— Отже… — Вілл з’явився поруч і лукаво подививсь на мене. — Вам зовсім не сподобалося.

Я звела очі й здивовано завважила, що надворі вже темно.

— Тепер зловтішатиметесь, еге? — промурмотіла я, потягнувшись до коробки з хустинками.

— Трохи. Я просто вражений, що на такий зрілий вік — скільки там вам?..

— Двадцять шість.

— Двадцять шість років, і ви ніколи не дивилися фільм із субтитрами. — Він спостерігав, як я витирала очі.

Я глянула на хустинку й зрозуміла, що витерла всю туш.

— Не знала, що це обов’язково, — пробурчала я.

— Гаразд. То що, Луїзо Кларк, ви робите у вільний час, якщо не дивитесь фільми?

Я стиснула в руці хустинку.

— Хочете знати, що я роблю поза роботою?

— Це ви наполягали, що нам варто краще пізнати одне одного. Отож розкажіть мені про себе.

З такого його тону ніколи не можна було мати певність, що він не глузує з вас. Я чекала відплати.

— Чому? — запитала я. — Чому це ви раптом зацікавилися?

— О, на Бога! Невже ваше життя — державна таємниця? — Здавалося, він починав дратуватися.

— Не знаю… — сказала я. — Ходжу випити в паб. Трохи дивлюся телевізор. Спостерігаю, як бігає мій бойфренд. Нічого незвичайного.

— Ви спостерігаєте, як ваш бойфренд бігає.

— Так.

— Але не бігаєте сама.

— Ні. Я… — глянула на свої груди, — не створена для цього.

Він усміхнувся.

— Що ще?

— Про що ви?

— Хобі. Подорожі. Місця, у яких ви любите бувати.

Він скидався на мого викладача з професійної підготовки.

Я намагалася думати.

— Немає в мене захоплень. Трохи читаю. Люблю гарний одяг.

— Зручно, — сказав він сухо.

— Ви самі запитали. Справжніх хобі в мене немає, — почала я захищатися. — Нічого такого не роблю, зрозуміло? Я працюю, а потім іду додому.

— Де ви живете?

— По той бік замку. Ренфрю-роуд.

Він спантеличено глянув на мене. Аякже! Між двома сторонами замку ціле провалля!

— Це неподалік шосе з розділювальною смугою. Поруч із Макдональдсом.

Він кивнув, хоча я не була впевнена, що він насправді мене розумів.

— А відпустки?

— Я була в Іспанії. З Патриком. Моїм бойфрендом, — додала я. — У дитинстві ми їздили тільки в Дорсет. Або в Тенбі. Моя тітка живе в Тенбі.

— А що ви хочете?

— Що я хочу?

— Від життя.

Я закліпала.

— Це вже особисте.

— Мені байдуже до подробиць. Не варто вдаватись до психоаналізу. Я просто запитую, що ви хочете. Одружитися? Народити карапузів? Мрієте про кар’єру? Хочете подорожувати світом?

Настала довга пауза.

Думаю, я знала, що моя відповідь розчарує його, ще до того, як промовила:

— Не знаю. Я ніколи не думала про це.

У п’ятницю ми поїхали в лікарню. Я рада, що не знала про Віллів візит до лікаря раніше, бо провела б безсонну ніч, переживаючи, як відвезти його. Я вмію кермувати, так. Але десь так само, як і балакати французькою. Еге ж, я здала відповідний іспит. Однак по тому не використовувала цю навичку частіше, ніж раз на рік. Думка про те, що потрібно посадити Вілла з його візком у пристосований до цього мікроавтобус і успішно доставити його в сусіднє місто, жахала мене.

Декілька тижнів я прагнула вирватися з цього будинку під час робочого дня. А теперечки я зробила б усе, аби не виходити надвір. Його лікарняну картку я знайшла серед тек з матеріалами про його здоров’я: великих товстих швидкозшивачів із назвиськами «Транспорт», «Страхування», «Життя з інвалідністю» та «Візити до лікарів». Я схопила картку й перевірила, чи справді там сьогоднішня дата. Я досі сподівалася, що Вілл помилився.

— Ваша мама також поїде?

— Ні. Вона не їздить зі мною в лікарню.

Я не могла приховати своє здивовання. Гадала, вона контролює всі аспекти синового лікування.

— Колись їздила, — додав Вілл. — Та ми домовились.

— А Натан їде?

