Ніколи не ходи однією і тією ж дорогою, бо комусь буде дуже легко тебе витропити…

— Я це запам’ятаю… Далі!

— Під ранок твій тато очуняв, а коли добрався нарешті до свого дому на Личакові, пан Губицький уже розігрував там вбитого горем батька, а жандарми тим часом хатрали[174] ваш дім. «Викрали мого сина, ми перевіряємо всіх причетних, а твоя дружина — родичка мого управителя», — пояснив йому Губицький. А коли на Михайловому возі під паками паперу жандарми знайшли одіж малолітнього Яна, витягнув пістолет. «Ти, якого я вважав своїм товаришем, як ти міг?! Куди ти дів мого сина?» І далі в такому ж дусі. Я не знаю, де в цей час був ти. Може, десь ховався в хаті…

Твоя мати крикнула своєму чоловікові «Втікай!» — і знепритомніла. Треба сказати, твоя мама носила тоді під серцем твого брата… чи сестру. Губицький кинувся до неї, жандарми — до твого батька, але він перестрибнув через огорожу і, знаючи передмістя як свої п’ять пальців, зумів відірватися від переслідувачів. На твого батька оголосили полювання.

Страх часто заважає нам думати тверезо, тому треба, щоб боялися тебе, а не навпаки, треба, щоб твої вороги робили помилки, а не ти…

— Що сталося потім?

— До вечора помер від апоплексичного удару твій дід, чинбар. Зранку твоя мати взяла тебе, трирічного, і поїхала до Накваші, сподіваючись, що зможе своїми благаннями розтопити жорстоке серце його власників.

Законна дружина дідича Ядвіга, зрозумівши, хто посмів явитися перед її ясні очі, накинулася на твою маму, учепилася їй у волосся, Губицький пробував втрутитися і… випадково чи навмисне — хтозна… зіштовхнув Софію зі сходів. Вона втратила дитину і сама стекла кров’ю у їхньому палаці, і ніхто їй не допоміг.

Думаєш, звідки я все це знаю? Я був у них управителем. Це я поїхав за лікарем, а коли повернувся, твій батько Михайло Добрянський уже був там! Певно, добрі люди сказали, куди поїхала його дружина з сином, і він, начхавши на всі небезпеки, помчав слідом.

Ой, як він кричав не своїм голосом над тілом своєї Софії!.. Я досі чую цей крик. Не дивись так, у тебе теж сльози на очі навернулися б, коли б ти таке побачив і почув! А коли він спитав у них, де його син, у відповідь дідич Накваші, той самий, що сидить зараз за тим столиком, сказав, що око за око! Віддай мого сина — і я поверну тобі твого! А що ще він мав казати перед своєю дружиною? Йому теж, мабуть, було несолодко, жінка, якої він так прагнув добитися, померла…

Насправді він укинув тебе до підвалу. Не знаю, що він хотів із тобою зробити, але вночі я почув твоє скавуління, витяг тебе звідти і помчав щодуху з того жахливого місця!

Я знав вашу адресу, але там було стільки поліції, що я побоявся зв’язуватися з ними. Тебе, уже сплячого, я залишив у вашого пароха, у церкві Святих Петра і Павла. Наступного дня в нашу адвокатську контору прибіг служка від пароха. Переляканий, він повідомив, що ти втік. Зник. Розчинився.

Знайшов я тебе лише за два роки, випадково, на вулиці, де жебраки з Кривчиць навчали тебе своєї жебрацької справи. Ти був напівголий, у старому дранті, брудний і худий. Вони викрали тебе і навчили жебракувати. Твій дід, круп’яр з Личакова, на той час уже виїхав у невідомому напрямку, бо не було йому на Личакові спокою. Перед від’їздом він послав за мною, бо священик розповів йому, хто спробував тебе врятувати, і передав на збереження твоє свідоцтво про народження, щоденник твого батька і чернетку листа твоєї мами до директора поліції…

— Ви щось не договорюєте! Що сталося з моїм батьком там, у тій Накваші?

— Михайло, наче збожеволівши, почав бігати всюди палацом і кликати тебе, а тоді вискочив надвір і закричав, що він іде на поліцію! Що сам віддасть себе у її руки, але цієї справи так не полишить! Що він доведе усьому світові, хто такий насправді Анджей Губицький.

Встиг він тоді тільки до воріт добігти… Анджей Губицький спустив на нього своїх псів і дивився з вікна, як вони роздирали Михайла свої зубами та кігтями. А я його попереджав…

Я поглянув на чоловіка за столиком у дальньому куті кнайпи, рудого, веснянкуватого, який весело щось оповідав одній із наших куртизанок. Вона, мабуть, підійшла спитати, чи не потрібен такому гарному пану нічліг…

Я здивувався власному спокою.

— Отже, це він…

— У всьому можна побачити Божу волю. Сина дідича, як писали тоді газети, так і не знайшли, говорили, що його вкрали цигани, біля Бродів їхній табір у той час стояв. Про того бродівського нотаріуса я теж більше не чув. Кажуть, що він отримав непогані гроші і виїхав за океан. Або втік, хтозна… У Губицьких народився другий син, якого назвали в пам’ять про першого Яном, але його мати, Ядвіга Губицька, більше нікуди не виходить з дому, часто хворіє, а Анджей Губицький віднедавна взявся настійливо розшукувати тебе. Він гадає, що, знайшовши тебе, спокутує частину своїх гріхів…

— Не спокутує!

— Ти чув, що я кажу? Він розкаявся і хоче загладити свою вину. А ти, коли будеш готовий, зустрінешся з ним і… Гадаю, він виплатить тобі чималеньку суму компенсації…

— Я не продаюся, так йому і передайте!

— Не кричи, того, що було, не повернеш, пан Губицький хоче індульгенції, і ми йому продамо її. Дорого.

— Ніколи!

— Стій! Ніколи не кажи «ніколи»! Я мало тебе вчив?! П’ятнадцять літ — а такий дурний! Із сильними світу цього треба ладити, бо інакше все життя будеш носити їм багаж у номери, і навіть Фонсьо не зможе тобі допомогти…

— Хто сказав, що я буду просити допомоги у вас?

— Ні, ти вийдеш на Гицлеву гору[175] з високо піднятою головою, а в перших рядах стоятиме його син! Чого ти доб’єшся? Допоможеш старушку відправитися на той світ? Він впливовий чоловік, і зможе…

— Та хоч сам цісар!

— Обіцяй мені, що не наробиш дурниць, про які я не знатиму!

Чоловік у дальньому куті, у дорожньому плащі і запилених чоботях, не виглядав старушком. І я не збирався відпускати його живим.

— Не бійтеся, вуйко, перш ніж мене повісять, я встигну розправитися і з його сином…

— Агов, пане Загурський, ви занудьгували? Мої картини не такі цікаві, як ваші думки? Можна мені довідатися, про що… чи про кого ви так міцно задумалися?

От що робить із людьми неробство!

Я прочистив горло. Про картини я міг сказати те ж саме, що і про книжки, — кому вони потрібні? У художній студії комендантші панував безлад.

— Ми, люди обов’язку, переслідуючи заколотників, негідників і зрадників імперії, рідко коли маємо змогу наблизитися до прекрасного, — сказав я, торкаючись зав’язок на її корсеті. — Ми змушені всюди бачити тільки бруд і убогість, ми не боїмося подивитися смерті в очі, а перед прекрасним пасуємо, як наївні юнаки, які ще не бачили справжнього життя… — пробурмотів я, розшнуровуючи зав’язки від верху ліфа до талії чарівної пані.

— Це — натюрморт, а он там — осінній пейзаж, — вказала вона складеним віялом на щось у глибині кімнати. Я угукнув, не відриваючись від свого заняття. З корсетом практично було покінчено. — А зараз вгадайте, над чим я працюю? Не вгадаєте!

І вона чарівним рухом скинула з мольберта тонке полотно. На мене дивився… палац Дідушицьких. Такий, як наяву. Як на початку нашої з Янушем подорожі!

— Як вам? — вона торкнулася моєї руки своїми тонкими пальчиками, унизаними перснями. — Побачила його на дагеротипі[176] — і зрозуміла, що хочу там жити…

Я на коротку мить озвірів, стиснувши ці пальчики до хрускоту в суглобах. Вона зойкнула. Дурень!

Отямившись, я приготувався вибачатися. І раптом помітив, що вибачатися не треба…

— Під крижаним панцирем ховається вулкан?

Ні, там ховається звір. Який народився в п’ятнадцять років. А може, у шість. І тільки зараз усвідомив, з якої висоти впав на дно Януш Губицький. Завдяки мені…