— Ваша проблема, та й моя теж, полягає в тому, що вбитий у готельному номері — дипломат моєї країни. І якщо мені доведеться доповісти про наші підозри, що вбивство скоєне в борделі, справа набуває політичного значення, і тоді ваші друзі з поліції вже не зможуть вам допомогти. Місцева влада буде змушена прикрити мотель, а Ванг Лі потрапить до в’язниці. Таким чином, вони виявлять добру волю й продемонструють, що в цій країні дотримуються закону. Чи не так?

Важко було вгадати з непроникного азіатського обличчя, чи влучив Харрі в ціль.

— Можна піти іншим шляхом, і тоді я доповім, що цю людину запросила на побачення жінка, а мотель був обраний випадково.

Китаєць поглянув на Харрі. І швидко закліпав, немов йому в око потрапила порошинка. Потім він повернувся, відкинув килим, за яким ховався дверний проріз, і махнув Харрі рукою. За килимом виявилася крихітна кімната, у ній стояли стіл і два стільці, і китаєць жестом запросив Харрі сісти. Він поставив перед ним чашку й налив у неї чаю із чайничка. Повітря наповнилося різким ароматом перцевої м’яти, навіть в очах защипало.

— Жодна з дівчат не хоче тут більше працювати, поки в мотелі залишається труп, — вимовив Ванг. — Коли ви його заберете?

Бізнес є бізнес у будь-якій країні світу, подумав Холе й запалив сигарету.

— Це залежить від того, як швидко ми з’ясуємо, що тут сталося.

— Той чоловік прибув сюди близько дев’ятої вечора і сказав, що хоче номер. Вивчив меню й заявив, що хоче бачити Дім, але спершу він має відпочити. Сказав, що подзвонить і викличе її. Я нагадав йому, що він зобов’язаний внести погодинну оплату. Він погодився й одержав ключ.

— Що значить меню?

Китаєць простягнув йому щось, справді схоже на меню. Харрі погортав папірець. Там були фотографії юних тайок — у костюмі медсестри, в ажурних панчішках, у тісних лакованих корсетах і з батогом у руках, у шкільній формі й з кісками та навіть у формі поліцейського. Під кожним фото, під заголовком «Важлива інформація», указувався вік, ціна й кваліфікація. Харрі помітив, що дівчатам від вісімнадцяти до двадцяти двох років і що ціни коливаються від тисячі до трьох тисяч батів і чи не кожна з дівчат володіє іноземною мовою й має досвід роботи медсестрою.

— Він приїхав сам? — запитав Харрі.

— Так.

— У його машині теж нікого не було?

Ванг заперечно похитав головою.

— А чому ви так у цьому впевнені? У «мерседеса» тоноване скло, а ви сиділи в холі…

— Зазвичай я виходжу у двір, щоб самому все перевірити. Буває, що хто-небудь бере із собою товариша. Якщо їх двоє, вони мають заплатити за двомісний номер.

— Розумію. Двомісний номер — подвійна ціна?

— Нічого не подвійна. — І Ванг знову вищирив гнилі зуби. — Разом дешевше.

— Що було потім?

— Не знаю. Та людина під’їхала на машині до номера сто двадцять, де тепер і лежить. Номер розташований у глибині патіо, і я мало що міг розгледіти в темряві. Я подзвонив Дім, вона приїхала сюди й стала чекати виклику. Минув деякий час, і тоді я сам послав її в номер клієнта.

— А в кого вдягнулася Дім? У кондуктора трамвая?

— Ні. — І Ванг перегорнув меню, а потім із гордістю показав фото юної всміхненої тайки в короткій сукні зі срібними блискітками й у білих ковзанах. Вона виставила вперед одну ногу, трохи присівши на другій і розвівши руки в боки, наче щойно успішно відкатала програму. На засмаглому обличчі було намальоване руде ластовиння.

— Мається на увазі… — недовірливо вимовив Харрі й прочитав ім’я, що стояло під фотографією.

— Саме так, Тоня Гардінг. Та, котра перемогла інших американок, та сама, красуня. Дім може зобразити її, якщо хочете…

— Ні, дякую, — відповів Харрі.

— Вона дуже популярна. Особливо серед американців. Уміє плакати, коли захочеш.

І Ванг провів вказівним пальцем по її щоках.

— Вона знайшла його в номері на ліжку з ножем у спині. Як це сталося?

— Дім прибігла сюди й сильно кричала.

— Як, прямо на ковзанах?

Ванг докірливо поглянув на Харрі.

— Ковзани надягають, уже знявши труси.

