Водій подивився в дзеркальце й усміхнувся ще ширше:

— Сюрасак-роуд, yes?

— Китайці, бо в Китаї лівосторонній рух, — промурмотів Харрі, радіючи, що дорога перетинає імлистий, закупчений хмарочосами ландшафт, мов пряма сіра стріла. Бо ще кілька крутих віражів — й омлет від «Свісс Ейр» вилетить на заднє сидіння. — Чому лічильник не ввімкнено? — запитав він.

— Сюрасак-роуд, п’ятсот батів, yes?

Харрі відкинувся на сидіння й поглянув на небо. Вірніше, він підняв очі, але ніякого неба не було видно, тільки мутна поволока, підсвічена невидимим сонцем. Ось він, Бангкок, «місто янголів». Янголи носили марлеві маски й, розрізаючи повітря ножем, намагалися згадати, якого кольору було небо за старих часів.

Мабуть, він заснув, а коли розплющив очі, таксі зупинилося. Він підвівся з сидіння й побачив, що навколо повнісінько машин. Крамниці, відкриті прилавки й майстерні тулилися одне до одного уздовж тротуарів, що кишіли людьми, причому у всіх перехожих був такий вигляд, ніби вони точно знають, куди йдуть. І дуже туди поспішають. Шофер відкрив вікно, і до звуків радіо додалася міська какофонія. У розпеченому салоні пахло вихлопом і потом.

— Затор?

Водій весело закивав головою.

На зубах у Харрі зарипіло. Що він там таке читав про свинець, який ми вдихаємо: він рано чи пізно осідає в мозку? І від цього ми стаємо склеротиками. Чи психами?

Раптом, немов за велінням чарівної палички, машини рушили з місця, між ними, наче люті комахи, знову стали снувати мотоцикли й мопеди, запекло кидаючись напереріз у повній зневазі до смерті. Харрі нарахував чотири цілком аварійні ситуації.

— Навіть дивно, що нікого не зачепили, — сказав Харрі, щоб сказати хоч що-небудь.

Водій глянув у дзеркальце й усміхнувся.

— Зачепили. І не раз.

Коли вони нарешті зупинилися біля Управління поліції на Сюрасак-роуд, Харрі вже вирішив, що місто йому не до вподоби. Треба буде зробити справу, намагаючись поменше дихати, і першим же літаком, який буде, повернутися додому в Осло.

— Ласкаво просимо в Бангкок, Халлі.

Голова Управління був низенький, чорнявий і, ймовірно, вирішив продемонструвати, що й тут, у Таїланді, уміють вітати один одного по-західному. Він потиснув руку Харрі й енергійно потрусив її, щиро усміхаючись.

— Шкода, що ми не змогли зустріти вас в аеропорту, але вуличний рух у Бангкоку… — І він показав рукою на вікно позаду. — На мапі це зовсім поруч, але…

— Я розумію, що ви маєте на увазі, сер, — відповів Харрі. — У посольстві мені сказали те саме.

Вони стояли один проти одного, не говорячи ні слова. Голова поліції весь час усміхався. У двері постукали.

— Увійдіть!

У дверний проріз просунулася гладко виголена голова.

— Проходьте, Крамлі. Прибув норвезький детектив.

Слідом за головою з’явилося тіло, і Харрі двічі зморгнув, щоб упевнитися, що очі його не обманюють. У Крамлі були широкі плечі, а ріст майже як у Харрі, на вилицях перекочувалися жовна, яскраво-сині очі зоріли над прямим тонкогубим ротом. Картину довершували блакитна поліцейська сорочка, здоровенні кросівки «Найк» і спідниця.

— Ліз Крамлі, старший інспектор відділу вбивств, — сказав голова поліції.

— Кажуть, ти просто блискуче розкриваєш убивства, Харрі, — вимовила вона із сильним американським акцентом і встала перед ним.

— Он як! Не знаю, чи справді я…

— Не знаєш? Але ж трапилося щось важливе, коли вже тебе послали через пів земної кулі, еге ж?

— Мабуть.

Харрі прикрив очі. Найменше, що йому було потрібно зараз, так це занадто активна інспекторка.

— Я тут, щоб надати допомогу. Якщо зможу це зробити. — Він змусив себе усміхнутися.

— Виходить, доведеться протверезіти, Харрі?

Голова поліції за її спиною тихенько засміявся.

