Я промовчав. Я добре зрозумів, для кого вигідне таке пересування. Вторгнення в чужі країни серед білого дня прямо з вакууму, з пустоти. Як завжди, монополії могли застосувати найколосальніші відкриття науки лише для руйнування.

В моїй душі зріло обурення. Але я не хотів заперечувати Шрату. Треба було подумати про долю Люсі. А професор, схилившись наді мною, лагідно говорив:

— Подумайте. Але відповідайте негайно. Бо може бути пізно. Ми не знаємо, що там з нею, куди вона піде, що зробить.

Я намагався уявити собі життя без Люсі. Робота… дні і ночі з іншими людьми, без її слова, без її погляду… Ні, ні! Це неможливо!

З мороку виринуло її неповторне обличчя, ніжний голос докірливо сказав:

— Ми ніколи не розлучимось. Чуєш, Генріху!

Так, так! Це вона сказала перед прощанням. Перед проклятим експериментом. Вона відчувала, що наступить розлука. Ми будемо разом, сказав я їй тоді. Вона вірила, що я зроблю все, щоб не розлучатися з нею. Я повинен виконати свою клятву. І шлях — лише один. Єдиний. Іти за нею. Так. Вирішено.

Я підвівся, встав. Шрат дивився на мене, ніби кіт на мишу. Я відчував це, я розумів, про що він думає, але мені все було байдуже. Я піду назустріч коханій, я знайду її в дивному світі, якщо він існує… або загину на тій дорозі, де загинула вона.

— Я готовий, професоре.

Шрат міцно потиснув мені руку, відкинув недокурену сигару, дістав нову. Тремтячими руками почав надрізувати її. Схвильовано сказав:

— Ви герой, Уоллес. Скажу вам одверто — бажаючих іти на той світ не дуже багато…

— Це не дивно, — іронічно всміхнувся я.

— Просто — це незвичайно. Це перевертає всі наші поняття про світ. Але потрібні піонери. Колись подорож між світами буде звичайною і необхідною. І майбутні покоління не забудуть вас… І Люсі…

— Не будемо говорити про це, — сухо сказав я. — Ви знаєте, що я йду не з любові до вашого експерименту.

— Гаразд, гаразд! Не будемо сперечатися. Ходімо в зал. Там проведемо інструктаж… і з богом…

Я мовчки пішов за ним. Вперше за час перебування на острові вступив до заповітного залу. В центрі стояв суцільний сірий циліндр з кількома вузенькими вічками. До нього тягнулися товсті кабелі, верхівку вінчав матовий гриб з органічної речовини. Циліндр продовжувався десь у глибині, під бетонною підлогою. Біля нього стояло кілька асистентів Шрата. Вони запитливо дивилися на нас.

— Містер Уоллес дав згоду на експеримент, — коротко пояснив професор. — Прошу на хвилину відійти. Ми бажаємо поговорити. Інструктаж я проведу сам.

Асистенти вийшли з залу. Ми сіли в крісла. Я прямо запитав Шрата:

— В чому суть експерименту, перетворення?

— Зміна полярності тіла. Зміна заряду. Перетворення часток вашого тіла на античастки.

— Але ж “той світ” — це світ негативних енергій, — сказав я. — Куди йде енергія мого тіла?

— Вона забирається нашою установкою, — відповів професор. — Ваше тіло стає своєрідною “діркою” в вакуумі, в фоні Дірака. Воно переходить в антисвіт. Але поскільки співвідношення античасток не змінюються, організм мусить існувати…

— Це дуже гіпотетично, — усміхнувся я і навіть сам здивувався. Я зовсім не страшився майбутнього експерименту. Була лише гостра цікавість і пронизливий холодок за плечима, ніби передчуття дивовижних подій.

— Я вірю в успіх, — сказав Шрат. — Ще не все ясно. Може, тут відбувається не механічна заміна часток на античастки, а складніший процес. Напевне так воно і є. Може, ми в собі носимо обидва світи або навіть більше. Отже, експеримент — це, можливо, розкриття одного з наших власних світів…

— Байдуже, — рішуче сказав я. — Це вже не має значення. Що мені треба робити?

— Зосередитись. Зорієнтуватись. Запам’ятати координати, якщо це можливо. У вас є хронометр. Це добре. Запам’ятайте час. Даємо годину. Після цього — проведемо експеримент відтворення. Ви повинні зайняти те ж саме місце. Ви і Люсі, якщо знайдете її. І ще. Нам необхідні спостереження. Все, що ви зможете. Ну, ви вчений, я не буду говорити. Якщо експеримент буде вдалий — ви не пожалкуєте. Наше відомство озолотить вас.

