У вуйка Фонся за давнім звичаєм можна було б узяти те ж саме дешевше, але він може спитати: «А де ж мої гульдени за оборудку на площі Марії Сніжної, панове?» — і що ми тоді йому казатимемо?
Я задер голову — й осіннє сонце привітно зиркнуло на мене з-за хмар. Але той, хто в мені сидів, бачив лише темряву, саму темряву і більш нічого. Сліпнути почав на старості літ, мабуть…
Можна було б, звісно, залишити собі дещо з цієї суми, але красти у своїх — найгірша справа. На кожній рогатці — його люди. Тому, мабуть, підземелля — найкраща ідея.
— Ти так добре знаєшся на усіх цих… підпільних справах… — Янек переступав з ноги на ногу, дивлячись то на мене, то на гроші. Радячись зі своїм сумнівом, мов адвокат зі суддею. Даючи мені, мов на суді, останнє слово.
— Я — житель люксусового галицького дна. За мною плаче Бригідка[104] на пару з гальштуком[105], тому краще буде, якщо нас не бачитимуть разом. Віднині більше ніколи. А гроші сховай, ще, не дай Боже, украдуть.
Я повернувся і пішов собі геть. Сонце попливло за мною. Мабуть, Фонсьо вже вийшов на полювання. Тому сонце хотіло бачити, чим усе закінчиться.
Не знаю, як довго я йшов і куди. Губицький раптово виріс переді мною, наче з-під землі. Щось чи мій звір разом із зором утратив також слух та нюх…
— Я тобі не вірю! Не міг ти її обікрасти! Не міг!
Давно б так!
Але замість обурливої відповіді я оперся рукою на стовбур найближчого дерева. Мабуть, давали про себе знати сліди на тілі від чобіт покійного Карла…
— Ти що… плачеш, Мар’яне?
— Це дощ, — відповів я, стираючи рукавом краплі вологи з обличчя. — Хіба ти не знаєш, що в нас тут завжди дощ?..
Янек навідріз відмовився від Америки. Не знаю, як ота Америка це переживе, але мені точно жити не хотілося.
Він попрохав мене вернути гроші назад, звідки взяв. Усі до останньої купюри. Мовляв, ми бідні, але горді. Фонсьові це би сподобалося. Не доведеться за нами по підземеллях лазити…
Я сплюнув.
«Можна ж заробити», — сказав він мені на це. Не те щоб дуже впевнено, бо, роззираючись навкруги, важко було одразу второпати, з яких таких заробітків оті навколишні мають гроші пити, їсти і веселитися. А сиділи ми в броварні-корчмі «За дрючком», себто за Личаківською рогаткою, де браві митники активно брали мито з усіх, хто в’їжджав до нашого славного міста зі сторони Винник, Кривчиць і Медової Печери. Сиділи, як водиться, у садочку, у затінку ще зелених дерев за плюцером[106] і шкварками, якими нас пригостив власник Петрусь Кияк, до речі — найкращими шкварками у світі, самі спробуйте, якщо не вірите. А з корчми увесь цей час долинали звуки веселої задушевної розмови, від якої чомусь билися шибки і тріщали лавки об спини отих самих співрозмовників…
Я гмикнув. Ні, я чув, що є диваки, які заробляють на прожиття власною працею. Але ж навіщо, коли довкола стільки інших чудесних занять?
— Небезпечне, я дивлюся, у вас місто, — пробурмотів Янек, двома пальцями стягаючи за барки з нашого столу одного беззубого матолка, якого щойно на цей стіл уклав іще один червоноокий голодрига, поки що з більшою кількістю зубів, але то, мабуть, ненадовго. Перед тим вони обоє сторчака викотилися із дверей корчми, але Янек тільки очі скосив у їхній бік. Негоже панам втручатися в розмови простих смертних. — Ще тато навідріз відмовлявся брати мене з собою, коли їхав сюди…
Я швиденько взяв до рук свою бляшану гальбу, прицмудовану до столу ланцюжком, бо вже наступний вурвіш пролетів повз нас на критично малій відстані. Музики спритно вигравали польку на пів-Личакова.
