— Трясця, кажу! — повторив він.

За своє життя Харрі чув стільки п’яної маячні, що перестав звертати особливу увагу на те, що варнякають завсідники «Скрьодера», але цього разу щось було не так. За ті роки, що він ходив сюди, це були, мабуть, перші розбірливі слова, які він почув від Могіканина. Навіть після того, як колись минулої зими Харрі вночі наткнувся на нього, сплячого під стіною будинку на Довре-ґате, і, видно, врятував старого від смерті на морозі, той відтоді лише кивав йому при зустрічі. Зараз, схоже, Могіканин уже вважав, що достатньо висловився на сьогодні, бо знову замовк і зосередився на склянці з пивом. Харрі озирнувся і нахилився до його столика:

— Пам’ятаєш мене, Конраде Оснесе?

Старий хрюкнув і подивився перед собою, нічого не відповівши.

— Я знайшов тебе на вулиці в заметі минулої зими. Було мінус вісімнадцять.

Могіканин звів очі на стелю.

— Там ще погане освітлення, тож я тебе ледве побачив. Ти міг врізати дуба, Оснесе.

Могіканин заплющив одне червоне око, а другим хижо зиркнув на Харрі, потім підняв півлітрову склянку.

— Справді? Ну, тоді щиро дякую.

Він обережно відпив. Відтак обережно поставив склянку на стіл, ретельно прицілюючись, ніби склянка мала стояти на якомусь чітко визначеному місці.

— У бандитів треба стріляти, — сказав він.

— Навіть так? У кого ж?

Могіканин тицьнув скарлюченим пальцем у газету Харрі. Харрі обернув її до себе. На першій сторінці було велике фото бритоголового шведського неонациста.

— Всіх їх до стінки! — Могіканин ляснув долонею по столу, хтось обернувся на них.

Харрі заспокійливо махнув рукою.

— Це просто пацани, Оснесе. Заспокойся. Новий рік на носі.

— Пацани? А знаєш, ким були ми? Німцям було однаково. К’єллю було дев’ятнадцять. А Оскару — двадцять два. Треба перестріляти їх, поки їх не стало більше. Це хвороба, ти повинен прибити її в зародку.

Він тицьнув вказівним пальцем у Харрі.

— Сидів тут один з них — де ти зараз. Нічого — такі не здихають! Ти як по-гик-цейський мусиш їх усіх переловити!

— А звідки ти знаєш, що я з поліції? — здивувався Харрі.

— Я ж читаю газети. Ти пристрелив тут одного типа за містом. Це добре, але й тут треба прикінчити кількох.

— Щось ти розбазікався сьогодні, Оснесе.

Могіканин закрив рота, ще раз невдоволено поглянув на Харрі, обернувся до стіни і заходився розглядати пейзаж у рамці — краєвид Юнґсторґет. Харрі зрозумів, що розмову закінчено, кивнув Майї, щоб та принесла каву, і поглянув на годинник. Нове тисячоліття от-от настане. О четвертій «Скрьодер» зачинився на «новорічні заходи», як свідчила табличка, яку повісили на вхідних дверях. Харрі подивився на знайомі обличчя довкола себе. Як видно, усі гості вже зібралися.

Четверту палату сповнювало хропіння. Було тихіше, ніж зазвичай вночі, ніхто не стогнав від болю, не прокидався з криком від кошмарів. Не було чути й міської сирени повітряної тривоги. Якщо цієї ночі не бомбардуватимуть, усе пройде значно простіше. Вона навшпиньки прокралася в палату, стала край ліжка і подивилася на нього. Він сидів у ліжку і при тьмяному світлі нічника з таким захопленням читав книгу, що не помічав нічого довкола. А поруч у мороці стояла вона. І на душі у неї теж був морок.

Помітив він її, коли перегортав сторінку. Він посміхнувся й відразу ж відклав книгу.

— Доброго вечора, Хелено. Я не знав, що ти сьогодні чергуєш.

Вона приклала палець до губ і підійшла ближче.

— А ти що, знаєш, коли хто чергує? — пошепки спитала вона.

Він посміхнувся.

— Я не знаю про інших. Я знаю лише, коли чергуєш ти.

— І коли ж?

— Середа, п’ятниця і неділя, потім понеділок і четвер. Потім знову середа, п’ятниця і неділя. Не лякайся, це щось на кшталт комплімента. Таж тут і голову більше нічим зайняти. А ще я знаю, коли Хадлеру ставлять клізму.

