— Так, — його голос був прихриплим, немов я тільки-но розбудила його.

— Це я, — і, не почувши відповіді, додала: — Луїза. Можна ввійти?

— Навряд чи я тут танець семи покривал[14] танцюю.

У кімнаті було темно, вікна й досі затуляли штори. Я ввійшла й почекала, поки очі звикнуть. Вілл лежав на боці, зігнувши руку, наче намагався трохи підвестися, як і раніше, коли я заглядала до нього. Іноді якось забувалося, що він не в змозі перевернутися самостійно. Його волосся стирчало в один бік, а пухова ковдра була акуратно підіткнута. Кімнату наповнював запах теплого немитого чоловічого тіла, не відразливий, але таки трохи дивний, як для початку робочого дня.

— Чим я можу допомогти? Дати вам напій?

— Мені треба змінити положення.

Я поставила напій на комод і підійшла до ліжка.

— Що… мені потрібно зробити?

Він обережно ковтнув, наче це було боляче.

— Підніміть і поверніть мене, потім підніміть бильце ліжка. Сюди… — Вілл кивком попрохав мене наблизитися. — Візьміть мене попід руки, з’єднайте їх за спиною та потягніть назад. Притисніть спину до ліжка, щоб не травмувати поперек.

Мені було трохи дивно. Я обійняла його: Віллів запах заповнив мої ніздрі, його тепла шкіра торкалась моєї. Ще ближче я могла б бути, лише якби почала покусувати його вухо. Від цієї думки я мало не зайшлася істеричним сміхом, але опанувала себе.

— Що?

— Нічого. — Я вдихнула, з’єднала руки й прилаштовувалася, поки не відчула, що надійно його тримаю. Він був ширшим, ніж я гадала, й трохи важчим. І на рахунок три я потягнула його назад.

— О Боже! — вигукнув він мені в плече.

— Що? — Я мало не впустила його.

— Ваші руки до біса холодні.

— Авжеж. Якби ви потрудилися підвестися з ліжка, то дізналися б, що насправді надворі сніг.

Я жартувала, та раптом усвідомила, що його шкіра під футболкою занадто тепла, сильний жар, здавалося, йшов глибоко зсередини. Він злегка застогнав, поки я поправляла його подушку, і я спробувала рухатися якомога повільніше та ніжніше. Він показав на пристрій дистанційного управління, що піднімав угору його голову та плечі.

— Тільки не занадто, — пробурмотів він. — Трохи паморочиться в голові.

Я ввімкнула світло біля ліжка, щоб глянути на нього, ігноруючи його слабкий протест.

— Вілле, з вами все гаразд? — я двічі повторила, перш ніж він відповів мені:

— Не найкращий мій день.

— Вам потрібні знеболювальні?

— Так… найсильніші.

— Може, дати парацетамол?

Зітхнувши, він одкинувся на прохолодну подушку.

Я дала йому склянку й прослідкувала, щоб він проковтнув ліки.

— Спасибі, — сказав він потому, і я занепокоїлась: Вілл ніколи не дякував мені.

Він заплющив очі, і якийсь час я просто стояла в дверях і дивилась на нього: його груди здіймалися й опускалися під футболкою, рот був злегка розтулений. Його дихання було неглибоке й, можливо, трохи важче, ніж іншими днями. Однак я ніколи не бачила його без візка, тож припускала, що це пов’язано з тиском у лежачому положенні.

— Ідіть, — пробурмотів він.

Я пішла.

Я читала журнал, відриваючись од нього, тільки щоб дивитися, як сніг товстим шаром огортає будинок, лізучи на підвіконня пухнатими пейзажами. О пів на першу мама прислала мені текстове повідомлення про те, що мій батько не зміг виїхати на дорогу. «Перш ніж підеш з роботи, зателефонуй», — наказувала вона. І що це мама надумала робити: відрядить тата із санчатами та сенбернаром?

Я слухала місцеві новини по радіо: затори на автомагістралях, зупинки поїздів і тимчасове зачинення шкіл — усе це принесла із собою несподівана заметіль. Я повернулася у Віллову кімнату й знову глянула на нього. Мені не подобався колір його обличчя. Він був блідий, а на обох щоках горіли яскраві плями.

— Вілле, — тихо покликала я.

Він не ворушився.

— Вілле.

