Харрі не знав, що їй відповісти.

— Якби в мене був вибір, я хотіла б прожити тут усе життя, що залишилося. І тоді я приходила б на цей міст, хоча б раз на тиждень, і просто стояла б на ньому й дивилася вниз.

— Дивилася б на дорожній рух?

— Так. Я люблю дорожній рух.

Раптово вона повернулася до нього. Очі її заблищали.

— А ти не любиш?

Харрі похитав головою. Вона знову відвернулася, дивлячись на автотрасу.

— Шкода. Угадай, скільки зараз машин їде по дорогах Бангкока? Три мільйони. Щодня додається тисяча машин. Автомобіліст у Бангкоку щодня проводить у своїй машині в середньому дві-три години. Ти що-небудь чув про «Комфорт-100»? їх можна купити на бензоколонках, це такі пакетики, куди можна помочитися, якщо застряг у пробці. Як ти гадаєш, в ескімосів є слово для позначення автомобільного затору? Або в маорі?

Харрі знизав плечима.

— Подумати тільки, скільки вони втратили, — сказала вона. — Ті, хто живе в місцях, де небагато людей. Підніми руки…

Вона схопила його руку й підняла вгору:

— Ти відчуваєш? Відчуваєш вібрацію? Це енергія людей, що нас оточують. Вона наповнює повітря. Коли ти будеш помирати й вирішиш, що ніщо тобі більше не допоможе, просто вийди на вулицю, витягни руки і впусти цю енергію в себе, і ти знайдеш вічне життя. Правда!

Очі її сяяли, обличчя ожило, і вона пригорнула руку Харрі до своєї щоки.

— Я відчуваю, що ти будеш жити довго. Дуже довго. Набагато довше за мене.

— Не кажи так, — попросив її Харрі. Її шкіра палала під його долонею. — Це на біду.

— Краще вже нещастя, ніж ніякого щастя. Тато зазвичай так казав.

Він забрав руку.

— Ти не хочеш вічного життя? — прошепотіла вона.

Холлі зморгнув, знаючи, що саме в цю мить його мозок назавжди запам’ятав картинку: як вони стоять на мосту, по обидва боки від них мчаться в машинах люди, а під ними блищить дивовижний морський змій. Саме так мозок фіксує місця, усвідомивши, що повернення сюди вже не буде. З ним і раніше таке траплялося: одного разу вночі в басейні Фрогнерпарку, вдруге, теж уночі, у Сіднеї, коли на вітрі майоріла руда грива, і втретє, холодного лютневого дня в аеропорту Форнебю, де серед фотоспалахів газетярів на нього чекала Сестреня. Він знав: що б не трапилося, ці образи залишаться з ним назавжди й ніколи не зблякнуть, навпаки, з роками вони будуть усе яскравіші й міцніші.

У цей момент він відчув на своєму обличчі краплю. Потім ще й ще. Він здивовано підняв очі до неба.

— Мені казали, що дощі тут починаються не раніше травня, — сказав він.

— Це мангова злива, пояснила йому Руна, підставивши обличчя під краплі. — Іноді таке буває. Це значить, що дозріли плоди манго. Зараз поллє як із цебра. Ходімо…

Харрі провалювався в сон. Звуки поступово зникали. Згодом він почав зауважувати, що в транспортному шумі за вікном є свій ритм, якась передбачуваність. У першу ніч він міг прокинутися від раптового різкого гудка. Але потім він уже просипався, якщо, навпаки, гудків не було. Ревіння дірявого глушника виникало не випадково, воно займало своє місце в цьому уявному хаосі. Було потрібно лише трохи часу, щоб звикнути, все одно що навчитися утримувати рівновагу на кораблі під час хитавиці.

Він домовився зустрітися з Руною наступного дня, у кав’ярні біля університету, щоб поставити кілька питань про її батька. Коли вона виходила з таксі, з її волосся усе ще стікали дощові краплі.

Уперше за довгий час він побачив уві сні Біргітту. І її волосся, що прилипло до блідого обличчя. Але вона усміхалася й була жива.

Адвокатові знадобилося чотири години, щоб звільнити Ву з-під варти.

— Доктор Лінг працює на Соренсена, — сказала, зітхнувши, Ліз на ранковій нараді. — Нхо встиг тільки запитати Ву, де той був у день убивства, і все.

— І що витяг із його відповіді наш ходячий детектор брехні? — поцікавився Харрі.

— Нічого, — відповів йому Нхо. — У його плани не входило розповідати нам усе підряд.