Вона тихо розсміялася.

— А ти не знаєш, що тебе виписують?

Він здивовано подивився на неї.

— Тебе посилають до Угорщини, — прошепотіла вона. — У Третю танкову дивізію.

— Танкову дивізію? Але ж це вермахт. Мене не можуть туди направити, я норвежець.

— Я знаю.

— А навіщо мені до Угорщини, я…

— Тихіше, ти розбудиш інших, Уріє. Я читала наказ. Боюся, з цим нічого не вдієш.

— Але ж це якась помилка. Це…

Книга сповзла з ковдри, з гуркотом упала на підлогу. Хелена нахилилася, щоб підняти її. На обкладинці, під назвою «Пригоди Гекльберрі Фінна», був намальований хлопчик-обірванець на дерев’яному плоту. Було видно, що Урія знервований.

— Це не моя війна, — сказав він, зціпивши зуби.

— І це я знаю, — прошепотіла вона й поклала книгу в його сумку під стільцем.

— Що ти там робиш? — запитав він.

— Слухай мене, Уріє, у нас мало часу.

— Часу?

— Чергові робитимуть обхід за півгодини. Тобі треба встигнути до того.

Він зняв з нічника абажур, щоб краще бачити її в темноті.

— Що відбувається, Хелено?

Вона проковтнула слину.

— І чому ти сьогодні не в халаті?

Цього вона боялася найбільше. Не того, що збрехала матері, ніби на кілька днів їде до сестри в Зальцбурґ. Не того, що підмовила сина лісничого довезти до шпиталю і тепер він чекав на неї під брамою. І навіть не того, що вирішила покинути всі свої речі, свою церкву і спокійне життя у Віденському лісі, щоб розповісти йому про все: як вона його кохає, як вона готова офірувати заради нього своїм життям, своїм майбутнім. Вона боялася помилитися. Ні, не в його почуттях — у них вона сумніву не мала. Але в його характері. Чи стане в нього сміливості й рішучості, щоб пристати на те, що вона збирається запропонувати? Як не є, а він уже зрозумів, що ця війна, яку вони ведуть з Червоною армією там, на півдні, — не його війна.

— Нам, звичайно, слід було б запізнати один одного трохи краще, — сказала вона й поклала свою руку на його, а він міцно обхопив її. — Але ми не маємо такої розкоші, як час. — Вона стискала його руку. — За годину вирушає потяг до Парижа. Я купила два квитки. Там живе мій учитель.

— Твій учитель?

— Це довга й заплутана історія, але він нас прихистить.

— Як це «прихистить»?

— Ми зможемо пожити в нього. Він живе одинаком. І, як я знаю, у нього загалом немає друзів. У тебе паспорт із собою?

— Що? Я…

У нього був вигляд, ніби він з неба впав, ніби він думав, що задрімав за книгою про цього обідранця і тепер бачить сон.

— Так, він зі мною.

— Чудово. Ми доїдемо за два дні, місця вже замовлено, і їжі у нас достатньо.

Він глибоко вдихнув:

— Але чому Париж?

— Це велике місто, де можна легко сховатися. Послухай, у машині лежить дещо з одягу мого батька, і ти зможеш переодягнутися в цивільне. Його розмір взуття…

— Ні. — Він підвів руку, і її тихі, але палкі слова урвалися на півслові. Вона, затамувавши подих, вдивлялася в задумливе обличчя. — Ні, — повторив він пошепки. — Це просто нерозумно.

— Але… — У неї раптом ніби клубок підкотився до горла.

— Краще поїхати у військовій формі, — продовжував він. — Молодий чоловік у цивільному викличе більше підозр.

Вона так зраділа, що не знаходила слів, і тільки міцніше стискала його руку. Її серце стукало так дико й гучно, що захотілося на нього шикнути.

— І ще дещо, — сказав він, тихо спускаючи ноги з ліжка.

— Що?

— Ти мене кохаєш?

— Так.

— Добре, — сказав він, надягаючи куртку.

Харрі роззирнувся. Він подивився на охайні полички, де стрункими рядами в хронологічному порядку стояли теки. На стіни, де висіли дипломи й нагороди за незмінно успішну кар’єру. На чорно-біле фото Курта Мейрика у формі майора Сухопутних військ, що вітав короля Олафа, — фотокартка висіла над столом, щоб кожен, хто входить, звертав на неї увагу. Обдивившись кабінет, Харрі сів і обернувся до дверей.