У мені почали кільчитися слабкі паростки паніки. Я покликала його ще двічі, щораз голосніше. Відповіді не було. Нарешті схилилася над ним. Я не бачила й найменшого руху ані на його обличчі, ані на грудях. Його дихання. Я мала б відчути його подих. Я нагнулася ще ближче, намагаючись помітити його дихання. Нічого не завваживши, лагідно торкнулася його обличчя.

Він здригнувся, його очі розплющилися за якихось кілька дюймів від моїх.

— Пробачте, — сказала я, відсахнувшись.

Він закліпав, оглядаючи кімнату, наче був десь далеко від дому.

— Я Лу, — мені здалося, що він мене не впізнав.

На його обличчі виступило легке роздратування.

— Я знаю.

— Хочете супу?

— Ні, дякую. — Він стулив повіки.

— Ще знеболювального?

На вилиці ледь виблискував піт. Я простягнула руку, його ковдра видалася мені гарячою та вогкою від поту. Я почала нервуватись.

— Що я повинна робити? Тобто якщо Натан не зможе дістатись сюди?

— Нічого… Зі мною все гаразд, — пробурмотів він і знову заплющив очі.

Я переглянула теку, намагаючись з’ясувати, чи не забула чогось. Відчинила шафку з ліками, коробками гумових рукавичок і марлевих пов’язок і зрозуміла, що не маю в’явлення, що з усім цим робити. Я скористалася була інтеркомом, щоб поговорити з Вілловим батьком, але дзвінок загубився в порожньому будинку. Чути було його відгомін за дверима флігеля.

Я вже збиралася зателефонувати місіс Трейнор, коли відчинилися задні двері й в хату, закутаний в шари об’ємного одягу, ввійшов Натан. З-під вовняного шарфа й шапки ледве проглядала його голова. Разом з ним усередину зі свистом увірвалися холодне повітря й легкий сніговий вихор.

— Здорова була! — промовив він, струшуючи сніг з черевиків.

Будинок неначе раптом прокинувся з дрімоти.

— Слава Богу, що ти прийшов, — сказала я. — Віллові зле. Він проспав мало не весь ранок і майже нічого не пив. Я не знаю, чим зарадити.

Натан зняв пальто.

— Довелося всю дорогу йти пішки. Автобуси не ходять.

Я взялася робити йому чай, а Натан пішов глянути, чи все гаразд із Віллом.

Він повернувся, перш ніж закипів чайник.

— Вілл горить. Як довго це триває?

— Увесь ранок. Я й подумала, що він надто гарячий, але Вілл сказав, що просто хотів спати.

— О Боже! Весь ранок? Хіба ти не знаєш? Він не може регулювати власну температуру. — Натан проштовхнувся повз мене й став ритися в аптечці. — Антибіотики. Сильні. — Він узяв пляшечку, висипав її вміст у ступку й заходивсь несамовито розтирати ліки товкачиком.

Я крутилася біля нього.

— Я дала йому парацетамол.

— Могла би ще й іриску йому запропонувати.

— Я не знала. Ніхто не казав. Я його добре вкрила.

— Усе написано в тій клятій теці. Слухай. Вілл не пітніє так, як ми. Насправді він узагалі не пітніє від місця травми й донизу. Тобто якщо він хоч трохи застудиться, його температурний датчик виходить з ладу. Іди знайди вентилятор. Поставимо коло Вілла, поки він не охолоне. І вологий рушник — покладемо` на потилицю. Ми не повеземо` його до лікаря, поки не вщухне сніговиця. Чортова медсестра з агентства. Вона мала помітити це зранку.

Таким злим я Натана ще не бачила. Він навіть зі мною більше не говорив.

Я побігла по вентилятор.

Минуло майже сорок хвилин, поки температура Вілла повернулась на прийнятний рівень. Сподіваючись помічної дії надсильних ліків проти лихоманки, я приклала один рушник до лоба, а другим, як звелів Натан, обмотала шию. Ми роздягнули Вілла, накрили груди тонким бавовняним простирадлом і поставили вентилятор, щоб дув на нього. Без рукавів було чітко видно шрами на його руках. Ми обоє вдавали, що я їх не бачу.

Вілл майже мовчки зносив увесь цей догляд, відповідаючи на Натанові запитання лише «так» або «ні», й настільки нерозбірливо, що я іноді не була певна, чи він розумів, що говорить. Тепер я побачила, що Вілл справді серйозно хворий, тож почувалася жахливо, що не змогла цього зрозуміти. Я вибачалась, поки Натан не сказав, що його це вже дратує.