Ліз голосно розсміялася.

— Але це найчистіше божевілля, Харрі. Виходить, що цей пацюк створив собі залізне алібі й сів за ґрати, а потім дочекався, коли можна буде ходити козирями, щоб усе виглядало переконливо!

— Я чую у вашому голосі замилування, старший інспекторе.

— Чисто професійне. Думаєш, усе було сплановано від самого початку?

Харрі глянув на годинник. Мозок посилав виразний сигнал: щось негаразд.

— Я впевнений в одному: що б не робив Брекке, він це ретельно планує. Продумує до дрібних деталей.

— Як ти можеш бути в цьому впевнений?

— Ну, — він приклав до лоба порожню склянку, — Брекке сам розповідав мені про це. Що ненавидить ризик, що ніколи не вступає в гру, якщо не знає напевно, що виграє.

— Здогадуюся, що ти вже зрозумів, як він убив посла!

— Спершу він спустився разом із послом на паркінг, про це свідчить секретарка. Потім піднявся звідти на ліфті, і це може підтвердити та дівчина, яку він мимохідь запросив на побачення. Імовірно, він убив посла на паркінгу, всадивши йому в спину саамський ніж, коли той відвернувся, сідаючи в машину. Брекке забрав ключі від машини, запхав труп у багажник, повернувся до ліфта й став чекати, коли засвітиться кнопка виклику, щоб забезпечити собі свідка, який підтвердить, що він, Брекке, піднімався разом із ним на ліфті.

— То він і дівчину запросив заради того, щоб вона його запам’ятала?

— Ясна річ. Якби в ліфті виявився хтось інший, він придумав би ще що-небудь. Потім він вимкнув свій телефон для вхідних дзвінків, щоб показати, наскільки зайнятий у себе в кабінеті, а сам знову спустився на ліфті в підземний паркінг і поїхав на посольській машині до Кліпри.

— Але як тільки він убив посла на паркінгу, це ж мало бути записане на відео?

— А чому, ти гадаєш, пропала відеоплівка? Зрозуміло, нікому й на думку не спало засумніватися в алібі Брекке, адже він сам забрав плівку в Джима Лава. Того вечора, коли ми зустріли його на боксі, він дуже поспішав в офіс. Але не для того, щоб поговорити з американськими клієнтами, а тому, що домовився із Джимом про перегляд плівки, де було записане вбивство посла. А перепрограмування таймера мало навести на думку, що хтось намагається зруйнувати його алібі.

— Чому він просто не знищив цей відеозапис?

— Тому що він перфекціоніст. Він знав, що який-небудь допитливий слідчий рано чи пізно виявить, що час запису не збігається із самим записом.

— Але як?

— Він використав запис іншого вечора, а поліція так чи інакше стала б допитувати охоронців паркінгу, і ті підтвердили б, що бачили, як машина посла третього січня проїхала повз відеокамери між п’ятою й пів на шосту вечора. Тоді стало б ясно, що плівка сфабрикована: адже машини на ній немає. Дощ і мокрі сліди від шин лише зробили свою справу, і ми виявили фальшивку раніше, ніж могли б.

— Ти хочеш сказати, що він тебе перехитрив?

— Що ж, як-небудь переживу, — знизав плечима Харрі. — А от Джим Лав скінчив погано. Йому заплатили за послугу отруєним опіумом.

— Тому що він був непотрібним свідком?

— Брекке, як відомо, не любить ризикувати.

— Який же його мотив?

Харрі шумно видихнув — ніби спрацювало пневматичне гальмо трейлера.

— Пам’ятаєш, ми обговорювали право розпоряджатися сумою в п’ятдесят мільйонів крон протягом шести років: чи був тут мотив для вбивства посла? Тоді ми цього мотиву не знайшли. Але от право одержати ці гроші на все життя, що залишилося, — відмінний мотив для Єнса Брекке вбити трьох чоловік. Відповідно до заповіту, Руна мала отримати гроші по досягненні повноліття, але там нічого не говорилося про те, що буде із грішми, якщо вона помре. Отже, вся сума дістанеться спадкоємцям, що залишилися. Тобто Хільде Мольнес. За заповітом, гроші тепер отримає вона.

— Як же Брекке збирався вилучити в неї ці гроші?

— Йому нічого не треба було робити. Хільде Мольнес залишилося жити всього шість місяців. Цілком достатньо для того, щоб встигнути вийти за нього заміж, але не настільки довго, щоб Брекке утомився від ролі джентльмена.

