— Я зробив помилку, — сказав Харрі. — Я розповів Брекке, що ми мали зустрітися сьогодні ввечері, і попросив його дізнатися, хто стоїть за фірмою «Еллем Лімітед».

— Що ти зробив? — перепитала Ліз, прибравши ноги зі стола.

Харрі вдарив кулаком по столу так, що підстрибнули кавові чашечки.

— Чорт! Чорт! Я мав помітити його реакцію.

— Реакцію? Але це не гра, Харрі!

— Саме так, не гра! Ми вирішили, що я подзвоню йому після зустрічі й ми домовимося про місце, де ми маємо зустрітися. Я збирався запропонувати йому «Лемон Грасс».

— Ресторан, у якому ми були?

— Поруч, і це менш ризиковано, ніж відправлятися до нього додому. Нас було б троє, як я планував, і ми змогли б улаштувати затримання, схоже на те, коли брали Ву.

— Так ти злякав його, назвавши «Еллем»? — простогнала Ліз.

— Брекке недурний. Він відчуває, коли щось не так. І він перевіряв мене, запросивши свідком на весілля, щоб переконатися, чи не підозрюю я його.

— Базіки ви, чоловіки! — фиркнула Ліз. — Чорт! Харрі, а я вже було подумала, що ти професіонал!

Харрі нічого не відповів. Він розумів, що вона права й він повівся непрофесійно. Ну нащо раптом знадобилося згадувати «Еллем Лімітед»? Він міг би знайти сотню інших приводів для зустрічі. Єнс щось таке говорив про людей, які люблять ризикувати заради самого ризику; напевно, він, Харрі, і є такий гравець, та ще до того ж пафосний, як виражався Брекке. Ні, це не так. У всякому разі, справа не тільки в цьому. Один раз дід пояснив йому, чому ніколи не стріляє в куріпок, коли вони сидять на землі: «Це нечесно».

Може, у цьому причина? Щось на кшталт успадкованого мисливського інстинкту: злякати здобич, щоб потім підстрелити її на льоту, давши їй символічну можливість урятуватися втечею?

Ліз порушила його міркування:

— Що тепер будемо робити, інспекторе?

— Чекати, — відповів Харрі. — Дамо Льокену ще півгодини. Якщо він не з’явиться, я дзвоню Брекке.

— А якщо Брекке не відповість?

Харрі важко зітхнув:

— Тоді ми дзвонимо голові поліції й б’ємо тривогу.

Ліз вилаялася крізь зуби.

— Ну от, хіба я не казала, що закінчу свою кар’єру в дорожньо-патрульній службі?

Єнс подивився на дисплей мобільника Льокена й поперхнувся від сміху. Дзвінки припинилися.

— Класний у тебе телефон, Іваре, — проговорив він. — «Ерікссон» добре спрацював, вірно? Можна побачити номер, що дзвонив. Якщо дзвонить хтось, з ким ти не хочеш розмовляти, ти просто не береш трубку. Я не помилився: дехто занепокоєний, чому ти не з’явився на зустріч. Адже в тебе не так багато друзів, які дзвонять тобі так пізно, вірно, Іваре?

Він кинув телефон через плече, і Ву спритно піймав його на льоту.

— Подзвони в довідкову й дізнайся, хто дзвонив і звідки. Швидко.

Єнс підсів до Льокена:

— Треба поквапитися з операцією, Іваре.

Він, затиснувши ніс, глянув на підлогу, де навколо стільця розтікалася калюжа.

— Ну ж бо, Іваре.

— «Мілліс Караоке», — пролунало в нього за спиною ламаною англійською. — Я знаю, де це.

Єнс поплескав Льокена по плечу.

— Вибач, але нам треба бігти, Іваре. Відвеземо тебе в лікарню, коли повернемося, добре? Я обіцяю.

Льокен уловив вібрацію від кроків, що віддалялися, і чекав тепер, коли ляснуть двері від протягу. Але двері так і не ляснули. Замість цього він знову почув луну далекого голосу в себе над вухом:

— Так, я зовсім забув, Іваре.

Він відчув гарячий подих біля скроні.

— Треба ж їх чимсь прив’язати до паль у ріці. Я позичу в тебе ці джгути? Ми їх тобі повернемо, слово честі.

Льокен відкрив рот, відчувши, як лопається слизова оболонка від його ревіння. Шкіряні ремені послабшали, і він побачив, що кров заюшила на стіл і рукава сорочки налилися червоним. Протягу від дверей, що ляснули, він не помітив.

Харрі підхопився, почувши легкий стукіт у двері.

Він мимоволі поморщився, побачивши, що це не Льокен, а дівчатко з кісками.

— Ви Халлі, сел?

Він кивнув.

— Телефон.

— Що я казала? — вигукнула Ліз. — Закладаюся на сто батів, що це через затори.