Харрі погодився, що так і правда зручніше, і махнув рукою, запрошуючи китайця продовжувати.

— Мені більше нема чого сказати, пане поліцейський. Ми повернулися в номер й упевнилися, що все так і є, а потім я замкнув двері й подзвонив у поліцію.

— За словами Дім, двері були відчинені, коли вона увійшла в номер. І все-таки, чи були вони відчинені чи просто не замкнені?

Ванг знизав плечима.

— Двері були зачинені, але не замкнені. Це важливо?

— Ніколи не знаєш, що може виявитися важливим. Ви не помітили поблизу від номера кого-небудь ще того вечора?

Ванг похитав головою у відповідь.

— А де у вас книга відвідувачів? — запитав Харрі. Він почав утомлюватися від цієї розмови.

Китаєць скинув очі:

— Немає ніякої книги.

Харрі мовчки дивився на нього.

— Немає ніякої книги, — повторив китаєць. — Навіщо нам вона? Сюди ж ніхто не приходитиме, якщо треба буде реєструватися й повідомляти ім’я та адресу.

— Я не ідіот, Ванге. Ніхто й не думає про реєстрацію, але ви самі, зрозуміло, ведете запис. Так, про всяк випадок. Тут напевно бувають поважні особи, і книга відвідувачів може стати в пригоді, якщо у вас коли-небудь раптом виникнуть проблеми. Чи не так?

Китаєць лупнув очима по-жаб’ячому.

— Облиште, Ванге. Тому, хто не замішаний в убивстві, нема чого боятися. Особливо якщо він не публічна персона. Слово честі. Ну, давайте сюди книгу.

Вона виявилася маленьким блокнотом, і Харрі швидко переглянув сторінки, заповнені густими записами з незрозумілими тайськими позначками.

— Сюди прийде один із поліцейських і зробить копію, — сказав він.

Біля «мерседеса» на нього чекали всі троє. Горіли фари, і на освітленому патіо лежав розкритий кейс.

— Знайшли що-небудь?

— Схоже, у посла були особливі сексуальні пристрасті.

— Знаю. Тоня Гардінг. Я називаю це сексуальним збоченням.

Раптово Харрі застиг перед кейсом. У жовтуватому світлі фар чітко виступили всі деталі на чорно-білій фотографії. Його взяв дрож. Авжеж, він чув про таке, навіть читав рапорти й розмовляв про це з колегами з відділу статевих злочинів, але вперше в житті побачив, як дорослий ґвалтує дитину.

Розділ 8

Вони їхали по Сукхумвіт-роуд, уздовж якої майже впритул стояли тризіркові готелі, розкішні вілли й халупи з дощок і жерсті. Але Харрі нічого не помічав, погляд його втупився в одну точку.

— Рух зараз спокійніший, — сказала Крамлі.

— Еге.

Вона усміхнулася одними губами.

— Вибач, але в Бангкоку ми обговорюємо трафік, як в інших місцях говорять про погоду. Варто пожити тут зовсім недовго, як стає зрозуміло — чому. Погода однакова із січня по травень. Улітку мусони приносять дощі. І тоді ллє три місяці безперестанку. Більше про погоду сказати нічого. Крім того, що в нас спека. Ми повторюємо це одне одному цілий рік, і потім розмова вичерпується сама собою. Отак, чуєш?

— Мм.

– Інша справа транспорт. Він впливає на повсякденне життя в Бангкоку більше, ніж будь-який тайфун. Я ніколи не знаю напевно, о котрій годині дістануся до роботи, коли вранці сідаю в машину: дорога може забрати від сорока хвилин до чотирьох годин. А десять років тому я витрачала на неї двадцять п’ять хвилин.

— Що ж сталося?

— Усе змінюється. Економічне зростання — от що. За останні двадцять років стався економічний бум, і Бангкок перетворився на «зозуленя» Таїланду. Тут є робочі місця, люди приїжджають у місто із сіл. Дедалі більше народу поспішає на роботу вранці, дедалі більше ротів треба нагодувати, дедалі більше вантажів перевезти. Автівок стало більше, а політики тільки обіцяють нам нові дороги й радіють собі, бо це їхній зоряний час.

— Але час і справді непоганий?

— Не те щоб мені не подобалося, що мешканці бамбукових хатин купують собі кольорові телевізори, але все відбувається надто швидко, просто жах. І якщо ти мене запитаєш, то я скажу, що зростання заради самого зростання — це логіка ракової пухлини. Скажу більше: я навіть радію, що торік ми зайшли в глухий кут. А після девальвації валюти наша економіка немовби опинилася в морозильній камері. І це вже помітно з дорожнього руху.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: