Цвібак став збоку, намотуючи на кулак старий облуплений ремінь.

— Сам будеш підрізати, чи нам дозволиш? Не хоче, зараза, ноги нам цілювати, ми і так і сяк просили ’го — ніяк не хоче… Чи мо’, передумав? — спитали вони полоненого.

І заіржали, мов коні.

Полонений заперечливо хитнув головою. Очі його були заплющені, губи покусані, на шиї виразно проступала багряна окантовка, а на тілі… Смуги зрізаної на грудях шкіри щедро сочилися кров’ю…

— Ми так не домовлялися… — повільно промовив я, роззираючись.

— Хіба нє? Та йой, не бреши! Ліпше молитву прочитай за упокій його душі, а з тілом ми вже якось справимося без тебе!

Затуливши рота і носа рукою, наче цей запах — солодкаво-відразливий запах крові — мені огидний, я відступив назад, мацаючи довкола вільною рукою.

— Я зараз, чекайте… я вийду…

Вони знову заіржали. Той, хто тримав ножа, я знав це, не змилить і не здригнеться. У мене було п’ять секунд, не більше…

Натрапивши позаду себе на вила, я кинув їх Міськові в груди. Він закричав, змахнув руками і повалився навзнак. Ніж відлетів до стіни. Я блискавично підняв його і рушив до Юзька. Той позадкував від мене, потім об щось перечепився, рвучко сахнувся назад і, випростовуючись, з півоберта врізався скронею в сучок біля дверного просвіту. І впав замертво.

Цвібак із тихими прокльонами переступив через тіло соратника, пройшов у двері і з тими ж прокльонами зник у лісі, і погляд, кинутий ним через плече, був страшнішим за його слова. Був міцний і вправний, і якби кинувся на мене тієї миті — невідомо, чим би закінчилася наша сутичка… Але волів утекти й заховатися у склепі на цвинтарі на іншому краю нашого з ним міста. Бо, мабуть, побачив у моїх очах звіра, а не людину…

Таким чином Януш Губицький, напівпритомний, нагий і закривавлений, підвішений зв’язаними руками до стріхи, а зв’язаними ногами ледве дістаючи до трухлявої підлоги, перекреслив усі мої тодішні сподівання. Не захотів бути іменинним тортом на моєму торжестві. Відмовився грати визначену мною роль.

Мій ворог за короткі хвилини навчив мене більшому, аніж близькі мені люди за все моє життя…

До дерев’яної будки потяглися люди. Чоловіки, жінки і діти. Не знаю, що їх змушувало йти на таємну розмову зі священиком, але я їм не заважав. Відсунувся на самий краєчок лавки. Прилаштував праву руку так, щоб менше сіпало. Згадав одиноку свічку тюремної камери для допитів. І людину, яка вершила там призначену їй роль.

Не втримався і застогнав. Спогад був настільки ясний, що затьмарив реальність.

А на зміну йому прийшов інший спогад, гостріший і болючіший, бо вражав душу. Якщо вона є, звісно, у таких, як я…

«— Ми з вами як домовлялися? Хто сказав вам замордувати його? Кажи.

— А ти все ще нічого не зрозумів, Племінничку? Ні Любчик, ні Аничка, ні Мовчун — ніхто тобі нічого не розказав, ніхто навіть не натякнув, що діється? А-я-яй! Тільки Цвібак виявився твоїм справжнім цимбором!

— Кажи!

— Твій вуйко мав отримати гроші, грубі гроші за те, що ти збирався зробити задурно! Від кого гроші? Від панства Бохенських! Щось у твого Януша з їхньою Евою не складалося, стали подейкувати, що він ніколи з нею не одружиться, а втрачати такий маєток, коли йому виповниться двадцять чотири і він стане повнолітнім, Бохенські не хотіли. Чим більше старий пан наполягав на весіллі, тим більше молодий відтягував цю подію. От Бохенські і звернулися до відомого в наших краях хитромудрого лиса Казимира Полянського, чув такого? Пройшов і Рим, і Крим, як то кажуть!

