— Пане Пшимоновський, — повторила вона, дивлячись чомусь на мене.

— Станіславе!

— А… ага… до ваших послуг, прошу пані…

Опам’ятався, конспіратор. Я спересердя потер рукою підборіддя. Поголитися, чи що, перед смертю?

— У вас помазка, випадково, немає?

— У чоловіка був… десь тут, — потяглася вона до дальньої полички. Рухи неквапливі, впевнені, але не безвольні, як на початку. Пильнує, але чимось її починає ця ситуація бавити?

Поки вони з Яном мило собі теревенили, попиваючи гербатку, я оглянув пораненого і виявив, що гарячка нікуди не ділася, але, як говорив цирульник, до якого ми зверталися після поножовщин та інших подібних дитячих пустощів: стан не погіршився, друзі мої, і це є єдиним позитивним моментом у його мерзенному характері. Ми реготали і розходилися, заспокоєні, а наступного дня наш товариш помирав. У більшості випадків. Я після однієї такої забави лише завдяки духу протиріччя не звернувся до нашого цирульника і цим, вважаю, зберіг собі життя. Їхній цех розігнали вже багато років тому, але чим ще міг займатися наш цирульник, окрім підпільного лікування? Правильно, підпільним убивством.

— А чим ваш чоловік займався, якщо не секрет? — поцікавився новоспечений Станіслав, до блиску поліруючи щойно вимиту власноруч миску. От що значить похідні умови: раніше лише «подайте» та «віднесіть» знав.

— Галантерейником був, магазин тримав на Галицькій площі…

Натерши пораненого розведеною з водою горіховою настоянкою і приклавши йому до чола примочки з бурякового соку, я став до вікна — високого, запорошеного, яке виходило на будинок Ремісничого товариства. Це був повернутий торцем до дороги міцний будинок, тинькований, на два поверхи, прикрашений лапідарним рустом, де часто робилися балі і забави для простого люду.

Я намилив собі підборіддя, звісно, краєм ока спостерігаючи за рештою.

Янек, звісно, сипав питаннячками. У кожного свої недоліки.

Раптом я вловив дещо цікаве.

— То ви, пані Агнешко, усі три кімнати здавали в оренду?

— Ми навіть постійних квартирантів мали, але після смерті…

— Перепрошую, а по скільки ви брали з них за добу? — уклинився я у їхню бесіду.

— По п’ять гульденів…

Я бачив у дзеркалі, як вона дещо здивувалася з мого запитання.

— Тепер беруть по шість. Кімнати одномісні?

Вона здивувалася ще більше.

— Дві — одно-, одна — двомісна…

— А чому припинили? Справа прибуткова, у місті у дні контрактів та ярмарків гостра нестача місць…

Фонсьо, правда, не полюбляє конкурентів, але я б із ним переговорив.

— Багато років минуло, кімнати вже не придатні, та й чоловік усім завідував…

— Я міг би глянути і сказати, придатні чи ні, усе решта — невелика мудрість. До речі, за останнім віянням з Європи, зараз повсюди відкривають так звані пансіони, де мешкають цілі сім’ї довший час. Тут, унизу, вони могли б збиратися на спільну трапезу…

Вона теребила пальцями пояс запаски[82]. «Якщо зацікавиться, виберемося з цієї халепи цілими й неушкодженими», — загадав я.

— Добре, йдемо. Ви — попереду.

«Чого б то ще такого загадати, не дуже мудрого? Якщо не впаду зі сходів, то не зламаю собі карку. А якщо впаду, то, може, пощастить і зламаю тільки ногу… А якщо все-таки карк, то значить, мені не пощастило…»

Кімнати перевершили всі сподівання.

— Крім кутової, підлога геть прогнила. А ці три — хоч завтра оголошення подавайте.

Вона скоса глянула на мене.

— Ну, не завтра. Треба побілити, а краще — наклеїти шпалери, перефарбувати вікна, двері й підлогу, вставити нові замки і…

— Ні!

— Добре, замки можна викреслити…

— Ні, нічого не треба. Дурна затія… — Її пересмикнуло, наче вона розм’якла всередині, а назовні стислася в клубок. Зі мною трапляється навпаки, коли я хочу когось увести в оману. Тепер знатиму, як загадувати нездійсненне…

— Сходжу на базар, треба щось прикупити на обід і вечерю.

