— То що, — сказав нарешті Вілл, — чим маю завдячувати такому задоволенню? Минуло… вісім місяців.

— О, розумію. Мені дуже шкода. Це було… Я страшенно заклопотана. В мене нова робота в Челсі. Керую бутиком Саші Ґольдштейн. Ти ж пам’ятаєш Сашу? На вихідні також багато роботи. Там так людно по суботах. Вільного часу майже немає, — голос Алісії став знервованим. — Я кілька разів дзвонила. Тобі казала мама?

— А в «Льюїнз» справжня божевільня. Вілле, ти… Та ти й сам розумієш, що це таке. У нас новий партнер. Чолов’яга з Нью-Йорка. Бейнз. Ден Бейнз. Ти з ним не перетинався?

— Ні.

— Клятий чортяка, працює мало не двадцять чотири години на добу й чекає від інших того самого. — Було відчутне полегшення чоловіка, коли він знайшов зручну для себе тему. — Ти ж знаєш трудову етику янкі: більше ніяких довгих обідів, жодних брудних жартів. Кажу тобі, Вілле, атмосфера повністю змінилася.

— Справді.

— Саме так. Презентеїзм[10] у всій пишноті. Буває, навіть із крісла піднятись не насмілююся.

Здавалося, з кімнати висмоктали все повітря. Хтось кашлянув.

Я підвелася й витерла долоні об джинси.

— Піду… принесу ще дров, — промурмотіла я десь у бік Вілла і, взявши кошика, втекла.

Надворі було морозно, але я затрималася там, вибираючи поліна, щоби збавити час. Я намагалася прикинути, що краще — втратити через обмороження зайвого пальця чи повернутись назад у ту кімнату. Проте було занадто холодно, мій вказівний палець, яким я користуюся в шитті, посинів першим, отож мусила визнати поразку. Я несла дрова якомога повільніше й, увійшовши до флігеля, поволі сунула коридором. Коли наблизилась до вітальні, через прочинені двері почула жіночий голос.

— Насправді, Вілле, у нас була ще одна причина приїхати сюди, — сказала вона. — У нас… новини.

Я стала біля дверей, охопивши обіруч кошик із дровами.

— Я подумала… ми подумали, що правильно буде сказати тобі… гаразд, ось у чому річ. Руперт і я одружуємося.

Я стояла нерухомо, міркуючи, чи зможу повернутися так, щоб мене не почули. Жінка схвильовано провадила далі:

— Розумію, ця новина тебе трохи шокувала. Насправді це було шоком і для мене. Ми… Це… Ну, це почалось не одразу після…

Мої руки почали боліти. Я глянула на кошик, думаючи, що діяти.

— Ну, ти ж знаєш, ти і я… ми…

І знову мертва тиша.

— Вілле, будь ласка, скажи щось.

— Вітаю, — сказав він нарешті.

— Я знаю, що ти думаєш. Ніхто з нас не сподівався такого. Справді. Досить довго ми були просто друзями. Друзями, які турбувалися про тебе. Просто Руперт дуже підтримав мене після тієї аварії…

— Як мило з його боку.

— Будь ласка, не будь таким. Це так жахливо. Я дуже боялась розказувати тобі. Ми обоє боялися.

— Не сумніваюся, — відрубав Вілл.

— Слухай, ми сказали тобі це, бо обоє хвилюємось за тебе, — упав у річ Руперт. — Ми не хотіли, щоб ти почув це від когось іншого. Розумієш, життя триває. Урешті минуло два роки…

Настала тиша. Я зрозуміла, що більше нічого не хочу чути, й почала плавно відходити від дверей, трохи крекчучи від напруження. Та коли знову пролунав голос Руперта, цього разу гучніше, я розчула, що він казав.

— Годі, друже. Я знаю напевне, це дуже важко… все це. Та якщо Лісса тобі не байдужа, ти маєш бажати їй гарного життя.

— Скажи що-небудь, Вілле, будь ласка.

Я в’явила його обличчя, його погляд, який міг бути незворушним і водночас мати легку тінь презирства.

— Вітаю, — повторив Вілл. — Я певен, ви обоє будете вельми щасливі.

Алісія почала була невиразно висловлювати своє невдоволення, але її перервав Руперт.

— Ходімо, Ліссо. Нам краще піти. Вілле, ми прийшли сюди не по твоє благословіння. Проста ввічливість. Лісса подумала… ми обоє просто подумали, що ти маєш знати. Пробач, старий. Я… Я щиро сподіваюся, що все в тебе піде гаразд, і маю надію, ти захочеш бути на зв’язку, коли все… коли все трохи вляжеться.

