— Номер на одного чи на двох? — запитала Бетті. — Для курців чи ні?

Тут більшість зазвичай починає нервувати.

— Це не так важливо, — сказав старий. — Головне — це краєвид. Я б хотів, щоб вікна виходили на південний захід.

— Так, тоді вам буде видно все місто.

— Саме так. То який номер у вас найкращий?

— Найкращий — зрозуміло, люкс, але заждіть, будь ласка, я подивлюся, чи немає у нас дешевшого вільного номера.

Вона поклацала по клавіатурі, чекаючи, поки він заковтне приманку. Багато часу на це не знадобилося.

— Я б хотів подивитися цей номер.

Звичайно, ти б хотів, подумала вона. Вона подивилася на старого. Бетті Андресен не любила сперечатися. І якщо найзаповітніше бажання старого — помилуватися краєвидом з вікна готелю «САС» — чи варто йому в цьому відмовляти.

— Ходімо подивимося, — сказала вона і посміхнулася найчарівнішою своєю посмішкою, яку зазвичай берегла для постійних гостей.

— Мабуть, ви приїхали до Осло на чиєсь запрошення? — ввічливо, без жодної цікавості запитала вона, заходячи до ліфта.

— Ні, — відповів старий. У нього були сиві кущуваті брови, такі самі, як у її батька.

Бетті натисла на кнопку, двері плавно зачинилися, і ліфт понісся вгору. Бетті ніяк не могла звикнути до цього, їй здавалося, що її засмоктує в небо. Потім двері так само плавно відчинилися, і вона за звичкою трохи почекала, ніби збиралася увійти до нового, несхожого світу, як та казкова дівчинка, яку смерч заніс у чарівну країну. Але світ щораз виявлявся старим і найзвичайнісіньким. Вони йшли коридором, обклеєним шпалерами під колір килима і дорогих нудних картин на стінах. Вона вставила ключ в замкову шпарину, люб’язно відчиняючи двері старому, який пройшов повз неї з виразом обличчя, в якому вона прочитала передчуття.

— Площа номера люкс становить сто п'ять квадратних метрів, — сказала Бетті. — В номері дві спальні, в кожній стоїть ліжко king-size[18], і дві ванні кімнати, в кожній є джакузі й проведено телефон.

Вона увійшла до вітальні, де старий уже стояв і дивився у вікно.

— Меблі з авторським знаком данського дизайнера Поула Хенріксена, — сказала вона, проводячи рукою по тонкій скляній кришці столу. — Може, ви хочете оглянути ванни?

Старий не відповів. Він усе ще не зняв свого мокрого капелюха, і в цій тиші було чутно, як з нього на паркет вишневого дерева падають краплі. Бетті стала поряд з ним. Звідси їм було видно все, що заслуговує хоча б якоїсь уваги: ратуша, Національний театр, Королівський палац, будівля стортингу[19] і фортеця Акерсхус. Під ними був Палацовий парк, де дерева тяглися кронами в сталеве небо, розчепіривши свої чорні покарлючені пальці.

— Вам краще було б прийти сюди весняного дня, — сказала Бетті.

Старий обернув голову, нерозуміюче подивився на неї, і раптом до неї дійшло, що саме вона сказала. Їй ще не вистачало додати: Якщо уже ти прийшов сюди, тільки аби подивитися у вікно.

Вона посміхнулася так мило, як тільки могла.

— Коли трава зелена і на деревах у Палацовому парку розпуститься листя. Це дуже гарно.

Він дивився на неї, але здавалося, що його думки десь далеко.

— Це правда, — нарешті сказав він. — На деревах листя, про це я не подумав. — Він вказав на вікно: — Це можна відчинити?

— Тільки трішки, — сказала Бетті, радіючи можливості змінити тему розмови. — Поверніть он ту ручку.

— Чому тільки трохи?

— Щоб ніхто не поклав собі в голову різних дурниць.

— Дурниць?

Вона побіжно глянула на нього. Що, у цього старого вже зовсім погано з головою?

— Виплигнути з вікна, — пояснила вона. — Вчинити самогубство. Адже багато нещасних людей…

Вона зробила рух рукою, показуючи, що саме роблять нещасні люди.

— Отже, по-вашому, це дурниця? — Старий потер підборіддя. Їй здалося, чи вона й справді побачила в його зморшках натяк на посмішку? — Навіть якщо людина нещасна?

— Так, — упевнено сказала Бетті. — У всякому разі, у нас у готелі. І в моє чергування.

— «В моє чергування», — усміхнувся старий. — Це добре, Бетті Андресен.