Так-от, Полянський пообіцяв усунути Яна Губицького за певну плату. Усе буде шито-крито, комар носа не підточить! Виглядатиме, що їхнього підопічного замордують розбійники, і тоді все майно перейде опікунові. Вони домовилися, і Полянський звернувся до твого Фонся. А Фонсьо вже зробив так, щоб ти захотів його прибрати, власноруч і задурно! Чужими руками завжди краще жар загрібати! Історію якусь вигадав, наче твої батьки належали до відомого міщанського роду, наче ти їхній нащадок і вони постраждали через цих Губицьких. Не віриш — спитай у личаків’ян, чи були в Добрянських діти, спитай! А насправді Фонсьо знайшов тебе в жебраків під Кривчицями, у собачій буді ти там жив, із блохами спав, об’їдками харчувався, батьки твої — усього лиш сміття на вулицях нашого міста!

А ти взяв — і залишив Януша в живих! А-я-яй, Племінничку, такий гарний план зіпсував, такі гроші втратили через тебе! Усі знали — і ніхто тобі навіть не натякнув, ніхто не підказав, окрім старого Цвібака…»

Із будки вийшла жінка, і люди в церкві подивилися на мене. Я був останній у цій черзі. Яка мала б мене привести до раю. Хоч якщо направду, то з мого пекла в жоден рай не дають перепусток. Задалеко.

Зціпивши зуби, я ступив у напівморок сповідальниці. Усе, що можна, я втратив. Більше втрачати було нічого.

Смішний монах, перевдягнений задля такої нагоди в новий чистий фелон, указав мені на подушку біля своїх ніг і за звичкою закопилив нижню губу.

— Помився, бачу. Але все одно не жилець, по очах видно — не жилець…

І він у задумі похитав головою.

— Для чого вся ця… вистава? — спитав я, опускаючись колінами на подушку. Стояти стовпом було тут незручно, а стільця, щоб сісти, не здогадалися поставити.

Мій звір вив на зорі, задравши голову, і з його очей котилися краплі вологи… Але мої очі були сухими.

— Ми ж домовилися, отче. Ви теж не дотримуєтесь обіцянок?

— Ти про карболову кислоту? Так ось вона, — він витяг зі складок фелона пляшечку з темного скла з намальованим на ній черепом з перекресленими кістками. — Я священик, мені не можна не дотримуватися обіцянок. З тебе сповідь.

Я подивився на малесеньку баночку — і враз увірував, що все це скоро може закінчитися. І з полегшенням склепив повіки.

— Для чого вам? Я ж все одно не скажу… нічого важливого. Давайте ваше розрішення й… пляшечку — і я пішов.

— Так розумієш, сину мій, — він затеребив ріденьку борідку, а очі його підозріло блиснули, — цікаво ж! Навіть якщо нічого важливого, усе одно цікаво. Бачиш, я вже старий, а всі, хто сюди заходять, кожного разу кажуть одне і те ж. Я вивчив усі їхні гріхи назубок, я сам їх можу їм перерахувати, прости Господи! А твоїх гріхів я не знаю, уваж старого, поділися, а я слухати вмію…

І він підпер долонею підборіддя і на повному серйозі приготувався слухати. Сповідь. Мою сповідь.

— Ми ж домовлялися… — нагадав він мені.

І справді домовлялися. Я задумався. Потім задумався ще раз. Ігумен чекав. Мав такий при цьому вигляд, що, здається, міг дочекатися тут наступного пришестя. Того пришестя, на якому я буду ліворуч…

Що б таке сказати, щоб недовго і правдоподібно?

— Ну, не знаю…

— Так-так, дуже цікаво…

Його борідка аж загнулася догори від тої цікавості. Я кахикнув. У голові не було жодної підходящої думки.

— З чого почати?

— З початку, сину мій. Із самого початку…

Сонце пливло над горизонтом, наче човен на хвилях могутньої, чистої і повноводної в давнину Полтви.

Старі люди казали, що вона колись перевертала кораблі і затоплювала місто. Нам, дітям сучасності, важко в це вірилося. Хоча одного разу я був свідком паводку, коли Полтва бурлила і кипіла врівень з берегами, несучи на своїх чорних водах уламки дерев, возів, тіла собак і котів. Кажуть, на передмістях забрала навіть життя кількох людей.

Але тоді, у дитинстві, питання життя і смерті розглядалося, як питання Сонця і Місяця: десь далеко, і великої різниці між ними немає.

Я пройшовся через Місіонерську площу[190] до набережної і зрозумів, що йти мені, власне, нікуди.

Смішний ігумен, давши розрішення, сховав пляшечку у складки фелона і пробурмотів: