Допомагаючи Волеру підвестися, молодший поліцейський побачив, як поли пальта Холе мелькнули в дверях.

— Дідько, непогано після восьми кухлів пива, еге ж? — мовив він, але одразу ж прикусив язика, зустрівшись поглядом із Волером.

Харрі недбало ступав по обмерзлій бруківці Довреґата. Кулак нібито не болів, — біль і каяття почекають до ранку.

У робочий час він не пив. Поки що. Навіть якщо доктор Еуне стверджував, що кожен новий зрив починається там, де кінчається попередній.

У лікаря, сивого, гладкого — викапаний Пітер Устинов, — аж затрусилося подвійне підборіддя, коли Харрі пояснював йому, що тримається подалі від свого старого ворога «Джима Біма» і п’є лише пиво. При тому що від пива не в захваті.

— Ти ж уже був по вуха в лайні, й тієї миті, коли ти відкриваєш нову пляшку, ти знову туди падаєш. Тут нема ніякого проміжного стану, Харрі.

Що ж. Усе-таки він дістається оселі самостійно, не забуває знімати одяг, ходить на роботу. Так було не завжди. Це Харрі й називав проміжним станом. Йому треба було лише трохи ковтнути на ніч, щоб заснути. Ось і все.

Якась дівчина в хутряній шапці привіталася, коли він пройшов повз неї. Знайома? Минулої весни багато хто вітався із ним на вулиці, особливо після його інтерв’ю в «Редакції 21», де ведуча, Анне Грусволл, спитала, як воно — застрелити серійного вбивцю.

— Так собі. Хоча приємніше, ніж сидіти тут і відповідати на подібні запитання, — відповів він із посмішкою, і його слова стали хітом весняного сезону, головною цитатою після нетлінного: «Вівці — вони нормальні тварини».[3]

Харрі встромив ключ у замок під’їзду. Вулиця Софієсґате. І нащо він перебрався восени в цей район Осло, Бішлет? Може, тому, що сусіди в Тьойєні почали якось дивно поглядати на нього, уникати, а він приймав цю дистанцію за повагу до своєї персони.

Тутешні сусіди його не хвилювали, хоча виходили й перевіряли, чи все гаразд, коли він іноді ввечері спотикався й котився вниз сходами.

Ці падіння почалися в жовтні, після того, як він зайшов у глухий кут у справі Сестреняти. Тоді з нього наче вичавили повітря і знову стало ввижатися різне. Харрі знав лише один спосіб позбавитися видінь.

Він спробував опанувати себе, вирушив разом із Сестреням на дачу в Рауланні, але сестра зовсім замкнулася в собі після жорстокого зґвалтування і вже не сміялася, як раніше. Кілька разів Харрі дзвонив батькові, але розмови тривали недовго, неважко було зрозуміти: батько хоче, щоб його залишили у спокої.

Харрі ввійшов у кімнату, зачинив за собою двері, голосно крикнув, що він удома, і задоволено кивнув, не почувши жодної відповіді. Монстри різних видів відвідували його, але, поки їх нема на кухні, він міг сподіватися, що вночі спокійно засне.

Щойно Харрі вийшов із під’їзду, як на нього накинувся холод, і так несподівано, що він захлинувся крижаним повітрям. І, піднявши очі до червоного неба над дахами будинків, відкрив рота й вдихнув смак жовчі й «Колгейта».

На площі Гольберга він якраз устиг на трамвай, що йшов по Вельгавенссґате. Знайшовши вільне місце, сів і розгорнув «Афтенпостен». Ще одна справа про педофілію. За останні місяці таке траплялося вже тричі: норвежців узяли на місці злочину в Таїланді.

На першій шпальті нагадувалося про передвиборну обіцянку прем’єр-міністра активніше розслідувати злочини на сексуальному ґрунті, в тому числі й за кордоном; і виникло питання: коли ж буде конкретний результат?

У коментарі до статті статс-секретар Бйорн Аскільсен інформував, що продовжується робота з укладення домовленості між Норвегією й Таїландом про розслідування злочинів, скоєних норвежцями-педофілами, і цей договір дозволить активізувати зусилля поліції.

«Давно вже час! — писав насамкінець редактор «Афтенпостен». — Народ чекає результатів. Християнський народний прем’єр-міністр не може допустити, щоб ця гидота ширилася».

— Проходьте!

Харрі відчинив двері й глянув униз, на Б’ярне Мьоллера, який широко позіхав, потягуючись на стільці так, що його довгі ноги стирчали з-під письмового столу.

— Ти дивись. А я чекав на тебе вчора, Харрі.

