У вітальню ми перебралися після обіду, який тут чомусь починався о шостій вечора і під час якого пан Бохенський з донькою так прискіпливо придивлялися, чи я правильно орудую виделкою, ложкою і ножичком, що мені всерйоз хотілося їх розчарувати. Та шкода було Янека, він копирсався в себе в тарілці, наче бідна падчірка, а не господар. Панна Евеліна теж, як ведеться, їла мало, але делікатно.
А даремно. Тутешня куховарка пані Геня могла з найзвичайніших страв зробити королівську їжу. Я так вчора їй і сказав, коли мало не проковтнув свого язика разом із язиком теляти. Вона на мої слова лише скривилася і взяла до рук добрячого такого ножа, від чого бідний індик, який лежав перед нею догори пузом, уже обскубаний і добряче обсмалений, здається, тихенько здригнувся.
Нині весь тягар індичих потрухів у бульйоні, яловичини з капустою під гострим соусом, шпарагівки[8], тушеної зі сметанкою і білими грибочками, та пирога з яблук довелося взяти на себе нам із паном Бохенським. Він почервонів і шумно дихав, а я схопив келих і заховався у віконній ніші. Щоб не дуже було чути скрегіт моїх зубів…
Тим часом пан Бохенський задер підперезане пишною білою краваткою підборіддя і з войовничим гонором скомандував:
— Йдемо звідси, Ево, порядним людям нема чого робити в осиному гнізді! Ми, доню, пригріли на своїх грудях зміюку! Правду кажуть, у тихому болоті чортівня водиться! Я від тебе такого не сподівався, тому гроші на твоє утримання будуть урізані до мізера! І більше ніякого Парижа, ці університети — розсадники нових віянь, які нас погублять! Одна лише мати твоя, Царство їй небесне, була у твоїй сім’ї птахом високого польоту і не зналася зі всякою скверною! Я їй обіцяв, що прослідкую за твоїм вихованням! І я прослідкую!
Після такої рясно пересипаної приказками тиради пан Бохенський схопився на ноги, стиснув у руці тростину, повернувся всім пузом до доньки, і… панна Ева елегантно скинула зі свого пальчика перстеник, який у нас на чорному ринку потягнув би на цілих триста гульденів. По тому вони гонорово помарширували собі геть.
Усі тут говорили і діяли з гонором. Усі, крім мене. А де його взяти, гонор той, ніхто не каже. Вважається, що таким, як я, він сто літ не потрібний.
Може, й не потрібний, я з панами не сперечаюся. Я їх грабую.
— Я сам від себе такого не сподівався, — тихо промовив їм услід двадцятилітній панок, котрий так необачно назвав мене своїм товаришем. — Не сподівався, що зможу так легко говорити людям усе, що думаю. Виявляється, правда набагато простіша за брехню.
Що ти знаєш про брехню! І про правду…
— Ти мохом укриєшся, якщо просидиш тут безвилазно ще зо три тижні!
— Нехай, — махнув він рукою.
— Що нехай, що нехай?! — розлютилося щось усередині мене. — Дожився вже до мізера, скільки ще ти збираєшся скніти в цій норі на радість ворогам?!!
— А вчора ти називав мій дім палацом…
— Ніби палац не може бути норою. Остання курка в пташнику знає, що потикатися в гості до пана Януша Губицького — марна справа: або він за п’ять хвилин попросить вас за двері, або взагалі не впустить. Тричі за три тижні до тебе присилали запрошення, і тричі ти відсилав посланців ні з чим. Ти ким себе вважаєш, примадонною італійської опери? Званий раут у вдови Агенора Голуховського, раут, від якого неможливо відмовитися, — «перепрошую, але дідич Накваші заслаб»; полювання з марша́лком[9] і його хортами, — молодий пан, бачте, не зможе взяти участь, бо має наглу справу. А баль у намісництві, куди потрапляють тільки вибрані, щовівторковий баль, після якого запрошені стають членами вищого товариства, — до речі, наступного вівторка запрошення вже не прийшло! — чому пан не поїхав? Бо мусив сидіти у своєму палаці і в носі длубатися! Ні, щоб гонорово сісти в карету, шмагнути коней так, щоб аж піна летіла, із шиком вилізти з карети, наїстися і напитися на дурняка, перекинутися в карти з поважними людьми, ушкварити кадрилю з солоденькими панянками, попутно відбиваючись від надокучливих удовиць та привидів їхніх надокучливих чоловіків, котрі за життя так часто пленталися під нашими ногами…
Я ще довго міг би провадити в цьому ж дусі, — пробиває мене інколи на словесність, як ринву після прочистки, — якби Януш у відчаї не замахав у мій бік рукою. Іншою він тримався за живіт. А що я такого сказав? Просто розлютився.
