За декілька хвилин на дворі опинилися Кожух і полковник. В руках полковник тримав рушницю. Невдовзі прибіг, натягуючи незмінний сюртук, господар. Його обличчя було перелякане. Ми стояли біля входу до будинку, перед нами темнів двір, а далі, за каплицею, височіли замкові стіни. Я розповів побачене.

Полковник владним голосом наказав:

– Підхорунжий Балковий, біжи в кімнату за своєю зброєю! Сотник Кожух, контролюй двір перед нами!

Я стрімголов кинувся до своєї кімнати, помітивши краєм ока, як у Кожуха в руках миттєво з'явився величезний маузер. Через мить я повернувся з рушницею в руках і з кишенями, напханими набоями. Тяжкий холод зброї, чіткі команди полковника немов повернули мене в минуле. Я знову став вояком нашої Армії.

Різко тріснули два постріли. Кожух, присівши на коліно, вдарив з маузера кудись у темряву. Десь за каплицею почулося коротке рикання, від якого кров стигла в жилах. Блимнула вогнем рушниця полковника. Граф крикнув:

– В будинок, ви не вб'єте його з цієї зброї!

Першими в будинок вбігли Гретхен та Йоган. За ними граф, а потім ми. Останнім заскочив Кожух, який навалився плечем на тяжкі двері. Тільки тут я помітив, що двері закривалися зсередини засувом. Не встиг сотник засунути залізну дошку, як двері вигнулися від надзвичайно могутнього удару. Я вистрілив у них. Заряд картечі, здавалося, тільки пошкрябав оббиті залізом дубові двері. Удар знов повторився, потім стало тихо. Я почув важке дихання графа. Гретхен з помертвілим обличчям трималася за стіну. Полковник наказав:

– Тепер до вітальні!

Ми кинулися туди. Граф і Кожух ретельно позачиняли всі двері. Йоган заходився розпалювати вогнище в комині. Я і полковник з рушницями кинулися до вікон. Яскравий повний місяць добре освітлював двір та інші будови. Навкруги стояла мертва тиша. З того моменту, коли я побачив обрис вервольфа на стіні, все відбувалося настільки швидко, що я навіть не встиг перелякатися. Тепер ця тиша, очікування невідомого, а найбільше чомусь цокання годинника, разом звалилися на мої нерви.

Тишу прорвав голос графа:

– Як він зміг перебратися через стіну?

Полковник жорстко сказав:

– Зараз це не має ніякого значення. Ми всі в небезпеці. Для того, щоб захиститися, нам необхідно дещо дізнатися від вас.

Граф похмуро подивився на полковника:

– У 1914 році ми з Йоганом змогли справитися з вервольфом самі, але зараз я вже занадто старий для такої справи. Що вас цікавить?

Полковник твердо промовив:

– Перше, ким є вервольфи насправді, без цих хрестоматійних вигадок для туристів.

Граф трохи помовчав, потім відповів:

– Ніхто не знає, вони завжди з'являлися в часи великих заворушень. Вервольф надзвичайно хитрий, сильний і жорстокий. Він має всі властивості хижого вовка, збільшені в десятки разів, і диявольський розум. Дехто з орденських посвячених вважав, що вервольфи з'являються внаслідок дій таємних сатанинських сект. Найбільше достовірних згадок про них зафіксовано в часи Тридцятирічної війни і міжусобиць між протестантами та католиками в XVI столітті. Реально я зіткнувся з одним вервольфом дванадцять років тому. Нам випадково вдалося залишитися живими і прогнати його за допомогою описаного в середньовічному трактаті засобу. Ви про нього знаєте. Все.

Полковник був невблаганний:

– Швидше, часу в нас немає! Ви знали професора Курца?

Граф перелякано закричав:

– Ви з Храму Жаху!!!?

– Якби ми прийшли з Чорного Храму, ви вже два дні були б мертві. Зараз ми остання ваша надія, і не тільки ваша. Розповідайте!

– Професора я знав давно. Останній раз я бачив його за тиждень до самогубства. Він попередив, що можуть з'явитися люди, які будуть питати про Храм Жаху. Професор наказав, щоб я передав їм…

Граф не встиг закінчити.