Почувши своє ім’я, вона здригнулася. Він, зрозуміло, бачив у неї на грудях значок адміністратора. Отже, як не є, із зором у нього проблем немає: її ім’я було написано настільки ж дрібними літерами, наскільки великими — слово «АДМІНІСТРАТОР». Вона демонстративно поглянула на годинник.

— Так, — вів далі він. — Адже у вас повно інших справ, крім того, щоб показувати краєвид з вікна.

— Так, справ вистачає, — відповіла вона.

— Я беру його, — сказав він.

— Даруйте?

— Я беру цей номер. Не на цю ніч, але…

— Ви берете номер?

— Так. Його ж можна зняти, чи не так?

— Е-е, так, але… він надто дорогий.

— Я охоче заплачу наперед.

Старий вийняв з внутрішньої кишені гаманець і дістав з нього купу банкнот.

— Ні, ні, я не в цьому сенсі. Просто він коштує сім тисяч крон за одну ніч. Може, хочете краще поглянути…

— Мені подобається цей номер, — сказав старий. — Перерахуй їх про всяк випадок, будь ласка.

Бетті подивилася на тисячні банкноти, які він їй простягнув.

— Ви можете оплатити все, коли приїдете, — сказала вона, — е-е, а коли вас…

— Як ти й радиш, Бетті. Одного весняного дня.

— Добре. Яка-небудь конкретна дата?

— Звичайно.

Б’ярне Мьоллер зітхнув і виглянув у вікно. Думки витали десь далеко — останнім часом він помічав це за собою все частіше. Дощ перестав, але небо все ще нависало над будівлею поліції дільниці Ґренланн низьким свинцевим склепінням. На вулиці через бурий, мертвий газон шкандибав собака. У Берґені одне місце НВП було вакантне. Термін заявки закінчувався наступного тижня. Він чув від одного тамтешнього колеги, що в Берґені зазвичай за всю осінь дощ буває всього двічі. З вересня по листопад і з листопада до Нового року. Вічно вони перебільшують, ці берґенці. Він там бував сам, і місто йому сподобалося. Там, на відміну від Осло, немає ані натяку на політику, і саме місто маленьке. Мьоллеру подобалося все маленьке.

— Га? — Він обернувся й побачив безнадійний погляд Харрі.

— Ви хотіли пояснити мені, що я маю вважати за благо, що мене переводять.

— Та?

— Це ваші слова, шефе.

— Так, авжеж. Звісно. Ми повинні звикнутися з тим, що не завжди плистимемо однією і тією самою течією, жити однією рутиною. Ми живемо, а отже, розвиваємося. І йдемо далі.

— Далі й далі. СБП — аж трьома поверхами вище в цій будівлі.

— Ні, далі не в цьому сенсі. Шеф СБП, Мейрик, вважає, що ти ідеально підійшов би на ту посаду, яку тобі там приготували.

— А не можна про цю посаду розповісти якось зрозуміліше?

— Не замислюйся над цим, Харрі.

— Ну так, звісно, а можу я задуматися над тим, чому взагалі там, у СБП, вирішили, що я їм потрібний? Я що, схожий на шпигуна?

— Ні-ні.

— Ні?

— Я хотів сказати, так. Тобто не так, але… чому ні?

— Чому ні?

Мьоллер з силою почухав потилицю. Його обличчя почервоніло від злості.

— Чорт, Харрі, ми пропонуємо тобі місце інспектора, зарплату в п’ять разів більшу, жодних нічних чергувань і крихту пошани від наших шмаркачів. Що тебе не влаштовує, Харрі?

— Мені подобаються нічні чергування.

— Нікому вони не подобаються!

— А чому б не зробити мене інспектором тут?

— Харрі! Зроби мені послугу і просто скажи «так».

Харрі повертів у руках паперовий стаканчик.

— Шефе, — сказав він. — Скільки ми вже знаємо один одного?

Мьоллер застережливо підвів угору вказівний палець.

— Не треба. От тільки не починай: «Ми пройшли разом крізь вогонь і воду…»

— Сім років. І сім років я допитую людей, імовірно, найтупіших у цьому місті, але все одно ніхто з них не брехав мені гірше, ніж ви. Я, напевно, дурень, але в мене ще залишилося кілька сірих клітин у голові, і вони працюють на всю котушку. І вони підказують мені, що послужний список до цього підвищення жодного відношення не має. А ще раптом виявляється, що цього року на стрільбах я показав кращий результат у всьому відділі! І зробив це, угробивши агента Секретної служби. І не треба нічого казати, шефе!