— Чорт!

Забавно, але Сверре Ульсен, який сам трохи не вбив людину, ніколи раніше не бачив мерців. А ще забавніше, що від цього видовища він сам трохи не впав. Людина, яка сиділа спершись спиною на стіну, вирячивши очі в різні боки, була мертвою, як сама смерть. І причина смерті була зрозуміла. На шиї посміхалася червона паща — чоловікові перерізали горлянку. Хоча зараз кров тільки слабо сочилася, було видно, що спочатку вона, напевно, била цівкою, бо весь його червоний светр промок і злипнувся від крові. Сморід сміття й сечі став нестерпимим, і Сверре відчув у горлі смак жовчі перш, ніж назовні вийшли обидві склянки пива і піца. Потім він стояв, спершись на сміттєвий бак: блював і блював на асфальт. Носки чобіт стали жовтими від блювотини, але він не звертав на це уваги. Він ніби припав очима до маленького червоного струмочка, який, поблискуючи в тьмяному світлі, збігав униз, шукаючи найнижче місце на поверхні бруківки.

Російський винищувач «Як-1» загуркотів над головою Едварда Мускена, коли той, згорбившись, біг через траншею.

Звичайно від цих винищувачів не було великих проблем, — схоже, у росіян скінчилися бомби. Недавно він чув таке, ніби на завдання вони дають пілотам ручні гранати, щоб ті бомбили їхні позиції!

Едвард прибув на ділянку «Північ», щоб доставити листи хлопцям і дізнатися останні новини. Всю осінь надходили ці вбивчі повідомлення про втрати і відступи по всьому Східному фронту. Ще в листопаді росіяни знову зайняли Київ, а в жовтні вони трохи не оточили німецьку Південну армію біля Чорного моря. Те, що Гітлер перекинув частину військ на Західний фронт, не полегшувало становища. Та найнеймовірніше Едвард почув сьогодні. Два дні тому генерал-лейтенант Гусєв розпочав масований наступ від Оранієнбаума, на південь від Фінської затоки. Едвард пам’ятав Оранієнбаум — це був усього лише маленький плацдарм, який вони проходили, коли йшли на Ленінград. Вони дозволили росіянам знову зайняти його, тому що він не мав жодного стратегічного значення! А тепер російський Іван зміг зібрати цілу армію довкола Кронштадтської фортеці, і, якщо вірити донесенням, «катюші» зараз безперервно обстрілювали німецькі позиції, тож від густого ялинника, що ріс там раніше, залишилися лише тріски. До них і справді вже кілька ночей поспіль долинала здаля музика цих сталінських органів, але він не знав, чи насправді все так погано.

Дорогою Едвард зайшов до лазарету — навідати одного зі своїх хлопців, який втратив ногу, підірвавшись на міні на нічийній смузі, але медсестра, крихітна естонка зі змученими синіми очима в таких темних очницях, що здавалося, ніби вона в масці, тільки похитала головою і сказала те німецьке слово, яке, напевно, тепер говорила найчастіше: «Tot»[25].

Мабуть, у Едварда був справді роздосадуваний вигляд, тому що вона, намагаючись якось його підбадьорити, вказала на ліжко, де, напевно, лежав інший норвежець.

— Lebert[26], — сказала вона і посміхнулася. Але очі в неї, як і раніше, залишалися змученими.

Едвард не впізнав людину, яка спала в ліжку. Та побачивши блискучу білу шкіряну куртку, що висіла на стільці, він відразу зрозумів, хто перед ним: сам ротний Ліндві з полку «Норвегія». Людина-легенда. І тепер він лежить тут! Цю новину він вирішив хлопцям не розповідати.

Ще один винищувач проревів над його головою. Звідки раптом взялися всі ці літаки? Минулої осені здавалося, що в Івана їх більше не залишилося.

Він забіг за ріг і побачив перед собою скорченого Дале, який стояв до нього спиною.

— Дале!

Дале не обертався. Після того як у листопаді його контузило гранатою, Дале вже не чув так добре, як раніше. І не розмовляв так багато, і погляд у нього став якийсь скляний, блукаючий, який зазвичай залишається у людей після контузії. Спочатку Дале скаржився на головний біль, але коли офіцер медичної служби оглянув його, то сказав, що мало чим тут можна допомогти і треба просто чекати, що буде далі. «У лавах і так вояків обмаль, тож нічого посилати здорових у лазарет», — сказав він.