— Справді, нічого? От дідько, а я гадав, що ви тут фахівці з катувань водою й електрошоком.

— Хто-небудь хоче потішити мене добрими новинами? — запитала Ліз.

У відповідь шурхнули газетою. Рангсан повідомив:

— Я ще раз подзвонив у готель «Марадіз». Перший, із ким я розмовляв, сказав тільки, що до них звичайно приїжджав фа-ранг на посольській машині, а разом із ним була жінка. А той, із ким я поговорив сьогодні, повідомив, що жінка була біла й що вони спілкувалися одне з одним мовою, схожою на німецьку чи голландську.

— Норвезька, — уточнив Харрі.

— Я спробував одержати опис цієї пари, але ти ж знаєш, як це буває…

Нхо й Сунтгорн, усміхнувшись, втупили погляд у підлогу. Ніхто з них не зронив ані слова.

— У чому справа? — здивувався Харрі.

— Ми для них усі однакові, — знову зітхнула Ліз. — Сунтгорн, ти маєш з’їздити туди з фотографіями, може, у відділенні впізнають посла і його дружину.

Харрі зморщив ніс.

— Чоловік і дружина, у яких любовне гніздечко за двісті доларів на добу та ще й за декілька кілометрів від будинку, де вони живуть? Чи не занадто це складно?

— Якщо вірити тому, з ким я говорив сьогодні, вони приїжджали туди на вихідні, — сказав Рангсан. — У мене навіть дати записані.

— Закладаюся на вчорашній виграш, що це була не його дружина, — не здавався Харрі.

— Може, і так, — вимовила Ліз. — Прикро, але ми майже не просунулися вперед.

І вона закінчила нараду нагадуванням про те, що день варто присвятити звітам з інших справ, що відійшли на другий план через убивство норвезького посла. Коли інші співробітники розійшлися, Харрі знову сів.

— Виходить, ми витягнули картку «Назад на перше поле»? — запитав він.

— Чесно кажучи, ми весь цей час там і тупцювали, — відповіла йому Ліз. — Можливо, ви отримали те, що хотіли.

— Те, що ми хотіли?

— Сьогодні вранці я розмовляла з головою поліції. А він учора розмовляв із паном Торхусом, котрий цікавився, скільки нам ще знадобиться часу для розслідування. Норвезька влада хоче, щоб слідство було закрите протягом тижня, оскільки в нас на даний момент немає нічого конкретного. Наш шеф пояснив йому, що розслідування вбивства ведеться тайською стороною й що так просто ми взяти й закрити його не можемо. Але потім, у той же день, йому подзвонили вже з нашого Міністерства юстиції. Екскурсія закінчується, Харрі, тепер, схоже, ти повернешся додому вже в п’ятницю. Якщо тільки, як мовиться, не випливе що-небудь конкретне.

— Харрі!

Усміхнена Тоньє Віг зустріла його в приймальні: щоки її палали, а губи були такі червоні, що здавалося, вона щойно зітерла помаду.

— Вип’ємо чаю, — сказала вона. — Ао!

Ао подивилася на нього з німим переляком, і хоча він поспішив запевнити її, що прийшов зовсім не до неї, все ж піймав її погляд — погляд антилопи на водопої, що помітила лева. Повернувшись до них спиною, Ао вийшла.

— Гарна дівчина, — промовила Тоньє, допитливо дивлячись на Харрі.

— Чарівна, — підхопив він. — І молода.

Тоньє, схоже, залишилася задоволена його відповіддю й провела його у свій кабінет.

— Я намагалася вчора ввечері додзвонитися до тебе, — сказала вона. — Але тебе весь час не було вдома.

Харрі бачив: вона чекає, що він запитає, навіщо вона дзвонила, але промовчав. Увійшла Ао, несучи чай, і він дочекався, поки вона піде.

— Мені необхідні деякі відомості, — почав він.

— Що саме?

— Ти була повірником у справах, коли посол був відсутній, отже, ти фіксувала час його відсутності.

— Звісно.

Він назвав їй чотири дати, які вона відразу перевірила за своїм щоденником. Саме в ці дні посол був відсутній. Три рази він їздив у Чіангмай і один раз у В’єтнам. Харрі повільно записував ці відомості в блокнот, готуючись поставити наступне запитання.

— Чи не був посол знайомий із якими-небудь норвежками в Бангкоку?

— Ні… — протягнула Тоньє. — Наскільки мені відомо. Ну, звичайно, крім мене самої.