"Ой шли ляхи на три шляхи…", – згадалося полковнику.

Посередині майдану, перед церквою, стояло декілька польських старшин у конфедератках і високих блискучих чоботях. Вони неспішно розмовляли, кидаючи короткі погляди в бік селян. Зненацька погляд полковника зіткнуся з очами одного старшини з нашивками поручника. Щось давно забуте майнуло в них і зникло. Офіцер махнув рукою – і солдати почали виганяти з натовпу дорослих чоловіків. З піднятими руками вони пішли за село. Дощ посилився. Дорога круто пішла донизу. Хтось послизнувся на мокрій землі і впав. Солдати ударами чобіт примусили його піднятися. Селянин знову впав. Розлючений солдат вистрілив йому в голову.

За селом їх примусили стати в декілька рядів на коліна. Деякі, особливо молоді хлопці, не хотіли вставати на коліна, і їх примушували ударами прикладів. Один з поляків підійшов до них і, намагаючись витримати урочистий тон, сказав:

– За спротив законній владі, вбивства польського населення, за націоналістичний бандитизм, за допомогу комуністам і німцям керівництво Армії Крайової, від імені уряду Третьої Речі Посполитої, виносить вам смертний вирок.

Біля полковника на колінах стояв господар, очі його були широко відкриті. Він тихо молився, іноді обличчя його смикалося. Господар працював усе життя, він робив у житті тільки добро, він нікого не ображав, він корився всім владам. Він хотів зберегти свій світ і він лаяв свого сина за участь в Організації.

Полковник повернув голову. Поляки йшли вздовж шереги і стріляли в потилиці селянам. Все було дуже просто. Він спробував згадати щось добре зі свого життя, але думки плуталися. Сухі хлопки пострілів наближалися. Вода затікала за комір. Ноги швидко затерпали. Зліва залишилося двоє, інші лежали з простріленими потилицями, обличчями в болото. Біля вуха ляснув постріл, і сусід полковника впав головою у калюжу. Червоний струмінь почав швидко розпливатися в зеленій воді. Полковник почув, як клацнув затвор позаду, і перед його очима на мокру пожухлу траву впала гаряча гільза. З жовтого отвору гільзи вилетів тоненький білий струмок диму і полетів, немов душа волинського селянина, до неба.

Ствол уперся полковнику в потилицю, і її обпекло нестримним холодом.

– Нє забівай! – до них біг, заперечно розмахуючи конфедераткою, аківець в темно – зеленому кітелі. Чиясь рука підхопила Андрія за плече – він підвівся. Поляки про щось швидко розмовляли. Потім його знов повели до села. Відійшовши на декілька десятків метрів, він озирнувся і побачив довгу шерегу мертвих – посередині темніло його порожнє місце.

– У двадцятому році, під час "Дива на Віслі" я командував відділом кінноти. Одного разу ми відправилися на рекогносцировку і потрапили в засідку. У будьонівців було дві тачанки з кулеметами, і половину моїх людей вони перебили відразу. Нас врятував загін української кавалерії, який несподівано налетів на червоних, – поляк замовк, запитально дивлячись на полковника.

Той втомлено подивився на офіцера і, повільно згадуючи, сказав:

– Під вами застрілили гнідого коня і вас придавило крупом. Коли ми почали атаку, ви вже тримали револьвер біля скроні.

Було тихо, за вікном чулися крики і звичний галас військового табору.

Поляк встав і підійшов до вікна.

– Сподіваюся, що ви не входите до українських банд?

Полковник кивнув головою назад.

– Вони теж не входили до українських банд…

– Це війна.

– Це не війна… Що сталося, поручник? Спочатку гасло "За нашу і вашу свободу", а потім, на додачу до німців, поляки проводять каральні акції в українських селах. Здається, це було вічно. Невже ми нічому не навчилися за останні п'ятсот років?

Поручник, дивуючись, що його співбесідник не розуміє цілком ясних речей, відповів:

– По перше, ми повинні дбати про ту Польщу, яка постане після війни. І в ній не буде місця для українського сепаратизму. По друге, це відплатна акція після звірств УПА по відношенню до поляків.