— Вони тут у нас такі, — голосно й чітко вимовила Крамлі, немов шеф не стояв поруч. — Роблять усе можливе, щоб ніхто не осоромився. Саме зараз він намагається врятувати тебе. Я не жартую. Я відповідаю за відділ убивств, і коли мені щось не подобається, я кажу це в очі. Тут це вважається поганим тоном, але я все одно роблю так ось уже десять років.

Харрі заплющив очі.

— Бачу з твоєї червоної пики, що ти мене не схвалюєш, Харрі, але я не буду працювати з інспектором напідпитку, май на увазі. Приходь завтра. А зараз я пошукаю кого-небудь, хто відвезе тебе на твою квартиру.

Харрі покачав головою й прокашлявся:

— Це аерофобія!

— Що?

— Страх літати на літаках. Джин-тонік допомагає. А обличчя в мене червоне, тому що джин почав виходити крізь шкіру.

Ліз Крамлі подивилася на нього довгим поглядом. Потім почухала свій блискучий череп.

— Сумно, інспекторе. А як щодо зміни годинних поясів? Сонливість не спостерігається?

— Анітрішки.

— Гаразд. Ми підкинемо тебе у квартиру дорогою до місця злочину.

Квартира, яку йому виділило посольство, була розташована у фешенебельному комплексі просто напроти готелю «Шангрі-Ла». Вона була крихітна й по-спартанськи вмебльована, але в ній були ванна й вентилятор біля ліжка, а з вікна відкривався вид на широченну вохристу річку Чао-Прайя. Харрі влаштувався біля вікна. Довгі вузькі дерев’яні човни снували туди-сюди й каламутили без того брудну воду своїми моторами на довгих транцях. На іншому березі недавно побудовані готелі й торгові центри височіли над суцільною масою будинків із білого каменю. Оцінити розміри міста було важко, квартали губилися в жовто-вохристій імлі, але Харрі припустив, що місто велике. Дуже велике. Він розкрив вікно, й у квартиру ввірвався вуличний гуркіт. Під час перельоту в нього заклало вуха, але тепер він, піднявшись на ліфті, уперше почув, як оглушливо гуркоче Бангкок.

Машина Крамлі, що стояла далеко внизу, була схожа на коробку з-під бутербродів. Харрі відкрив теплу банку пива, прихоплену ще в літаку, й із задоволенням зазначив, що місцеве «Сінґха» нітрохи не краще норвезького. Решта дня здавалася вже більш прийнятною.

Інспектор Крамлі налягала на клаксон. Буквально. Налягла грудьми на кермо величезного джипа «тойота», і машина сигналила без кінця.

— Це зовсім не по-тайськи, — сказала вона й усміхнулася. — До того ж даремно. Сигналь не сигналь, тебе однаково не пропустять. Це щось буддійське. Але я не збираюся їм потурати. Я, хай йому грець, із Техасу й не така, як вони.

І вона знову налягла на кермо, але водії навколо демонстративно відверталися.

— Виходить, він так і лежить у номері мотелю? — запитав Харрі й ледь утримався, щоб не позіхнути.

— Розпорядження керівництва. Зазвичай, ми робимо розтин якнайшвидше й наступного ж дня тіло кремують. Але треба, щоб ти все сам оглянув. Не питай, навіщо.

— Бо я блискуче розкриваю вбивства, чи ти забула?

Вона поглянула в його бік, а потім повернула праворуч, проскочивши в проміжок, що утворився між машинами, і натиснула на газ.

— Ти не дуже вихваляйся, красунчику. Гадаєш, мабуть, тайці вважають, що ти чогось вартий, бо ти фаранг? Насправді навпаки.

— Фаранг?

— Білий. Грінго. Напівглузливо-напівнейтрально. Не забувай, що тайці гонористі, навіть якщо вони поводяться з тобою шанобливо. На щастя для тебе, зі мною сьогодні там будуть двоє молодих поліцейських, на яких ти напевно справиш враження. Хай там як, я на це сподіваюся, тобі ж краще буде. Але якщо нап’єшся, у тебе з’являться великі проблеми з нашим відділом.

— Господи, я вже почав думати, що ти тут вирішуєш усе.

— Так воно й є.

Вони виїхали на автостраду, і вона рішуче натиснула на педаль газу, ігноруючи незадоволене гурчання мотора. Уже сутеніло, на заході вишнево-червоне сонце заходило в серпанок між хмарочосами.

— Принаймні, заходи сонця від смогу стають гарніші, — сказала Крамлі, немов відповідаючи на його думки.

— Розкажи мені про тутешні справи з проституцією, — попросив Харрі.