Харрі пішов за дівчиною в хол, неуважно відзначивши, що в неї таке ж чорне волосся й така ж тонка шия, як у Руни. Він розглядав чорне волосся під кісками. Дівчина з усмішкою обернулася й указала рукою на телефон. Кивнувши, він схопив трубку.

— Так?

— Харрі? Це я.

Харрі відчув, як кров линула йому в голову. Він глибоко вдихнув, щоб голос його звучав спокійно й рівно:

— Де Льокен, Єнсе?

— Івар? Знаєш, він тепер такий зайнятий, що рук не вистачає.

З його тону Харрі зрозумів, що маскарад скінчився, що тепер говорити буде справжній Єнс Брекке, той самий, з яким він спілкувався уперше в його офісі. Тим же глузливим, гордовитим тоном чоловіка, який знає, що виграв, і насолоджується перемогою, перш ніж нанести супротивникові останній нищівний удар. Харрі намагався прорахувати, що могло схилити шальки терезів на користь Брекке.

— Я чекав, що ти подзвониш, Харрі.

Це був голос не зневіреного невдахи, а людини, котра сидить на передньому сидінні, недбало поклавши руку на кермо.

— Добре, ти обігнав мене, Єнсе.

Єнс хриплувато засміявся.

— Я завжди випереджаю тебе, Харрі, вірно? Як тобі це?

— Важко усвідомлювати. Де Льокен?

— Хочеш знати, що сказала Руна перед смертю?

Харрі відчув, як біль простромив скроні.

— Ні, — почув він свій власний голос. — Я тільки хочу знати, де Льокен, що ти з ним зробив і де тебе шукати.

— Он воно як, три бажання за один раз!

Мембрана в телефоні затремтіла від його реготу. Але, очевидно, щось інше відволікло його увагу, щось незрозуміле. І регіт раптово припинився.

— Знаєш, чого мені коштувало здійснити цей план, Харрі? Підстраховуватися й перестраховуватися, прорахувати всі виверти, щоб комар носу не підточив? Уже не кажучи про фізичні незручності. Хай ще вбивство, але сидіти за ґратами? Думаєш, мені це подобалося? Може, ти мені не віриш, але про замкнені приміщення я кажу щиру правду.

— А навіщо тобі знадобилися ці виверти?

— Я вже казав, що звести ризик до нуля — це вимагає витрат, зате виправдовує себе. Завжди. Як, наприклад, виправдали себе всі мої зусилля подати справу таким чином, що провина лежить на Кліпрі.

— Чому ж не вчинити простіше? Пристрелити їх і звалити все на мафію?

— Ти міркуєш точно так, як усі ці лузери, за якими ти сам ганяєшся, Харрі. Ви, гравці, забуваєте про ціле, про те, що буде потім. Звичайно, я міг би вбити Мольнеса, Кліпру й Руну простішим способом, подбавши про те, щоб не залишити слідів. Але цього було б недостатньо. Адже коли я прибрав би до рук статок Мольнеса й «Пхуріделл», стало б очевидним, що в мене був мотив для вбивства цієї трійці, хіба не так? Три вбивства й одна людина, що має мотив, — навіть поліція зуміла б здогадатися, хто це, вірно? Нехай би ви й не знайшли переконливих доказів, але все одно зіпсували б мені життя. І я приготував для вас альтернативний сценарій, де один із убитих і був убивцею.

Не дуже складна для вас загадка, але й не настільки проста, щоб ви відразу заспокоїлися. Тобі варто подякувати мені, Харрі, за те, що ти виглядав молодцем, коли знайшов слід Кліпри; хіба це не моя заслуга?

Харрі слухав його у піввуха, він подумки перенісся на рік назад. Тоді теж звучав голос убивці. Серед плескоту води. Тепер же слабко грала музика, і це могло бути де завгодно.

— Чого ти хочеш, Єнсе?

— Чого я хочу? А дійсно, чого я хочу? Напевно, просто поговорити.

Затримати мене, подумав Харрі. Він хоче затримати мене. Але навіщо? Чулися легкі звуки ударних, кларнет замовк.

— Якщо хочеш знати конкретно, то я дзвоню, просто щоб сказати…

I Just Called То Say I Love You!

— …що твоїй колезі, можливо, знадобиться підтяжка обличчя. Так, Харрі? Харрі!

Слухавка, описавши дугу, захиталася над підлогою.

Відчуваючи солодкий приплив адреналіну, немов від ін’єкції, Харрі стрімголов нісся коридором. Дівчина з кісками злякано притулилася до стіни, коли він, кинувши трубку, вихопив свій «Ругер SP-101» і блискавично зарядив його. Чи зрозуміла вона, коли він крикнув їй подзвонити в поліцію? Немає часу думати про це. Брекке тут. Харрі розчахнув ногою перші ж двері й навів пістолет: перед ним виявилися чотири переляканих обличчя.