Та найбільше Юхана Круна дратувало те, що за всім цим відчувалася якась каверза, лишень він не розумів яка.

Обвинувач, невисокий чоловік на ім’я Герман Ґрот, мізинцем підсунув до себе мікрофон. На мізинці красувався перстень з емблемою колегії адвокатів.

— Дозвольте кілька уточнюючих запитань, пане суддя, — попрохав він тихим, підлесливим голосом. Лампочка під мікрофоном набула зеленої барви. — Отже, коли третього січня о дев’ятій годині ви увійшли до «Денніс-кебаб» на вулиці Дроннінґенсґате, то мали безумовний намір виконати свій обов’язок, про який ви кажете, і захистити нашу расу.

Юхан Крун кинувся до мікрофона:

— Мій підзахисний уже сказав, що між ним і власником-в’єтнамцем виникла сварка. — Червона лампочка. — Його спровокували, — сказав Крун. — І я вважаю, що подібні натяки цілком безпідставні.

Ґрот прикрив повіки.

— Ульсене, якщо те, що каже ваш захисник, правда, то це означає, що бейсбольна біта опинилася у вас зовсім випадково?

— Для самооборони, — урвав його Крун, нестямно змахнувши руками. — Пане суддя, мій підзахисний уже відповідав на ці запитання.

Суддя задумливо потирав шию, роздивляючись адвоката. Юхан Крун-молодший був новою зіркою і перспективним юристом, анітрохи не гіршим за Юхана Круна-старшого. І, мабуть, через те суддя нарешті змушений був визнати:

— Я згодний із захисником. Я вважаю, що, коли в обвинувачення більше немає запитань, нам варто продовжити.

Ґрот здивовано витріщив очі. Потім кивнув і втомлено підняв зі столу газету.

— Ось випуск «Даґбладет» за двадцять п’яте січня. В інтерв’ю на восьмій сторінці один із спільників обвинуваченого говорить…

— Протестую… — почав Крун.

Ґрот стомлено зітхнув:

— Гаразд, скажу інакше: людина, що виражає расистську точку зору.

Суддя кивнув і водночас кинув застережний погляд на Круна.

Ґрот вів далі:

— Ця людина, коментуючи наліт на «Денніс-кебаб», сказала, що нам потрібно більше таких радистів, як Сверре Ульсен, щоб відвоювати Норвегію. В інтерв’ю слово «расист» використовується як схвальне і навіть хвалебне. А ви самі, підсудний, вважаєте себе расистом?

— Так, я расист, — відповів Ульсен до того, як Крун устиг хоча б щось сказати. — У тому сенсі, як я це розумію.

— А як ви це розумієте? — посміхнувся Ґрот.

Крун стискав кулаки під столом і подивився на президію — на суддю та двох його помічників по обидва боки від нього. Від цих трьох залежатиме доля його підзахисного найближчими роками та його особиста кар’єра найближчими місяцями. Два звичайних представники народу, запрошені просто для створення антуражу правосуддя. «Ляльки в буклях» — от як їх завжди називали, але, можливо, вони ніякі не «ляльки». Праворуч від судді сидів молодий чоловік у дешевому практичному робочому одязі, який рідко наважувався підвести очі. Товстуха-дівчина зліва від судді, мабуть, лише прикидалася, ніби стежить за тим, що відбувається; вона сиділа з гордо піднесеною головою, так що присутнім у залі було добре видно її вже помітне подвійне підборіддя. Середньостатистичні норвежці. Що вони знають про таких, як Сверре Ульсен? Що вони хотіли б знати?

Усі свідки бачили, як Сверре Ульсен увійшов до забігайлівки з бітою під пахвою і після недовгої суперечки ударив нею по голові власника закладу Хо Дая, сорокарічного в’єтнамця, що приїхав до Норвегії як біженець у 1978 році. Ударив так сильно, що Хо Дай більше не підвівся. Коли Ульсен почав говорити, Крун уже встиг обдумати свій наступний протест.

— Расизм, — по складах прочитав Ульсен, розібравшись у своїх записах, — це вічна боротьба проти спадкових захворювань, дегенерації та геноциду, а також надія на більш здорове суспільство з вищим рівнем життя. Змішування рас — одна з форм двостороннього геноциду. У світі, де вирішено будь-якою ціною відновити генофонди, щоб захистити щонайменшу комашину, на повний хід іде змішування і руйнування людських рас із тисячолітньою історією. В одній зі статей відомого журналу «Амерікан фізіолоджист» за сімдесят другий рік п’ятдесят американських та європейських учених виступили проти замовчування даних спадковості.

Ульсен замовк, обвів очима залу 17 і підняв угору вказівний палець. Тепер він стояв обличчям до прокурора, і Крун міг бачити татуювання «Sieg Heil» між потилицею та шиєю — німе волання і своєрідна химерна невідповідність холодної пишномовності всіх цих висловів. Запанувало мовчання, з шуму в коридорі Крун зрозумів, що в залі 18 оголосили обідню перерву. Секунди минали. Крун пригадав, що десь читав про те, як Адольф Гітлер під час масових мітингів розтягував свої картинні паузи до трьох хвилин. Коли Ульсен продовжив свою промову, він відстукував пальцем такт, ніби хотів убити кожне слово й речення в слухачів:

— Ті з вас, хто намагається заперечувати боротьбу рас, або сліпі, або зрадники.

Він відпив зі склянки, що стояла перед ним.

Прокурор скористався цією паузою і поставив чергове запитання:

— На вашу думку, в цій боротьбі ви і ваші спільники, частина яких зараз у залі, єдині, хто має право нападати?

Почулося глухе ревіння бритоголових, що були у залі.

— Ми не нападаємо, ми обороняємося, — відповів Ульсен. — Це право і обов’язок усіх рас.

Один із присутніх крикнув щось Ульсену, і той продовжував усміхнено:

— І в чужих расах можна знайти націонал-соціалістів з расовими переконаннями.

Схвальний сміх та оплески присутніх. Суддя попросив тиші й запитально поглянув на прокурора.

— Це все, — сказав Ґрот.

— Чи є які-небудь питання в захисту?

Крун заперечно похитав головою.

— Тоді попрошу ввести першого свідка обвинувачення.

Прокурор кивнув приставу, той відчинив задні двері, висунувся в них і щось сказав. За дверима скрипнув стілець, двері широко прочинилися, і увійшов міцний на вигляд чоловік. Крун відзначив затісний у плечах піджак, чорні шкіряні штани й такого ж кольору високі чоботи. Голена голова. Судячи зі стрункої статури атлета — років тридцяти. Та червонуваті білки очей і тонкі лілові жилки на блідому обличчі робили його старшим років на двадцять.

— Офіцер поліції Харрі Холе? — запитав суддя, коли свідок зайняв своє місце.

— Так.

— Ви хочете, щоб ваша адреса залишилася…

— У таємниці. — Холе показав великим пальцем через плече. — Вони вже намагалися навідатися до мене додому.

Знову невдоволені вигуки.

— Холе, ви вже свідчили? І склали присягу?

— Так.

Крун замотав головою, як гумовий собачка, якими деякі водії прикрашають свої машини, і почав гарячково порпатися в документах.

— Отже, Холе, ви працюєте слідчим у відділі вбивств, — почав Ґрот. — Чому до вас потрапила ця справа?

— Тому що ми припустилися помилки.

— Даруйте?

— Ми не думали, що Хо Дай виживе. Зазвичай це не вдається тим, у кого проломлено череп і вибито частину його вмісту.

Крун бачив, як обличчя членів суду розтягує мимовільна усмішка. Але це ще нічого не означає. Він відшукав папір з іменами помічників судді. Саме там і була… помилка.

«Ти помреш».

Ці слова бриніли старому у вухах, доки він ішов сходами, а потім стояв, засліплений яскравим осіннім сонцем. Його зіниці повільно звужувалися, а він стояв, ухопившись за перила, глибоко дихаючи. Він чув какофонію машин, трамваїв, пискливих світлофорів. І голоси — збуджені радісні голоси людей, що пробігали повз нього, лунко стукаючи підборами. І музику — чи чув він раніше стільки музики? Але ніщо не могло заглушити тих слів: «Ти помреш».

Як часто він стояв тут, на сходах біля входу до приймальні лікаря Буєра? Двічі на рік, протягом сорока років, тобто вісімдесят. Вісімдесят звичайних днів, таких самих, як цей. І ніколи раніше він не звертав уваги на людей на вулицях, на те, як вони радіють життю, як вони хочуть жити. Стояв жовтень, але погода нагадувала травневу, весняну. Цього дня все було нестерпно, занадто спокійно. Може, він перебільшує? Він чув її голос, бачив, як від самого сонця до нього наближається її силует, розрізняв риси її обличчя, що тонули в урочисто-яскравому світлі.