— Він прибрав її чоловіка й дочку, щоб заволодіти спадщиною після її смерті?

— Не зовсім, — продовжував Харрі. — Справа в тому, що він уже використовує ці гроші.

Ліз питально глянула на нього.

— Він придбав одну компанію на межі банкрутства, «Пхуріделл». Якщо все піде так, як уважає «Барклай Таїланд», то за кілька років ця компанія буде коштувати у двадцять разів більше, ніж він заплатив сьогодні.

— Чому ж інші акціонери пішли на те, щоб її продати?

— За словами Джорджа Волтерса, виконавчого директора «Пхуріделла», інші — це всього лише дрібні акціонери, які відмовилися продати свої акції Уве Кліпрі, коли він придбав контрольний пакет акцій, тому що зрозуміли: щось назріває. Але після того, як Кліпра зник, вони довідалися про доларовий борг, що от-от роздавить компанію, й охоче погодилися на пропозицію Брекке. Те ж саме стосується адвокатської контори, що успадковує майно покійного Кліпри. Сукупна вартість обчислюється в сотню мільйонів крон.

— Але в Брекке поки ще немає грошей?

— Волтерс розповів, що половину готівки треба внести зараз, а іншу половину — за шість місяців. Не знаю, яким чином він збирався виплатити першу частину, може, він дістав собі грошей іншим шляхом.

— А що, коли вона не помре через шість місяців?

— Мені чомусь здається, що Брекке збирався прискорити цей процес. Адже саме він змішує для неї коктейлі…

Ліз замислилася.

— А він не боїться, що багатьом здасться підозрілим, як це він тепер зробився новим власником «Пхуріделла»?

— Боїться. Тому й придбав акції на ім’я фірми «Еллем Лімітед».

— Але може з’ясуватися, що за фірмою стоїть він.

— Не може. Фірма зареєстрована на Хільде Мольнес. І, зрозуміло, він її успадкує, коли Хільде помре.

Ліз округлила губи, немов хотіла сказати: «О!»

— І все це ти розкопав самостійно?

— За допомогою Волтерса. Але підозрювати почав після того, як знайшов у Кліпри список акціонерів «Пхуріделла».

— І що ж?

— Там згадувався «Еллем», — усміхнувся Харрі. — Спершу я почав підозрювати Івара Льокена. Його прізвисько із часів війни у В’єтнамі саме LМ. Але розгадка виявилася набагато простішою.

Ліз поклала руки на потилицю:

— Здаюся!

— Еллем, якщо читати навпаки, перетворюється на Мелле. А це дівоче прізвище Хільде Мольнес.

Ліз вражено глянула на Харрі:

— Та ну!

Єнс тримав у руці папаю, розглядаючи її.

— Слухай, Льокен! Коли надкушуєш папаю, то відчуваєш смак блювотиння, не зауважував?

І він устромив зуби в м’якоть плода. По підборіддю потік сік.

— А на смак вона як вагіна. — І він розсміявся, закинувши голову. — Знаєш, папая коштує п’ять батів у Чайнатауні, тобто майже нічого. Кожний може купити її; з’їсти цей фрукт означає так звану просту радість життя. Є й інші прості радощі, цінувати їх починають тільки тоді, коли їх втрачають. Це немов…

Єнс помахав перед собою рукою, підшукуючи підходяще порівняння.

— …уміти підтертися. Або задовольнити себе. Усе, що для цього потрібно, — це хоча б одна рука.

Він підняв з підлоги відрубану кисть Льокена за середній палець і підніс її до його обличчя.

— У тебе поки ще є одна рука. Подумай про це. А також про те, що ти не зможеш робити без рук. Я вже про це подумав, так що дозволь мені допомогти тобі. Ти не зможеш почистити апельсин, не зможеш наживити гачок, не зможеш пестити жіноче тіло, не зможеш застебнути на собі штани. Ти навіть не зможеш застрелитися, якщо з’явиться таке бажання. Ти будеш постійно мати потребу в помічникові, який зробить за тебе все це. Все це! Подумай гарненько.

З обрубка витекло кілька краплин крові, вони впали на край стола, залишивши червоні бризки на сорочці Льокена. Єнс відклав руку. Пальці її вказували на стелю.

— З іншого боку, маючи обидві руки, можна робити що завгодно. Можна задушити людину, яку ненавидиш, згребти виграш зі стола, тримати ключку для гольфа. Знаєш, яких висот досягла сьогодні медицина?