Коли на тебе дивиться людина, яка вже не жилець на цьому світі, то відмовити їй важко…

Він покличе Ядвігу і Михайла до себе. Замотаний у скривавлені простирадла, біля п’єцу, щоб хоч трохи зігрітися, він зупинить усі запитання, сльози й істерики однією фразою: «У мене мало часу, тому послухайте мене уважно. Я не зможу повторити двічі…»

Знаєш, що він придумав?

Я знову похитав головою, боячись зайвий раз дихнути. Історія найрідніших тобі людей, які так само жили, любили, ненавиділи і вмирали, вартувала, щоб про неї написали книгу. Кожне життя цього вартує. Окрім певних особин людської зграї. Я не мав на увазі Фонся…

— «Я залишаю всі свої активи, усе рухоме і нерухоме майно порівну двом дітям: Яну Губицькому і Івану Добрянському, і маю до тебе прохання, Михайле, охрестити свою дитину цим іменем. Тобі, Ядвіго, потрібне це немовля, щоб мати про кого піклуватися. Я не дав тобі цієї можливості, я не зміг уберегти нашої дитини. Пробач.

Тобі, Михайле, потрібно поставити свою дитину на ноги, але без дружини тобі буде важко. Я не кажу, що ти не зможеш одружитися вдруге, але на тебе вдома кожен буде показувати пальцем, бо людину, яку підозрювали у викраденні дітей, просто так підозрювати не будуть, сам розумієш. Якщо тебе не виженуть з друкарні Піллерів, ти все життя будеш у них посильним, і навіть якщо, припустімо, тобі вдасться відкрити власну книгарню, при владі — поляки і австрійці. Більшість книгарень, як і більшість бізнесу, належать жидам. Чи допоможе тобі, русину, хоч хтось у твоїй справі? Чи багато ти бачив русинів у сеймі та в рейхстазі? Так, ваші князі збудували це місто, але вони не втримали його у своїх руках. Можливо, щось зміниться з часом, але підозрюю, що не скоро…

Тому я пропоную угоду: ти, Михайле, займеш моє місце, візьмеш моє ім’я і займешся моїм маєтком. Мене тут ніхто не знає, а батькові я вже написав листа, де пояснив своє рішення і попросив зберігати таємницю. Пройшовши підпільну школу та Шпільберг, він знає, як це робиться. Завжди можна буде сказати всім, що після контузії ти не все пам’ятаєш. Взамін ти отримаєш гроші, становище в суспільстві і можливість зібрати в цьому домі таку бібліотеку, яку забажаєш… Тільки поменше потрапляй у салони вищого товариства, де хтось може знати мене особисто. І всі листи диктуй, а не пиши власноруч, звалюючи на поранену руку, а підписи став лівою. Свого батька ти, гадаю, зможеш умовити переїхати в інше місто, де вам буде простіше зустрічатися. Впевнений, що йому несолодко зараз живеться в себе вдома…

Ти, Ядвіго, зможеш заопікуватися немовлям, як власним сином, тебе буде кому захистити. Ти розповідатимеш усім, яким чудом було повернення твого чоловіка з трирічного полону, тому що це буде правдою, але ти більше ніколи не поїдеш до Кракова, тому що там тобі доведеться багато брехати, а ти цього не вмієш…

Я не виключаю, що тобі, як набожній католичці, буде дуже складно призвичаюватися до нових умов, бо перед Богом ти не будеш дружиною Михайла, хіба перед людьми. Але ти завжди можеш попросити ксьондза провести обряд повторного благословення, начебто для укріплення вашого шлюбу.

Я також припускаю, що ти… можливо… не захочеш опинитися в обіймах чужого тобі чоловіка, куди я тебе штовхаю… без любові, але я не впевнений, що в нашому шлюбі була любов… Я не впевнений, що знаю, що це таке… Вас об’єднує дитина і спільна таємниця, а багато людей у світі живуть, нічим не об’єднані…

Ви дорослі люди, і якщо ви захочете завести коханців… повторюю, якщо… то робіть це поза цим домом і якомога обережніше, ні словом, ні півсловом не обмовляючись нікому про вашу таємницю. Бо десь живе винуватець усього цього, і кожна зайва плітка може вас погубити.

Але найбільша небезпека — це помста. Вона може зруйнувати те, що ви збудували, швидше, ніж ціла армія ворогів… Залиште відплату нам з Богом. Просто живіть і не тратьте жодної хвилини намарно… о… здається нотаріус уже прибув. Ну що ж, будемо прощатися.