Я стояла перед ним навколішки. Я так нервувалася, що впустила частину обіду йому на коліна й тепер марно намагалася витерти це. Добра частина його штанів промокла наскрізь. Вілл нічого не сказав, лише попрохав, щоб я перестала вибачатись, але це не допомогло, я й далі дуже нервувалася.

— Чому питаєте?

— Так, просто. — Я не хотіла, щоб він знав, як мені було боязко. Майже весь ранок — звичайно о цій порі я прибираю — я провела, читаючи та перечитуючи інструкцію з експлуатації підйомника, але досі боялась тієї миті, коли візьму на себе відповідальність підняти Вілла на два фути в повітря.

— Годі, Кларк. У чому клопіт?

— Гаразд. Я просто… просто подумала, що було б легше, якби першого разу тут був хтось, хто в цьому добре тямить.

— На відміну від мене, — сказав він.

— Я не це мала на увазі.

— Бо навряд чи я щось знаю про власне здоров’я?

— Ви вмієте керувати підйомником? — відкрито запитала я. — Ви зможете сказати мені, що саме я маю робити?

Вілл не зводив з мене очей. Якщо він і хотів дошкулити мені, то, здавалося, передумав.

— Слушна заувага. Так, він їде. Зайва пара рук не завадить. Та й до всього, як він буде поруч, ви так не нервуватиметеся.

— А я й не нервуюсь.

— Я бачу. — Він глянув на свої коліна, які я й досі терла шматком тканини. Соусу до макаронів я позбулася, але штани промокли. — Тепер скажуть, що в мене нетримання сечі.

— Я не закінчила. — Я вмикнула фен і напрямила насадку йому нижче від живота.

Коли гаряче повітря вдарило його брюки, від здивування він звів брови.

— Гаразд, — сказала я. — Я теж не планувала так проводити полудень п’ятниці.

— Ви напружені?

Я відчувала, як він вивчає мене.

— О, розслабтеся, Кларк. Це ж на моє природження спрямовано струмінь гарячого повітря.

Я не відповіла. Його голос перекривав гудіння фена.

— Та облиште ви, що гірше може статися, хіба опинюся в інвалідному візку?

Можливо, це звучить нерозумно, але я не могла не розсміятися. «Невже насправді Вілл намагається мене трохи підбадьорити?»

Зовні автомобіль здавався звичайним, але коли задні пасажирські дверцята відчинялися, долі опускався пандус. Під Натановим наглядом я скерувала Віллів зовнішній візок (він мав окремий візок для подорожей) прямо на пандус, перевірила електричне фіксоване гальмо та запрограмувала візок на повільний підйом у автомобіль. Натан ковзнув на друге пасажирське сидіння, пристебнув Вілла й зафіксував колеса. Намагаючись стримати тремтіння рук, я зняла авто з ручного гальма й поволі рушила до лікарні.

Від’їхавши вже далеко від дому, я глянула на Вілла. Він якось принишк, напружив підборіддя й неначе скулився. Надворі було холодно, тож ми з Натаном старанно закутали його шарфом і вдягнули в тепле пальто, та, схоже було, почувався він усе одно не дуже комфортно. Щоразу, дивлячись у дзеркало заднього виду (а це траплялося частенько), я боялася, що візок може зірватися з кріплень, хоч поряд і був Натан, він дививсь у вікно з непроникним виразом обличчя. Навіть коли я зупинялась чи різко пригальмовувала, що було кілька разів, він просто злегка кривився й чекав, поки я розберуся з усім.

Коли ми під’їхали до лікарні, я вся була вкрита тонким шаром поту. З переляку я тричі об’їхала автопаркованку лікарні, шукаючи якнайбільше паркувальне місце, поки не відчула, що чоловікам уривається терпець. Лише тоді я опустила пандус і Натан допоміг Віллові виїхати на асфальт.

— Гарна робота. — Натан вийшов з автомобіля й поплескав мене по спині, щоправда, мені важко було повірити в його слова.

Є речі, яких ви не помітите, поки не супроводжуватимете когось в інвалідному візку. Наприклад, страшні тротуари, що рябіють погано полатаними ви´боями чи просто нерівні. Повільно йдучи поруч із Віллом, який їхав самостійно, я помічала, як кожна крива плитка змушувала його здригатися від болю або як часто він намагавсь обережно керувати біля якоїсь потенційної перешкоди. Натан удав, що не помічає цього, але я бачила, що він також спостерігав. Вілл похмуро, але вперто рухався вперед.