Я почула ходу й схилилась над кошиком із дровами, немов тільки-но увійшла. Було чути, як вони вийшли в коридор, а потім переді мною з’явилась Алісія. Її повіки почервоніли, так, наче вона збиралась розплакатися.

— Я можу скористатися ванною? — запитала вона охриплим, надломленим голосом.

Я повільно підняла палець і мовчки вказала в бік кімнати.

Тоді вона пильно глянула на мене, і я зрозуміла — мої почуття відбилися на обличчі. Я ніколи не вміла їх приховувати.

— Я знаю, що ви думаєте, — сказала вона згодом. — Але я старалась. Я справді старалася. Багато місяців. А він просто відштовхував мене. — Вона випнула підборіддя й на диво здавалась розлюченою. — Він справді не хотів, щоб я була тут. Він вочевидь дав це зрозуміти.

Алісія немов чекала моєї відповіді.

— Мені до цього зась, — нарешті сказала я.

Ми стояли й дивились одна на одну.

— Знаєте, допомогти можна лише тому, хто хоче, щоб йому допомогли, — мовила вона.

А потім пішла.

Я почекала кілька хвилин, прислухаючись до звуку автомобіля, що від’їжджав, і попрямувала на кухню. Я стояла там і чекала, поки закипить чайник, хоча пити не хотілося. Гортала журнал, який уже читала. Нарешті вийшла в коридор, крекчучи, підняла кошик і понесла дрова. Перш ніж увійти, трохи стукнула ними у двері вітальні, щоб Вілл знав, що я заходжу.

— Хотіла запитати, чи вам потрібно… — почала я, але там не було нікого.

Кімната була порожня.

І тоді я почула гуркіт. Вибігла в коридор — гуркіт не вщухав. Потім дзенькнуло скло. Звуки долинали з Віллової спальні. «О Боже, будь ласка, не дай йому забитися». Я запанікувала. Попередження місіс Трейнор крутилося в моїй голові: я покинула його на більш ніж п’ятнадцять хвилин.

Я побігла коридором, зупинилася у дверях і стала, тримаючись обіруч за одвірки. Вілл був посеред кімнати, він сидів прямо. Поперек билець, виступаючи в ліву руч на кільканадцять дюймів, лежала тростина — лицарський спис.

На довгих полицях не лишилося жодної фотографії. Уламки дорогих рам і блискучого скла лежали по всій підлозі, Віллові коліна були всіяні скляним кришивом та дерев’яними скіпками. Розумом я намагалась охопити місце руйнації й відчула, як мій пульс потроху сповільнюється, коли до мене дійшло, що Вілл живий-здоровий. Він важко дихав, наче доклав багато зусиль, щоб усе це зробити.

Він повернув візок, долі захрускало скло. Наші погляди зустрілися. Його очі були невимовно втомлені. Вони застерегли мене не співчувати. Я подивилась на його коліна, відтак на підлогу навколо нього. Серед цього безладу я розгледіла його з Алісією світлину. Тепер її обличчя затуляла зігнута срібна рамка.

Я важко ковтнула, дивлячись на неї, і повільно звела очі на нього. Ці кілька секунд здалися мені вічністю.

— Ці колеса можна пробити? — нарешті сказала я, киваючи на його інвалідний візок. — Бо й гадки не маю, куди поклала домкрат.

Очі Вілла розширилися. На якусь мить я подумала, що все зіпсувала. Але на його обличчі промайнула ледве помітна усмішка.

— Добре, не рухайтесь, — промовила я. — Піду по пилосмок.

Я чула, як тростина впала на підлогу. Коли вийшла з кімнати, мені здалося, що він просив пробачення.

Щочетверга увечері в «Голові короля» було велелюдно, а в кутку кабінки ще велелюдніше. Я сиділа, затиснута між Патриком і парубком на ім’я Раттер, час від часу розглядаючи закріплені на дубових сволоках над моєю головою мідні бляшки для кінської збруї та фотографії замку, вивішені на поперечинах. Я намагалася здаватися хоч трішки зацікавленою в розмові, що оберталася головно довкола відсотка жиру в організмі та вмісту вуглеводів у їжі.

Я завжди думала, що зустрічі клубу «Гейлзберзькі гіганти тріатлону», які відбувалися раз на два тижні, — це найгірший кошмар власника паба. Я була єдина, хто споживав алкоголь і смакував чипсами. Решта потягувала мінеральну воду або обговорювала наявність підсолоджувача в дієтичній колі. Коли члени клубу нарешті замовляли їжу, там не було жодного салату, заправленого жирною заправкою, а курка не красувалася у власній шкурі. Я часто замовляла чипси, просто щоб спостерігати, як усі вдають, що їм не хочеться.