Я згадав, що пережив одного разу в підземеллі, і подякував дядечкові за науку. Після того двобою цей, теперішній, здавався дитячими пустощами.

Послухай жінку і не кажи потім, що не чув!

Вона не раз і не два посилала нам зрозумілі навіть дитині сигнали: «Краще б вам піти, панове, бо потім можете не встигнути…» А я забарився, розслабився, пригрівся… І не зрозумів те, що втямила б навіть дитина!

Моя нога перекинула на землю заготований заздалегідь кошик з горіхами і вони покотилися йому назустріч. Він зробив до мене один крок, другий і — правильно, навіть велетні інколи падають. Правда, гуркоту від такого падіння набагато більше, ніж від нас усіх. Я майже дострибнув до нього, але він на диво швидко, як на його вагу, підтягнув до себе Агнешку, яку досі не випустив з рук, і вчепився вільною рукою у її шию. Агнешка миттєво пополотніла і захарчала.

Я завмер. Велетень подивився на мене знизу вгору. Не на багатьох він так дивився.

— На коліна, пся крев, швидко!

Я опустився на підлогу. Тепер наші погляди були в одній площині. Але губи господині вже почали синіти. І горіхи, мов щури, вишкірювалися довкола в кровожерних усмішках.

— Добре, Карле, ти виграв. Я тут головний, хлопців не зачіпай. Її теж. Вона навіть готувати не вміє. Я думав перекантуватися тут трохи, підлікувати одного зі своїх, але вона в тебе ненормальна, не підпускає до себе ні на крок. Можеш глянути, як забарикадувалася нагорі, у кімнаті над нами. Усі меблі туди перетягла, сидить там безвилазно. Ей, Карле, ти мене добре чуєш?

Я говорив з ним, як з малою дитиною. Треба було квапитися, горланити, кричати, бити, кликати на поміч, утікати врешті-решт, нехай самі розбираються, а я говорив з ним тихим, спокійним, лагідним голоском.

— Ти хто?

— Я тобі не ворог, Карле. Ти мені подобаєшся. Ти сильний, сміливий і спритний. Може, навіть я візьму тебе до себе в банду, що скажеш?

Він струсонув свою жертву і мовив:

— Я її зараз прикінчу. А скажу, що ти зробив.

Треба було, щоб він терміново забрав руку з її горла, бо гріш ціна тоді трьом чоловікам у її домі. І мої розмови даремні. Є люди, у яких мозок завбільшки з горіхове ядро.

— Прикінчи краще мене, Карле. Багато хто в місті буде тобі вдячний. Пан президент міста — так той руку тобі потисне за це. Ти мене чуєш, Карле?

Він замислився.

— Президент, Карле, давно хоче моєї смерті. І багато грошей тобі дасть за те, що мене спіймав.

Він глянув на ту, що була у його руках, і на мене.

— Давай, Карле, зроби це. Стань героєм.

Руку з її шиї він не забрав, але пальці розтиснув, проте жінка вже знепритомніла. Чути було в тиші, як тріскочуть шкарлупи горіхів у його голові. Ой, Карле, Карле, мій ножик давно тобою марить, а ти такий неповороткий…

— Шнурок давай, хутко!

Треба сказати, що ми повбирали на себе той чоловічий одяг, який знайшли в шафах, а оскільки він був дуже завеликий, то підперезали себе білизняними шнурками. Чому не поясами? Бо з отими великими пряжками незручно фарбувати підлогу і клеїти стіни. А Карл любив лише великі пряжки на поясах…

— Лягай! — крикнув він, отримавши від мене шнур і зробивши з нього удавку.

Я зрозумів хід його думок і окинув поглядом увесь той бардак, який настав тут із приходом однієї людини. А я мив тарілки! Дурень! Треба було чистити зброю.

Ніхто з решти присутніх не подавав ознак життя. Навіть поранений — і той, здається, не дихав. Те, що я помру тут з усіма, особливої честі мені не зробить.

— Лягай! — його ручища закинула удавку на тендітну шию тендітної жінки і взялася її стискати.

— Добре, Карле, ти виграв. Президент буде тобою задоволений. Але ти їх усіх відпустиш. Бо президент не повірить, що я їх усіх убив, і почне розслідування. А тобі не потрібне розслідування. Тобі треба вбити головного грабіжника й тебе нагоро…

— Лягай!

Я ліг долілиць на підлогу. Кілька горіхів уп’ялися мені в тіло.