Місто моє не просто небезпечне. Це столиця всього дальнього і ближнього злочинства. Сюди стікалася неймовірна кількість шахраїв, злодіїв, фокусників, шельм різних калібрів і ґатунків, які легко й спритно добували грошики з кишень довірливих міщан. З отих останніх ми весь час сміялися, надриваючи животи…
Я піймав себе на думці, що хотів би зараз бути отим довірливим міщанином, ходити в кав’ярню на Високому Замку, яку відвідували сам цісар Франц-Йосип з ерцгерцогом Людвігом на пару, грати в більярд у «скромному» закладі Графа на розі Вірменської і Гроздіцьких[107], читати неспішно часописи у кнайпі Шнайдера на розі Академічної[108] і Хорунщини[109], смалити люльку за розмовами про політичну ситуацію в державі в Хлібкевича на Театральній, поважно слухати арії з вистав у театрі Скарбка, кататися на човні з панянками на Пелчинському ставі, кидати в писок ворогові рукавичку, коли зачепили твій гонор, а потім з отим самим ворогом напиватися в ресторації Європейського готелю до півсмерті…
Я був би непоганим жителем свого міста, і, можливо навіть, на старості літ мене вибрали б у Сейм, щоб я представляв своє місто перед великими світу цього…
Хочеться інколи забути, ким ти є насправді, от і верзеться казна-що… Насправді жоден камінь у цьому місті не заплаче, коли мене не стане. І сонце зітхне з полегшенням.
— Ти ще в нас на Клепарові толком не був…
— А ви часто ходите один до одного в гості?
Я осміхнувся. Ну що з тих шляхтичів візьмеш, окрім золота і діамантів?! А з цього шляхтича тепер навіть цього не візьмеш…
— Боронь тебе Боже комусь заїкатися на Личакові, що ти водишся з батярами з Клепарова і навпаки. Навіть крикнути «ґвалт!» не встигнеш. Недаремно Боженько ці два передмістя помістив так далеко одне від одного…
— А ми чого тоді тут?
— Бо в мене є певні привілеї. Як у міста з магдебурзьким правом. Я тут народився, на Круп’ярській. Мої батьки… їх тут шанували, і я добився, щоб сам Антін признав за мною право тут з’являтися… могили навідувати…
Я це сказав. І навіть серце моє пришвидшило ритм лише на кілька ударів…
— А що з ними сталося?
— Померли. Як кажуть у казках — в один день.
— Мені шкода.
— Мені теж.
— Покажеш, де ви жили?
— При нагоді…
— А хто такий Антін?
— Тутешній некоронований король.
— А чому він король?
— Бо всіх побив.
— А якщо його хтось поб’є?
— Тоді буде інший король. У нас усе, як усюди… Я поговорю де з ким про… вакансії… А поки, гадаю, нам тут не відмовлять у ночівлі…
Цієї миті одна з шибок у корчмі із дзенькотом припинила своє існування. Немита голова з дебелою шиєю з’явилася у віконниці, голосно лаючись. І, звісно, застрягла межи гострих скляних уламків.
— Задарма? — підняв брову Янек, коротко зиркнувши на Петруся, який вибіг у двір і взявся запихати немиту голову з шиєю назад до корчми. Кров із порізаної голови цебеніла йому по пальцях. Лайка посилилася.
— Угу, цей Петрусь — мій боржник.
— Тобто?
— Ну, борг у нього переді мною є… один…
— Тобто?
Від нього не можна було так просто відкараскатися. Петрусеві тим часом узялися допомагати. Ті, що були тверезіші, розмахували руками і казали, куди краще попхати, щоб голова вилізла з того боку пробитого вікна. Ті, що тверезими не скоро стануть, хиталися і гикали, що, мабуть, означало: відійди, ми його… зараз… як попхаємо… Від таких зусиль вони скоро самі падали, без жодної допомоги.
А нещасну закривавлену голову, яка лаялася щоразу сильніше, усією громадою таки засунули назад до шинку.
Музики не вгавали.
— Витяг я цього Петруся якось… із криниці.
— Звідки? — Янек поперхнувся.
— Була в нас тут одна криниця, поки її не засипали, під Високим Замком на Театинській, біля порожньої кузні, де колись цигани жи…
— Я хотів сказати… він там що робив… у криниці?
— Не тих музик запросив… або не дав у борг… або дав, та не тим…
— Ясно. А з ким ти збираєшся про… вакансії говорити?