— С… скажи м… мені, звідки то все… ох, не можу… звідки курка то все може знати?
— От хай вона тобі і скаже, — буркнув я, повертаючись у свій звичний стан маломовності і невдоволеності світом.
— Ой, Мар’яне, ти коли-небудь мене вб’єш, — ледве вимовив Ян, утираючи сльози.
І то правда.
Але вголос я сказав зовсім інше.
— Оцей опікун, між іншим, терпів твої вибрики довше за всіх, — заявив, ніби мав право щось заявляти йому. — А ти розправився з ним без найменшого докору сумління, — осудив, ніби мав право судити його. Включно з його сумлінням.
Ян, далі тримаючись за живіт, поплентався до віконної ніші, звідки я цілий вечір недобре зиркав на світлицю, — найрозкішнішу світлицю з усіх, які будь-коли бачив. Правду мовити, небагато я бачив світлиць. Усе буди та халупи на очі потрапляли…
А майбутній законний власник цієї світлиці, він же дідич усього маєтку Губицьких, у чийому кричущому багатстві я три тижні топився, як шкварка у смальці, узяв і радісно плеснув мене по плечу.
— Але ж ти все ще зі мною, Мар’яне! А справжні друзі пізнаються у справжніх бідах.
Для тих, хто не зрозумів, — це він про мене.
— А панянка Ева? — витяг я останню карту з рукава. До туза їй бракувало не мало не багато — тринадцять очок. Перстеник зрадливо блиснув на чорному фортепіано.
Не те щоб я був зовсім байдужий до принад цієї панянки. Просто чомусь кожного разу при згадці про неї перед моїми очима виростав майже середньовічний замок її батечка, який дістанеться в посаг чоловікові панни, й у якому я не відмовився б погуляти хоч із годинку десь під ранок, коли вся сторожа спить найміцнішим зі своїх снів… А той, хто мав би стати невдовзі отим самим законним чоловіком, бере і виганяє її зі свого дому. Разом із батечком, принадами і майбутнім посагом!
А ви питаєте, чому я стою тут і стиха звірію?!
— А що Ева? — він подивився слідом за мною у вікно тужливим поглядом в’язня-смертника. Коні виглядали так само гоноровими, як хазяї, і вивозили бричку за ворота, показуючи нам свої дупи, мов недосяжний тепер палац Бохенських… — Бачив, як закопилила губки? Думала, побіжу за нею, на коліна впаду, проситиму, щоб повернулася… Раніше побіг би. А тепер… Не хочу нікого бачити, не хочу, щоб мене хтось бачив, нічого не хочу… Змінився я настільки, що сам себе не впізнаю.
Ага. І я змінився. А тепер стовбичу тут і гадаю, як би знову змінитися так, щоб упізнати себе колишнього.
— Не треба мені з’являтися з тобою на людях, от і все, — почав я.
Та й не тільки на людях. Наодинці з тобою мені теж не можна знаходитися. Здоров’ю шкодить.
— Цураються твої знайомі мене, як чуми, — одним махом перехилив я водицю з келиха до горла. — Послав би ти мене вівці пасти, чи що…
Казала бабуся онучку: не пий водиці в розкішних світлицях — осликом станеш. Не послухався онучок, випив.
Обпалило, залишивши по собі присмак трунку.
А Ян, звично пропускаючи мої слова повз вуха, тримав руку на моєму плечі і вдивлявся у вікно.
Такий собі рудоволосий пуцьвірінок із ластовинням і пушком під носом та на підборідді. З таких пуцьвірінків зазвичай виростають здобні пухкенькі рожевощокі мамині пестунчики. Якщо спершу їх не змусять умитися кров’ю. Ось тоді вони дорослішають. І стають дикими. І вважають, що їм дозволено тримати руку у вас на плечі і несамовито вдивлятися у вікно. Руку з глибокими слідами від мотузок на зап’ястку…
— Якщо і ти мене зараз залишиш, Мар’яне…
Я смикнувся — і білу, делікатну, занадто тонку для штивного манжета кисть моментально звіяло з нагрітого місця. Плече як-не-як моє.