— Руки назад!

Він зв’язав їх мені… тим же шнуром. Тіло Агнешки неболяче впало мені на плечі. Тепер я справді зрозумів хід його думок.

— Рухнеш руками — затягнеш удавку в неї на шиї! Буде як вішальник, ксьондз не захоче ховати! — і він зареготав. А тоді схопився на рівні і почав бити мене ногами в чоботях.

Пам’ятаю дикий біль. Пам’ятаю, що намагався не рухатися і не кричати. Пам’ятаю постріл, який розірвався над головою, наче грім серед ясного неба. Чи то був грім, схожий на постріл?..

Більше нічого не пам’ятаю.

Агнешка Фарбі згадуватиме потім, як, увійшовши до вітальні того дня, побачить, що поранений дивиться на неї з-під опущених повік. Усвідомлено. Нагорі її дивні квартиранти наводять блиск у кімнатах, не знаючи, що…

— Вони тут? — процідить капітан крізь зуби. Сама не знаючи чому, вона підбіжить до нього і прошепоче:

— Будь ласка, дайте їм шанс. Це вони принесли вас сюди, вони доглядали за вами…

— Їм ніщо не допоможе.

— Будь ласка, вони не найгірші люди на землі…

— Я тут не для того, щоб їм портрети писати. Де моя зброя?

Вона віддасть йому карабін і допоможе його зарядити. Вона зробила все, що у її силах, навіть більше.

Згадається Карл — і вона благально складе руки.

— Дайте мені кілька хвилин. Це нічого вам не буде коштувати. Ви мені довіряєте?

— Ви не викликали підмогу, вони обоє вже мали бути в буцегарні…

— У мене є кілька питань до них… дайте мені змогу все прояснити — і вони ваші.

— Тільки ради вас…

Коли вона мене покличе, на ходу придумавши ідею про льох і капусту, капітан лежатиме на подушках із карабіном під ковдрою. І триматиме мене на прицілі увесь час, поки стане сил.

Агнешка поставить мені питання, на які я змушений буду відповідати. А він не видасть себе, бо впаде в безпам’ятство і прокинеться від гуркоту першого Карлового удару. Він ніяк не зможе прицілитися однією рукою, поки ми сидітимемо і вестимемо теревені на підлозі, нижче рівня досяжності його карабіна. А підвестися він боятиметься, щоб не впасти непритомним.

Лише коли Карл випростається на весь зріст і візьметься за мене всерйоз, отоді куля розірве його легені та пролетить крізь серце. Смерть настане миттєво.

А потім капітан сповзе зі свого ложа на підлогу і схопить в оберемок жінку, яку бачив у своїх напівснах-напівмареннях, дивуючись, що нарешті зустрів на землі янгола. Він бережно зніме удавку і перетягне Агнешку до себе на ложе, роз’ятривши власну рану й лаючи нас на всі заставки.

Від цих скабрезних слів отямиться Янек і довго згадуватиме, як і чому він тут опинився. Тоді він помітить мене — і власний біль у попереку відійде на другий план. Він змете горіхи до льоху, принесе води і, напоївши капітана й господиню дому, дорогою переступивши кілька разів через мертвого Карла, візьметься за мене. Ніхто нічого не казатиме. Люди, які ніколи не допомагали б одне одному, якби стрілися десь поза цим домом, зараз спостерігали одне за одним і мовчали. Люди, настільки різні, що не могли стрітися ніде за межами цього дому. Люди, яких об’єднало спільне лихо.

Усі чекатимуть, поки отямлюся я. Та я нічого цього не знатиму.

Перше, що я помітив, вертаючись із небуття, — величезна туша на підлозі біля мене.

Друге — це те, що поранений мною поліціянт сидить на подушках навпроти мене поруч із господинею і тримає біля себе карабін. Той самий… Ви знаєте, про що я.

І третє — Янек, який тримає мою голову в себе на колінах. Важку голову. Та й усе тіло не було легким.

Усі були мов частинки вітражів із костелу, що розсипалися від удару, і тепер треба скласти їх докупи, аби вийшов попередній малюнок. Ні. Я глянув на Карла. Попереднього малюнку вже не буде.

За допомогою Янека я сів і вилив на себе кухоль зимної води. Стало трохи легше. Трохи.

Свободу не отримують в один момент з неба такі, як я. Її вигризають зубами з твердокам’яних порід буття і захищають, як вовки своїх дітей: іклами, кігтями та всіма своїми інстинктами.