Едвард поклав руку на плече Дале, і той обернувся так різко і з такою люттю, що Едвард втратив рівновагу на льоду, який до того ж підтанув на сонці, і гепнувся на спину. «Ну хоч зима видалася тепла», подумав він і мимоволі розсміявся. Але урвав сміх, коли раптом побачив, що в нього майже впирається ствол гвинтівки Дале.

— Passwort![27] — гаркнув Дале. Поверх прицілу Едвард побачив його широко розкрите око.

— Протри баньки, Дале. Це ж я.

— Passwort!

— Прибери гвинтівку! Це я — Едвард! Чорт!

— Passwort!

— Gluthaufen.

Едвард відчув, що його охоплює панічний страх, коли він побачив, як палець Дале зачепився за спусковий гачок. Він що, не розчув?

— Gluthaufen! — закричав він щосили. — Gluthaufen, чорт!

— Fehl! Ich schiesse![28]Господи, та цей хлопець геть здурів! Тієї ж миті Едвард згадав, що пароль змінили сьогодні зранку. Після того, як він пішов на ділянку «Північ»! Палець Дале натиснув на курок, але не зміг просунутися далі. Над оком з’явилася зморшка. Дале перехопив рушницю. Невже все так і скінчиться? Після всього, що він пережив, загинути від кулі контуженого співвітчизника? Едвард пильно дивився в чорну цівку гвинтівки — чекав, коли бризнуть іскри. Чи встигне він їх помітити? Господи милосердний! Він відвернувся від дула, поглянув у блакитне небо, де висів чорним хрестом російський винищувач. Він був надто високо, щоб його можна було почути.

І Едвард заплющив очі.

— Tngelstimme![29] — закричав хтось.

Едвард розплющив очі й побачив, як Дале двічі блимнув за прицілом.

Це був Гюдбранн. Упритул притиснувши свою голову до голови Дале, він горлав йому просто у вухо:

— Tngelstimme!

Дале опустив гвинтівку. Потім посміхнувся Едварду і кивнув.

— Tngelstimme! — повторив він.

Едвард знову заплющив очі й видихнув.

— Листи є? — запитав Гюдбранн.

Едвард сів і дав Гюдбранну стос зв’язаного паперу. Дале все ще посміхався, але вираз обличчя залишався таким самим порожнім. Едвард схопився за його гвинтівку і підвівся. Тепер вони стояли очі-в-очі.

— У нас там хто-небудь є всередині, Дале?

Він хотів сказати це нормальним голосом, але вийшов грубий, хрипкий шепіт.

— Він не чує, — сказав Гюдбранн, розглядаючи листи.

— Я не думав, що з ним так погано. — Едвард помахав рукою перед обличчям Дале.

— Йому вже не можна тут залишатися. Ось лист від його сім’ї. Покажи це йому, і сам зрозумієш, що я маю на увазі.

Едвард узяв листа, тицьнув його Дале просто в обличчя, але побачив, що на його лиці не відбилося ані найменшого почуття: той тільки коротко осміхнувся, а потім знову вирячив очі, втупивши їх у вічність чи ще не знати куди.

— Правда твоя, — сказав Едвард. — Він готовий.

Гюдбранн подав Едварду ще одного листа.

— Як там удома? — запитав він.

— Ет, сам знаєш, — відповів Едвард, роздивляючись лист.

Та Гюдбранн нічого не знав: вони з Едвардом не так багато розмовляли з минулої зими. Дивно, але навіть у таких умовах двоє людей можуть примудритися не розмовляти між собою, якщо їм це неприємно. Не можна сказати, що Гюдбранну не подобався Едвард. Навпаки, йому подобався командир, якого він поважав за розум, відвагу хороброго вояка і турботу про молодих і новачків у їхньому відділенні. Восени Едварда підвищили до шарфюрера, що відповідало званню сержанта в норвезькій армії, але відповідальність залишалася та сама. Якось Едвард пожартував, що його підвищили, бо решту сержантів уже вбили і в начальства залишилися зайві сержантські кашкети.