Поручник клацнув золотим портсигаром і протягнув його полковнику. Той відчув, як від бажання запалити цигарку горло зводить судома, але заперечно хитнув головою.

– Добре, – поляк затягнувся і підійшов до вікна, – колись ви врятували мені життя і воювали за Польщу…Вартовий!

У дверях виструнчився молодий аківець з автоматом. Поручник наказав йому:

– Відведеш полоненого в ліс і відпустиш.

Полковник повільно пішов до дверей. Вже в дверях, він повернув голову і тихо сказав, дивлячись на поручника:

– Тоді я воював за вашу і нашу свободу.

Ліс був холодний і безжальний. Полковник ішов вузькою стежкою. Позаду важко дихав охоронець. У спину вдарило:

– Стій!

Полковник повільно повернувся. Очі аківця палали непримиренною ненавистю, наближаючись до полковника, він кидав йому в обличчя:

– Слухай, гайдамацька сволото, якщо ідіот поручник грається в лицаря, то я не збираюся цього робити. Ви завжди були і будете тупим жорстоким бидлом. І тебе я не відпущу знов різати поляків в ім'я своєї хлопської нації. На коліна, молися, курво!

Аківець смикнув затвор автомату. Полковник, який весь цей час зберігав десь у глибині себе останню краплю сили, кинувся на нього і, ухопившись за ствол, смикнув зброю вбік. Поляк від несподіванки втратив рівновагу і впав. Полковник навалився зверху і вчепився йому в горло. Той захрипів і щосили вдарив полковника під ребра. Пронизливий біль прохромив тіло, дихання перехопило. Втрачаючи свідомість, полковник зчепив кулаки і, тяжко хукнувши, декілька разів тяжко вдарив аківця в обличчя.

Потім він, хитаючись, підвівся. Нудота підступала до горла. Полковник підняв автомат і закинув його за спину, нахилився і зняв з ворога ремінь з підсумком для набоїв. Сунув руку за пазуху і витягнув пакет з паперами.

Дві світлини: молодий усміхнений хлопець у гімназійному вбранні, настільки не схожий на непохитного винищувача гайдамаків, і прекрасна панна зі старопольською косою. Білявий локон, перев'язаний рожевою стрічкою. Недописаний лист:

"Люба Агнешко!

Ми просуваємося вперед по східних кресах. Навколо вороги: шваби і русинські банди, так що ми не випускаємо зброю з рук. Сьогодні, після тяжкого бою, наш загін захопив русинське село, яке було військовою базою бандитів. На жаль, загинуло двоє наших хоробрих воїнів, але русинських горлорізів було вбито п'ятдесят. Сподіваюся, що незабаром ми повністю визволимо нашу Волинь від них. Завтра виступаємо далі на схід…"

Ранкове сонце, тяжко пробиваючи промені крізь осінні хмари, дарувало людям останнє осіннє тепло. Полковник повільно йшов по вулиці села, хлюпаючи розбитими чобітьми по калюжах. Видно було, що село добряче перетерпіло за останні часи. Ледь не кожне четверте подвір'я чорніло остовами спалених хат. Іноді він натрапляв на вибоїни від вибухів. Скоріше за все, в селі нещодавно точився бій.

Селяни, визираючи з-за парканів, здивовано дивилися на виснажену людину в подертій шинелі і з автоматом на плечі. Іноді людина задирала бородате обличчя, підставляючи його сонцю.

Полковник ішов по лісу третій день. Більше за все він боявся збитися і обминути це село. Але він не помилився. Напружуючи останні сили, зміг випередити польський загін, який залишив "пацифіковане" село і швидко просувався далі.

Полковник бачив, як селяни перелякано дивляться на нього. Він дійшов до середини села і завернув до однієї з вцілілих хат. Господар швидко зрозумів слова полковника. Мешканці змогли вижити тільки тому, що навчилися за останні роки швидко збирати речі і тікати до лісу.

Полковник ковтав холодну картоплю і слухав галас, який піднімався по селу. Поляки повинні були з'явитися через декілька годин. Він допив молоко і, витираючи бороду, вийшов на подвір'я.