Я знаю, що ти відродиш мій маєток, Михайле. Не питай, звідки я це знаю. Просто знаю — і все…

Вибач, Ядвіго, але на ксьондза в мене немає часу і бажання. Занадто довго треба буде йому все це пояснювати. Я намагатимусь хоча б у цьому вас оберегти… Ти завжди хотіла, щоб усе було згідно з правилами, і я знову тебе підвів, вибач… Тільки не плач…»

Янек розплющив очі. Усі папери залишилися в руках поліції. Тому цей уривок зі щоденника Михайла Добрянського, а в усі наступні по тому роки — польського шляхтича герба Сас Анджея Губицького, він, так виглядало, вивчив напам’ять…

Сонце пішло на спочинок. День мого народження завершився. Буде ще багато днів, якщо пощастить, але такого, як цей день, уже не буде…

Полтва текла поміж двох берегів, як завжди спокійно і тихо. Дерева уздовж неї вже торкнули осінні барви. Я підійшов до парканчика на площі Голуховського[195] й сперся на нього.

День тільки починався, молочники, пекарі і вугільники розвозили свій товар, власники яток, крамниць та бюр відчиняли двері, а ми зупинилися над Полтвою.

Бо день тільки зачинався, і навряд чи директор поліції приходить на службу так рано. Хоча… ще була можливість не потрапити до нього на прийом. Якби ми тільки захотіли…

— Як думаєш, через сто років багато тут всього зміниться? — прозвучало за моєю спиною.

Хто знає…

— А я думаю, що основне залишиться незмінним: річка так само буде текти, коні, люди, карети так само будуть снувати цими вулицями, може, мода поміняється, може, на місці, де ми зараз стоїмо, щось побудують… щось грандіозне і величне…

Над руслом Полтви? Навряд чи…

— А може, усе так зміниться, що якби ми зараз опинилися там, у майбутньому, ми б не повірили своїм очам. Як гадаєш?

Може, й так…

— Ясно, ти сьогодні на довгі розмови не налаштований. І на короткі, бачу, теж…

Я повернувся до нього.

— Історія наших батьків не змінює того факту, що ти мало не загинув через мене. Ти можеш ставитися до цього так, наче нічого не трапилося. Але якщо маєш щось висказати мені, то кажи вже. Усе, що думаєш. Тобі ж буде легше…

Він опустив очі і переступив з ноги на ногу.

Холод осіннього ранку і волога від води вже проникли під одяг, але той холод, від якого мерзло моє серце, був іншого ґатунку.

— Ну, подумай сам, мій невгамовний друже, — він підвів голову, і я вперше побачив у його очах нуртуючу там злість. Сам напросився. — За п’ятнадцять тисяч гульденів, які мій опікун обіцяв адвокату Полянському за мою голову, невже той не знайшов би виконавців? Знайшов би в будь-якому разі. Невже Фонсьо не дав би кілька крейцерів своїм підопічним і невже вони відмовилися б? Ніколи в житті…

Хочеш чесно? Мені несказанно пощастило, що саме ти трапився на моєму шляху, що вони обрали тебе, а не, наприклад, Францішека, який ні секунди не вагався б… Що їм закортіло, щоб ти взяв на себе цей гріх, хоча вже тоді вони розуміли, що підстраховка не зашкодить. Вони вже тоді тобі не довіряли.

Якби ти відмовився або злякався, я б уже третій місяць лежав у труні з перерізаним горлом. Пам’ятаю, як вони говорили про тебе, що коли ти прийдеш, то панькатися зі мною не будеш, що це вони ще добрі зі мною, ти таким добрим не будеш, що в мене ще є шанс вимолити своє спасіння, бо коли прийдеш ти — шансів не зостанеться. Пам’ятаю, як почув твої кроки та їхній регіт і подумав: ось і все, ти прийшов! Пам’ятаю, як вони приставили того твого ножа мені до горла. Я рахував секунди, я молився, щоб вони не передумали, бо… — він покусав губу… — бо дуже вже хотілося, просто нестерпно хотілося зупинити це пекло, але вони зналися на тортурах і не давали мені такої можливості…

Зате потім, коли один головоріз закричав, за хвилю другий, а ще за хвилю все стихло, і мені перерізали пута на руках і ногах, я подумав, що, мабуть, потрапив до раю. А ти мав щось схоже з отим бронзовим янголом, що стоїть зараз за твоєю спиною і, здається, проколює списом сатану. Ні, він, звичайно, не такий похмурий, як ти, але певна схожість є…