Найкращим спільником для вервольфа була темрява. В ній він бачив найдрібніші речі. Темрява дозволяла йому бачити, відчувати, чути, знати про все, що знаходилося навкруги. Вервольф відбіг від будинку і застиг. Темрява застигла разом з ним. Він добре відчував, як за цими кам'яними стінами, тяжкими дверима тріпочуть від страху кров'яні клітини слабких створінь з ніжної, смачної плоті. Ці жалюгідні істоти наївно вважали, що зможуть заховатися від нього за стінами. Гра почалася. Вервольф кинувся навколо будинку. Темрява понеслася разом з ним. Разом вони ставали непереможними. Одним стрибком вервольф заскочив на вузьке підвіконня. Сталеві ґрати на вікні годі було ламати. Наступним стрибком вервольф перелетів декілька метрів і опинився на товстій гілці розкидистого дубу. Його око миттєво вирахувало відстань до карнизу – і він стрибнув. Чорне тіло, здавалося, застигло в повітрі, але через секунду вервольф уже сидів на даху. М'яко ступаючи, він пройшов до камінної труби. Тепер люди були під ним.

Ми почули жахливий крик. Я різко озирнувся. Біля каміну, серед розсипаного вугілля лежав Йоган. Груди його були розідрані навпіл, серед кривавого місива стирчали уламки білих ребер. Біля Йогана стояв, вигнувши спину, засипаний сажею величезний напіввовк-напівлюдина.

Найближче до вервольфа знаходився Кожух. Його маузер заторохкотів зі швидкістю кулемета. Майже одночасно бухнули наші рушниці. Вервольф трохи відсахнувся назад. Я не повірив своїм очам, – від пострілу майже впритул ведмежою картеччю з тяжкої рушниці волохату шкіру звіра тільки обпалило вогнем. З місця вервольф стрибнув вперед на нас. Про здатність Кожуха швидко рухатися при потребі в Армії ходили легенди, але тут він себе перевершив. Замість того, щоб бути розчавленим тушею тварини, сотник впав на підлогу і прокотився під вервольфом. Ми з полковником разом схопили тяжкий дубовий стіл і перевернули його, закрившись за ним, як за величезним щитом. Вервольф вдарився в стіл, перед моїм оком по сірій тильній поверхні пролягла широка тріщина. Нас разом зі столом віднесло до стіни. За спиною почувся крик графа:

– Сюди!

Я озирнувся, – граф стояв біля невідомо звідки утвореного чорного проходу в стіні. Над краєм перегорнутого столу, прямо над нами з'явилася паща вервольфа. Мене обдало гарячим і гидотним диханням. Я вистрілив останнім набоєм в цю пащу і кинувся до графа. Вже біля рятівного проходу я згадав про Кожуха і повернувся. Але полковник із несподіваною силою штовхнув мене назад. Я спиною влетів до проходу. Тим часом полковник вистрілив впритул у вервольфа і, поки той відсахнувся від пострілу, заскочив за мною. Несподівано швидко важка стіна, яка відкривала таємний хід, зачинилася. Я застогнав крізь зуби:

– Ми кинули Кожуха.

Залізні пальці вчепилися мені в плече і полковник, важко дихаючи, вимовив:

– Зараз сотнику може допомогти тільки Бог, – потім через паузу додав, – його Бог.

Була темрява, серце божевільно колотило в груди, перед очима спливали червоні плями. Немов здалеку до мене донеслися слова графа:

– …хід веде до арсеналу. За півгодини ми будемо там.

Спалахнув сірник, і темряву прорізало світло смолоскипу. Ми стояли перед сходинами, які вели вниз. У блиманні полум'я я побачив бліде, як у мерця, обличчя графа і божевільно застиглі очі Гретхен. Я припав вухом до стіни. За нею була тиша. Щось здавило мені горло.

Освітлюючи шлях смолоскипом, ми обережно пішли по сходинах. Я провів рукою по стіні, – вона була холодна і волога. Грета ледь могла йти, мені довелося майже нести її.

Граф, ідучи попереду, промовив:

– Замок має два рівні. Підземний набагато довший. Цей підземний хід з вітальні до арсеналу був проритий ще в часи Третього Хрестового Походу.

Мені здавалося, що ми йшли цілу вічність. Нарешті граф, який ішов попереду, зупинився, намацав щось на стіні і покрутив, – почувся тріск, і відкрився невеликий отвір. Ледь протиснувшись у нього, ми опинилися в залі арсеналу.