Вогонь», — нагадав я собі, і тут же відіслав цю негарну думку подалі. А потім встав і взявся ламати природу, яка вже сиділа мені в печінках. Пан Губицький не ворушився.

Нічого, перемелеться — мука буде, а там і хлібчик спечеться.

Добуті там, де й їжа, сірники насилу підпалили далеко не сухий очерет. Далеко не сухий Янек продовжував тремтіти під плахтою.

— Роздягайтеся, прошу пана. Сохнути будемо…

Він, на диво, жваво скочив. Спікся, значить, хлібчик.

Проте справжніх харчів у нас залишалося лише на один прийом, а тинятися лісом, якщо захотіти, можна років зо три. Поки все вляжеться і про нас забудуть…

От із такими мирними думками ми мирно полягали спати, навіть не згадуючи про вечерю.

…Синюваті тіні лізли з темних прогалин, дряпалися на порослі мохом вітровали, квапилися напитися з бездонних барилець і втертися клаптями туману. А людині що: подумаєш, бруд, подумаєш, сирість, подумаєш, голод. На те ти і людина.

Я, здається, казав, що ми мирно полягали спати? Часом мене заносить. Спробуйте мирно лежати на колючому сушняку і варитися в тріскотінні, ухканні, чваканні, стрекотанні, дзюрчанні, шурхотінні та інших гидотах світу цього! Але ми лежали. А над нами лежало небо, вивалявшись по вуха у світлі щербатого місяця.

— Гарно як, — подали голос з-під плахти. — Ніколи я ще не був так близько до справжнього. Ніби Творець підносить просто до твоїх очей те, що раніше показував крізь скло…

«Так, — сказав я собі, — так!» І поклявся, що це буде наша остання ночівля просто неба. Нехай сам Творець сунув її нам під ніс, але наступного разу доведеться ввічливо відмовитися. А не вийде ввічливо…

Усе життя моє пройшло в схожих ночівлях і закінчиться, без сумніву, в одну з них. Але хто тут говорить про моє життя?

…— Убивця! — кричав я, розмахуючи руками на вершині Замкової гори. З гори вниз ішов чоловік, сутулячись і спотикаючись на кожному кроці. А я все кричав і кричав. Побачивши, що він віддаляється від мене, я почав кидати в нього камінням з розвалин Замку. Один камінь розколов йому голову, і з величезної рани потекла тоненька цівка крові. І в час, коли я побачив цю кров, — з величезної відстані вузеньку багряну смужку, — волосся в мене на голові заворушилося. Я зрозумів, хто цей чоловік унизу…

…Світло бризнуло в очі. Я потер їх кулаками і сів. Смішок. Я повернув голову на звук. Янек одразу показав мені всі свої зуби і ясні очі над ними.

— Ти схожий на муху, яка нахлебталася бражки.

Внизу, біля підніжжя найвищої гори міста, лежав із розбитою головою мій батько. «Вбивця…» — відлунювало в руїнах Замку моїм голосом…

— Завжди гранично зібраний, у повній бойовій готовності, а зараз… Ні, для мухи, ти, мабуть, трохи завеликий.

Від болота піднімалися пар і мої біди. Їх розвіє вітер. А куди ще їх подіти?

Я встав і пішов. Позаду щось беркицьнулось на земленьку.

— Ти… куди… мою плахту… ану віддай…

Я побачив, що за моїми ногами тягнеться плахта, відчепив її від ноги, крутнувся на п’ятці і пішов у протилежний бік. Абсолютно незворушний. Хоч яйця на мені бий — такий, пся крев, незворушний!

— А коли ти вдаєш, що тобі байдуже, — на очі Янека навернулися сльози, — то можна вмерти зо сміху.

Майже так, до сліз, він завжди сміявся. Майже завжди мені при цьому було не до сміху.

Я нахилився, вмокнув руку у в’язку багнюку і посунув на м’ятого голодранця. Той почав обережно задкувати, рятуючись від такого ж пом’ятого бродяги.

— Ти ці жарти кинь. Ти що задумав?..

— Побачиш.

Він дорачкував до краю суші і зрозумів, що помилування не буде. Тільки зібрався його добити, як біля ніг дивом матеріалізувалася палиця, об яку я перечепився, зарившися носом у землю. Артистично і… правдоподібно.

— Ти піддався, піддався! — загорланив невгамовний пуцьвірінок.

Ну, добре, а навіщо так горланити? Я обтрусив налиплий бруд, ніби моїй одежині ще чимось можна було зарадити, і подивився на одежину іншого, яку теж нікому не врятувати. У душі назріла безжалісність і залягла в очікуванні свого часу.

— Завтра ми будемо в моєму місті.

Я знаю, я — негідник.

— Як? Ти казав, що туди п’ять днів ходу.

— Пішки. А ми доберемося колією. Вийдемо до Бродів зі сторони двірця, я позичу для тебе квиток, а сам поїду… без квитка. Найкраще, щоб ми їхали в різних вагонах, а вже коли прибудемо до міста…

Він примружив одне око.

— Не подобається мені твоє «позичу».

Я придивився до нього і не знайшов, чим крити.

— Дозволь мені подбати про квиток, мій буркотливий друже. А ти…

Я кашлянув. Не звиклі ми, щоб нас розглядали, як марципани на виставці.

— Тобі краще не з’являтися на людях…

Діточок можу налякати…

— Краще перечекай десь, поки я домовлюся з касиркою. Я про те, що в тебе дуже пам’ятна зовнішність.

І я про те. Небезпечно тобі зі мною водитися, нарешті ти це втямив. Паскудне це відчуття, коли за тобою женуться. Ще паскудніше буде, коли злапають. Куди спокійніше самому піти і здатися на милість правосуддя. Казав наш знайомий поліціянт, що це буде найкращим рішенням! Не ти перший, не ти останній. І я тобі не суддя. І на того, хто скімлить усередині, уваги не зверну.

Різні в нас дороги. Я битимуся до останнього.

За тебе також.

Мене садонули кулачищем у плече. Був би мухою, точно перевернувся б догори дриґом.

— Ти про що подумав?! Ти про що щойно подумав? Що я прибіжу до людей і одразу зачну кликати поліцію? Дивак… — На очерет полився прозорий, мов сльоза, сум. — Навіщо ж ми тоді все це зачинали?

Я знову кашлянув і почав збиратися в дорогу. А всередині щось задоволено повискувало.

Наше улюблене болото, щоб його качка копнула, підходило практично до самої колії. За одне це йому прощалися всі його гріхи, бо ми не зустріли серед мочар і куп сміття жодного добре вбраного чоловіка, який міг би на нас донести.