— Гаразд. Ми виходимо з того, що Кліпра діяв самостійно, викравши дівчину, і що він перебуває в затишному місці неподалік від Бангкока.

— Що будемо робити? — запитав Льокен.

— Прогуляюся в Паттайю, — заявив Харрі.

Руал Борк стояв біля входу, коли Харрі зупинив свою «тойоту» прямо перед його будинком. Пилюка знову вляглася на дорогу, поки Харрі боровся з ременем безпеки й ключем запалювання. І як звичайно, виявився не готовий до розпеченого повітря, що линуло в обличчя, тільки-но він відкрив двері машини, так що дух перехопило. Повітря трохи пахло сіллю, оскільки прямо за пологими пагорбами було море.

— Я почув, як ви під’їхали, — сказав Борк. — Нічого собі тачка.

— Я взяв напрокат найбільшу, — відповів Харрі. — Бо помітив, що це дає перевагу при проїзді. Занадто довгі пробки, а всякі психи їдуть по лівому боці.

Борк зареготав.

— Ви знайшли нове шосе, про яке я розповідав?

— Так. Тільки воно ще не готове й у деяких місцях перегороджене купами піску. Але всі їхали прямо через них, і я теж проїхав.

— Це як водиться, — зазначив Борк. — Ніби й не заборона, але й не дозвіл. Ну хіба можна не закохатися в цю країну?

Знявши взуття, вони ввійшли в будинок. Холодна кам’яна підлога відразу охолодила босі ноги Харрі. У кімнаті висіли фотографії Фрітьофа Нансена, Ґенріка Ібсена й королівської родини. На комоді стояло фото хлопчика, який усміхався прямо в камеру. На вигляд йому можна було дати років десять, під пахвою він тримав футбольний м’яч. На обідньому столі й на піаніно були розкладені папери й газети, зв’язані в акуратні пачки.

— Намагаюся скласти архів власного життя, — пояснив Борк. — Розібратися, що до чого. — Він указав рукою на одну пачку. — От усі папери, що стосуються процесу розлучення. Дивлюся на них і намагаюся згадати, як усе було.

Увійшла дівчина з тацею. Харрі спробував принесену каву й питально глянув на неї, виявивши, що напій просто крижаний.

— Ви одружені, Холе? — запитав Борк.

Харрі похитав головою.

— Молодець. Тримайтеся від цього якнайдалі. Рано чи пізно ваші родичі захочуть вас замордувати. У мене дружина, котра мене розоряла, і дорослий син, котрий намагається робити те ж саме. І я ніяк не можу зрозуміти, що я їм такого зробив.

— Як ви тут опинилися? — запитав Харрі, сьорбнувши ще кави, навіть приємної на смак.

— Я працював тут на Норвезьке управління зв’язку, коли воно будувало декілька станцій для таїландських телефонних компаній. Після третього відрядження я не повернувся додому.

— Вирішили залишитися тут назавжди?

— Я вже розлучився, а тут у мене було все, що потрібно. Якийсь час я тужив за норвезьким літом, фіордами й горами — ну, ви розумієте. — Він кивнув на фотографії, немов ті говорили самі за себе. — Потім я двічі приїжджав у Норвегію й обидва рази через тиждень повертався сюди. Не витримував, знову починав нудьгувати за Таїландом, тільки-но моя нога ступала на норвезьку землю. І я зрозумів, що мій дім — тут.

— Чим же ви займаєтеся?

— Мені скоро на пенсію, а поки займаюся консалтингом у телефонній галузі, працюю потроху. Я пробував підрахувати, скільки мені ще залишилося й скільки грошей я встигну за цей час витратити. Щоб цим стерв’ятникам ні гроша не залишити. — Він засміявся, махнувши рукою у бік пачки з паперами про розлучення, немов відганяючи від себе сморід.

— А що Уве Кліпра? Чому він усе ще тут?

— Кліпра? Думаю, його історія схожа на мою. Нікому з нас не хочеться повертатися назад.

— У Кліпри саме навпаки: є причини, щоб не повертатися.

— Розумію, про що ви, — сказав Борк. — Усе це нісенітниця. Якби Уве був замішаний у чомусь подібному, я ніколи не мав би з ним ніяких справ.

— Ви в цьому впевнені?

Очі Борка блиснули.

— Тут було кілька норвежців, які приїхали в Паттайю з не дуже гарних причин. Вам відомо, що я свого роду патріарх норвезької колонії в Бангкоку, і ми відчуваємо відповідальність за поводження наших співвітчизників. Більшість із нас люди пристойні, і ми робимо все як треба. Але ці чортові педофіли так зіпсували репутацію Паттайї, що багато норвежців почали брехати, що живуть в інших районах — у Наклуа або Джомтьєні.