— Мені повідомили. — Харрі сів. — Я не ходжу на роботу, коли п’яний. І навпаки. Це принцип, якого я намагаюся дотримуватися. — Він сподівався, що фраза прозвучить іронічно.

— Поліцейський є поліцейським усі двадцять чотири години на добу, Харрі, п’яний він чи ні. Мені довелося вмовляти Волера не писати на тебе рапорт, розумієш?

Харрі знизав плечима, натякаючи: він сказав усе, що хотів сказати.

— О’кей, Харрі, не будемо через це сваритися. У мене для тебе є робота. Гадаю, ти на неї не заслуговуєш, але все одно я думаю дати її тобі.

— Ти не засмутишся, якщо я скажу, що вона мені не потрібна? — спитав Харрі.

— Залиш ці штучки сищику Марлоу, Харрі, вони тобі не личать, — різко перервав його Мьоллер.

Харрі усміхнувся. Він знав, що шеф його любить.

— Я навіть не сказав, про що йдеться.

— Якщо ти посилаєш за мною машину в мій вихідний, то я гадаю, що йдеться не про регулювання вуличного руху.

— Чому ти не даєш мені й слова сказати?

Харрі, усміхнувшись, нахилився вперед.

— Сказати чесно, шефе?

«Невже чесно?» — хотів було перепитати Мьоллер, але лише кивнув.

— Я зараз не здатний до серйозних справ, шефе. Я виходжу з того, що ти сам бачиш, як я працюю. Точніше, не працюю. Або ледве-ледве. Я виконую свої обов’язки, намагаюся не ставати на шляху в інших і бути тверезим упродовж дня. На твоєму місці я запропонував би цю роботу комусь іншому.

Мьоллер зітхнув, повільно підтягнув ноги і підвівся зі стільця.

— Хочеш відверто, Харрі? Якби вирішував я, то роботу б отримав хтось інший. Але вони хочуть саме тебе. Тому ти дуже мене виручив би, Харрі, якби…

Харрі уважно подивився на шефа. Б’ярне Мьоллер не раз допомагав йому у важких ситуаціях в останній рік, і зрозуміло, що рано чи пізно доведеться віддячувати.

— Стоп! Хто це вони?

— Люди на керівних посадах. Які можуть перетворити моє життя на пекло, якщо не отримають те, що хочуть.

— А я що за це отримаю?

Мьоллер якнайсуворіше нахмурив брови, але йому все-таки було важко втримати суворий вираз на своєму по-хлопчачому відкритому обличчі.

— Що ти отримаєш? Свою зарплатню. Поки тобі не припинили її видавати. От її й отримаєш, хай йому грець!

— Я погано знаюся на всьому цьому, шефе. Виходить, хтось із цих твоїх людей вирішив, що цей хлопець, Холе, який торік упорався в Сіднеї, з біса здібний, і твоя справа лише приструнити цього типа. Чи я помиляюся?

— Харрі, будь ласка, не гарячкуй.

— Отже, я не помиляюся. І вчора я теж усе вірно зрозумів, коли побачив пику цього Волера. Тому я добряче все обміркував, і ось моя пропозиція: я стану слухняним хлопчиком, візьмуся за цю роботу, а коли все буде зроблено, ти даси мені двох штатних детективів на два місяці й необмежений доступ до всіх баз.

— Про що це ти?

— Ти знаєш про що.

— Якщо ти знову про зґвалтування своєї сестри, то можу тобі лише поспівчувати, Харрі. Адже ти пам’ятаєш, що справу припинено.

— Я пам’ятаю, шефе, пам’ятаю й той звіт, де було зазначено, що в неї синдром Дауна, а тому є ймовірність, що вона взагалі все вигадала про зґвалтування, щоб приховати, що завагітніла від випадкового знайомого. Спасибі, я все пам’ятаю.

— Не було жодних доказів…

— Вона сама хотіла все це приховати. Господи, я ж був у її квартирі в Соґні й випадково побачив у брудній білизні бюстгальтер, весь просочений кров’ю. Я змусив її показати мені груди. Ґвалтівник відрізав їй соски, і вона більше тижня ходила, криючись, стікаючи кров’ю. Вона гадала, всі люди такі ж добрі, як вона, і коли той тип спершу пригостив її вечерею, а потім спитав, чи не хоче вона подивитися фільм у його готельному номері, вона вирішила, що він просто дуже приязний. І якби вона навіть згадала, в якому номері це сталося, то все одно було б запізно: там усе вже прибрали пилосмоком, вимили, постіль змінили вже разів двадцять після того, що сталося. Так що, ясна річ, ніяких доказів не знайшли.