Зі сходів я бачив, як вона вбрала плащ і сховала під ним зброю. І вона знала, що я це бачу. І хотіла, щоб її спровокували. Дією, словом — неважливо. Вона дуже хотіла спустити курок. І подивитися, що з цього вийде.

Після її виходу я сів на сходинку — скрипучу і вичовгану, наче навмисне під мене змайстровану, — і задумався. Куди йти і що там, куди ми прийдемо, робити? Те, що капітан отримав наводку, — і немовляті зрозуміло, але чому нас не взяли на гарячому, з товаром? Може, той, хто нас здав, хотів зберегти товар, а прибрати лише виконавців? Тоді як він збирався довести нашу причетність до скоєного? Чи ніхто нікому нічого доводити не збирався?..

А якщо ниточка тягнеться до одного згорілого палацу, точніше — руїн цього палацу і тих, які залишилися там безкарними?.. Можна було, звісно, провести вилазку до всевідаючого вуйка Фонся, та раптом через зникнення капітана вся місцева поліція на вухах за кожним кутом стоїть і нас, рідненьких, чекає? А якщо вдова лише за тим і вийшла, щоб поліцію з вух на ноги поставити?

Особисто я не знаю шкідливішого заняття, аніж сидіти і думку гадати. Піти полежати, чи що?

Блиск леза подіяв, мов ковток заспокійливого. Повернувши ножа на місце, я вирішив почекати з рішеннями і… І раптом зрозумів вдову з повадками вовчиці. Залишившись на самоті в будинку з чотирма кімнатами нагорі, вона блукала цими кімнатами і думала, як я зараз думав, з осторогою дивлячись на двері, як я зараз дивився, і не знаючи, чого чекати від зовнішнього світу, як не знав зараз я.

І я врешті зрозумів, яку лінію поведінки мені обрати.

Здається, я перевірив усюди. Кожний закамарок, кожну шухлядку, скриню, шкатулку, коробочку, кожне більш-менш пригоже пуделко, усі потаємні місця під матрацами, у погребі, у крупах і солі, за гобеленами, картинами, килимами, образами, під обшивкою меблів, сукенок, чоловічих строїв… Усе замкнене було відчинено, усе коштовне перераховано, усі статки обліковані… Причому ні пилюка, ні хитро залишені всюди сигнальні повідомлення — ниточки чи павутинки, — порушення вигляду чи місця розташування яких могло свідчити про незаконне вторгнення, не були мною ушкоджені, що означало — я міг собою пишатися.

Це був наче іспит за все моє дотеперішнє життя, за все, що я вивчив і в чому набув певної, не найгіршої кваліфікації. Іспит зі злодійства.

Янека я попросив обміряти вікна, двері і підлоги у всіх чотирьох кімнатах нагорі, які ми начебто отримали наказ полагодити за час свого квартирування тут, мотивуючи свою незадіяність у цих роботах необхідністю скласти план подальших дій. Не знаю, чи повірив бувший пан моїм недолугим поясненням, але, певно, йому теж хотілося зайняти себе чимось, що не відгонило кров’ю, зброєю і смертю.

Поранений усе ще не збирався ощасливити нас своєю притомністю і тихо трусився під ковдрою, сіро-блідий, мов день за вікном.

Тому на момент приходу господині усі ми втрьох — можна сказати — працювали на славу.

Коли вхідні двері відчинилися, я сидів на тій самій сходинці і підбивав в умі цифри проведеної мною інспекції. Курив пес файку на довгім цибуху, значить. Для тих, хто не зрозумів, — це про мене.

Господиня поставила на підлогу кошик з провіантом і стріпала краплі дощу зі свого каптура. Моє місто любило дощі так, як навіть спрагла пустеля їх не любила. Спрагле місто спраглих людей.

А той пес із файкою спалив собі вухо. І де це вухо тепер — дитяча лічилка так толком пояснити і не могла… От і я сидів та думав, чи випаде мені колись нагода напитися досхочу, чи доведеться до смерті горіти в полум’ї. Те полум’я, куди мене вкинуть після смерті, уже буде звичним і рідним. Наче дощ у моєму місті.

— Я все перевірив, — сказав я їй, не встаючи. Нехай пробачить мені етикет, але коли ви підведетеся зі сходів назустріч жінці зі зброєю, то будете нависати над нею, мов загроза, а це викличе вибухонебезпечну реакцію. Одне тішило: господиня не виглядала на таку, що дотримувалася етикету завжди і всюди.