— «Як треба» — це як?

— Двом педофілам довелося виїхати звідси додому, а один так і пропав.

— Може, він випав із вікна? — припустив Харрі.

Борк оглушливо зареготав:

— Ні, так далеко ми не заходимо. Думаю, у місцеву поліцію подзвонив анонім і повідомив інформацію тайською мовою з нурланнським акцентом.

Харрі усміхнувся.

— Ваш син? — кивнув він на комод.

Борк, злегка насупившись, кивнув.

— Славний хлопець!

— Був колись.

Борк сумно усміхнувся й повторив:

— Був.

Харрі глянув на годинник. Поїздка сюди з Бангкока забрала майже три години, але ж він ледь рухався, поки не освоївся на дорозі вже на останніх милях. Треба б повернутися на початку третьої. Він дістав із течки три знімки й розклав їх на столі. Льокен збільшив їх, щоб кадри ще сильніше шокували.

— Ми думаємо, що Уве Кліпра ховається на околицях Бангкока. Ви допоможете нам?

Голос Сестреняти в слухавці звучав радісно. Вона зустріла хлопця, його звати Андерс. Він нещодавно теж переїхав у Согн і молодший від неї на рік.

— І він також носить окуляри. Але вони його не псують, він просто красень.

Харрі засміявся, уявивши собі Сестреня і її нового Ейнштейна.

— Він зовсім божевільний. Уважає, що нам треба буде завести дітей. Тільки подумай!

Харрі подумав і вирішив, що тепер розмовляти буде все важче й важче. Але зараз він був щасливий, що його Сестреня задоволена.

— А чому ти смутний? — запитала вона без усякого переходу.

— Хіба я смутний? — здивувався Харрі, прекрасно усвідомлюючи, що вона відчуває його настрій краще, ніж він сам.

— Так, ти чимсь засмучений. Це через ту шведку?

— Ні, не через Біргітту. Мене дійсно дещо засмучує, але незабаром усе налагодиться. Я все влаштую.

— От і добре.

Виникла пауза. Сестреня мовчала. Харрі подумав було, що вже час прощатися.

— Знаєш, Харрі…

— Що, Сестреня?

Вона помовчала.

— Як ти думаєш, ми можемо забути про те, що трапилося?

— Про що?

— Ну, про ті події, з тією людиною. Ми з Андерсом… нам так добре вдвох. І мені більше не хочеться згадувати про минуле.

Харрі замовк, затамувавши подих.

— Він тебе порізав, Сестреня.

У слухавці пролунали ридання.

— Знаю. Не треба мені повторювати. Я не хочу більше думати про це.

Вона продовжувала схлипувати, і Харрі відчув, як у нього стислося серце.

— Ну, будь ласка, Харрі!

Він стис слухавку.

— Не думай про це. Не думай, Сестреня. Усе буде добре.

Вони лежали у високих заростях очерету майже дві години, чекаючи сутінків. За сто метрів від них, на краю гайка, стояв невеликий будинок, зведений у традиційному тайському стилі, з дерева й бамбука, з відкритим патіо посередині. Воріт не було, до вхідних дверей вела гравійна доріжка. Перед входом було щось на зразок різнобарвної пташиної клітки на стовпчику. Це був пхра пху Му — будиночок духів, що захищає житло від злих сил.

— Хазяїн будує такий окремий будиночок для злих духів, щоб вони не оселилися в його власному домі, — пояснила Ліз і потягнулася. — Він зобов’язаний жертвувати їм їжу, куриво й таке інше, щоб вони не розгнівалися.

— Цього досить?

— Схоже, що ні.

Вони не зауважували ні найменших ознак життя. Харрі намагався думати про що-небудь інше, щоб відволіктися від того, що може відбуватися таїи, усередині. Сюди з Бангкока вони доїхали всього за годину, але здавалося, ніби вони опинилися в іншому світі. Машину вони залишили за хатиною біля дороги, поруч із загатою для свиней, і пішли стежкою, що веде нагору по крутому лісистому схилу до плато, де, за словами Руала Борка, і стояв будиночок Кліпри. Ліс так і світився зеленню, над ними розкинулося синє небо, і птахи всіх кольорів веселки пурхали над Харрі, який, лежачи на спині, прислухався до тиші навколо. Спочатку йому здавалося, ніби в нього заклало вуха, поки він не зрозумів, що вперше відтоді, як покинув Осло, потрапив у таке тихе місце.