— Я не думаю про це, — відповів я.

— Ну гаразд. Це ваша справа. Отже, до діла.

Шрат натиснув кнопку на панелі. Вдалині пролунав дзвінок, на стінах спалахнули червоні сигнали. До залу ввійшли асистенти. Професор кивнув їм. Вони почали маніпулювати з приладами. Спалахнули попід стінами екрани квантових і електронних автоматів.

У сірому циліндрі відчинилися дверцята метрової товщини. Вони були схожі на могильний склеп. Може, так воно й було. Той склеп уже поглинув мою кохану. Хай же тепер він поглине мене.

Я рішуче вступив до отвору, зайшов у невелику сферу. Там стояв стілець. Я сів на нього.

— Що мені робити далі?

— Нічого, — відповів професор. Він стояв у дверях і дивним поглядом дивився на мене. — Будьте мужнім…

— Спробую, — знизав я плечима.

— Ще раз попереджаю — запам’ятайте координати. Лише це гарантує успіх.

— Гаразд, професоре, — з філософським спокоєм сказав я. — Ще одне запитання.

— Що?

— Тут не видно ніяких приладів. Лише якісь елементи, мозаїка. Яким же чином іде перетворення часток на античастки?

— Розумію ваш подив, — задоволено озвався Шрат. — Я ж вам сказав — відбувається не механічна заміна, а якісний стрибок. Оця мозаїка, як ви сказали, або елементи пристрою, створюють енергетичний мінус-резервуар. Ваше тіло і все, що на вас, миттю віддає свій позитивний імпульс цьому резервуару і стає “діркою”, тобто мінус-тілом, антитілом…

— Дякую. Все.

— Більше нічого не треба?

— Ні. Прощайте.

— До побачення, — м’яко уточнив Шрат.

Я мовчки кивнув. Мені було байдуже. Бачитися з ним я не дуже бажав. Головне — це Люсі. Нею одною я жив, її образ тримав у своєму серці.

Двері зачинилися, глухо схлипнули. Мене оточила суцільна пітьма. Настала тиша. Неймовірна, абсолютна тиша, про яку кажуть, що її можна слухати.

Серце билось у грудях сильно, схвильовано. Всі думки зникли з мозку, свідомість була прозора, а в ній — єдиний сяючий образ — її обличчя.

Тишу порушив Шратів голос. Він глухо прозвучав десь згори:

— Містере Уоллес. Ми починаємо. Приготуйтесь…

Я заплющив очі. В океані темряви, який пружно колихався навколо, засяяли фіолетові зірочки, запульсувала вогняна сонцеподібна квітка. Що це? Невже воно?.. Невже почалося? Ні, це ще лише галюцинація. Зараз… Зараз станеться щось неймовірне, страшне…

Вдарила блискавиця. Вдарила й осліпила мене.

Вогняний вихор струсонув свідомість, закрутив її в калейдоскопі небувалих вражень, почувань. Я відчув, як могутня хвиля заколихала мене в своїх обіймах, потім потягла в стрімкому потоці кудись униз.

М’яке падіння. А вслід за тим ніжне шелестіння, ніби серед густого лісу.

Мене оточувала темрява, прорізана вогняними спіралями. Вони потроху згасали, розвіювалися.

Живий, подумав я. Значить, експеримент проведено успішно. Так, безумовно. Бо я не в залі, не в циліндрі, а серед широкого простору. Що ж мене оточує? Чому я нічого не можу розібрати?

Я розплющив очі. Чи, може, мені лиш здалося, що я їх розплющив. Все одно нічого не змінилося. Хаотичний танець кольорів і форм, що поєднувалися в різноманітних комбінаціях, потім знову роз’єднувалися.

Треба заспокоїтися. Зосередитися. Я в зовсім іншому світі. Тут інші закони, інше оточення. Десь поряд зі мною — блакитна безодня. Вона схожа на земне небо. Тільки набагато тонкішого кольору, неймовірно казкова, прекрасна. Невже це небо? Тільки чому ж воно внизу? Чи збоку? А чорна поверхня землі вгорі, над головою. А тепер праворуч… Чи ліворуч? Де в мене правий бік, а де лівий?

Я розгубився. Я почав “бачити” з усіх боків, вже не очима, а кожною частиною свого тіла. Тіла? А чи було в мене тіло?

Безумовно, було. Я відчував його, я рухався, бачив, чув.

Я поворушився. Намагався встати. Блакитна безодня попливла, перемістилася десь вбік. В чому річ? Що зі мною?