Котячись по доріжці, Вілл роздивлявся мої атласні туфлі-човники, які потемніли від вологої трави.

— Цікавий вибір взуття, — мовив він.

Воно було смарагдово-зеленої барви. Я їх купила в благодійній крамниці. Патрик казав, що в них я схожа на лепрекона-трансвестита.

— Знаєте, а ви вдягаєтесь інакше, ніж усі інші тут. Я просто з нетерпінням чекаю, яке ненормальне поєднання ви продемонструєте наступного разу.

— А як саме всі «тутешні» мають одягатися?

Він звернув трошки ліворуч, щоб об’їхати обламану гіллячку, яка лежала на стежці.

— У фліс. Або якщо це подруги моєї матері, то щось від «Джаґґер» чи «Віслз». — Він поглянув на мене. — То звідки у вас такі екзотичні смаки? Де ще ви жили?

— Ніде.

— Що? Ви жили лише тут? А де працювали?

— Лише тут. — Я повернулася й подивилася на нього, схрестивши руки перед собою, неначе приготувалась боронитися. — То що ж тут такого дивного?

— Це таке маленьке містечко. Таке обмежене. Усе обертається навколо замку… — Ми зупинились на стежці й дивилися на замок, що височів удалині на чудернацькому банеподібному пагорбі, досконалий, немов намалювала його дитина. — Я завжди думаю, що це саме те місце, куди люди повертаються, коли втомлюються від усього іншого. Чи коли їм бракує фантазії поїхати кудись іще.

— Дякую.

— Звісно, в цьому немає нічого поганого. Але… заради Бога. Містечко не розвивається, правда ж? Не переповнене ідеями, цікавими людьми чи можливостями. Тут уважають, що коли туристична крамниця починає продавати столові серветки з іншим малюнком мініатюрної залізниці — це провокація.

Я не могла стримати сміху. У місцевій газеті минулого тижня була стаття саме на цю тему.

— Вам двадцять шість років, Кларк. Ви мали б бути деінде й заявляти про те, що світ належить вам, устряваючи в неприємності в барах, демонструючи свій дивний гардероб сумнівним типам абощо.

— Я щаслива тут, — відповіла я.

— А не мали б бути.

— Вам подобається наказувати людям, що треба робити, чи не так?

— Лише коли знаю, що маю рацію, — сказав він. — Ви можете поправити мій чай? Не дістану його.

Я покрутила соломинку, щоб він міг легко дотягнутися, і почекала, поки він вип’є чай. Кінчики його вух порожевіли від легкого холоду.

Він скривився.

— О Боже! Як для дівчини, яка заробляла на життя, готуючи чай, ви приготували просто жахливий трунок.

— Ви просто звикли до лесбійського чаю[17], — відповіла я. — До всякого там китайського трав’яного «Лапсанґ Сушонґу».

— Лесбійського чаю? — Він мало не вдавився. — Він таки незрівнянно добріший за цей лак для меблів. На Бога. В ньому ложка може стояти.

— Навіть мій чай не такий, як треба. — Я сіла на лавку навпроти нього. — Отже, висловлювати свою думку щодо всього, що я кажу чи роблю, при тому що інші повинні мовчати, — це для вас природна річ?

— Говоріть далі, Луїзо Кларк. Скажіть, що ви думаєте.

— Про вас?

— А в мене є вибір? — по-акторському зітхнув він.

— Вам підстригтися б. Так ви схожі на безхатька.

— Тепер ви говорите, як моя матір.

— Але ви справді маєте жахливий вигляд. Могли б хоч поголитися. Хіба все це волосся на обличчі не викликає свербежу?

Він скоса поглянув на мене.

— Так і є. Я знала. Добре, після обіду я все це приберу.

— О ні.

— О так. Ви запитали мою думку. Ось моя відповідь. Вам не потрібно нічого робити.

— А як я відмовлюся?

— Я все одно це зроблю. Якщо так триватиме далі, я витягуватиму залишки їжі з вашої щетини. І, відверто кажучи, якщо таке станеться, я буду скаржитись на надмірний стрес на робочому місці.

Він усміхнувся, немов це його розважило. Можливо, це прозвучить сумно, але Вілл настільки рідко всміхався, що через цю швидку усмішку я нетямилася з гордості.

— Ось що, Кларк, — промовив він, — зробіть мені послугу.

— Яку?

— Почухайте мені вухо, добре? Свербіж просто зводить мене з розуму.

— Якщо я вволю ваше прохання, ви дозволите мені поголити вас? Невелика стрижка.

— Не випробовуйте долю.

— Цитьте. Не змушуйте мене нервуватись. Я погано володію ножицями.

У шафці ванної кімнати я знайшла леза й пінку для гоління, вони були заховані за пакетами серветок і вати, так, наче ними давно не користувались. Я затягла Вілла у ванну кімнату, наповнила вмивальник теплою водою, змусила його трохи нахилити підголівник назад і поклала гарячий рушник на його підборіддя.

— А це навіщо? Ви збираєтесь стати цилюрником? Навіщо рушник?

— Не знаю, — призналась я. — Так роблять у фільмах. Це те саме, що гаряча вода й пелюшки під час пологів.

Я не бачила його губ, але він стулив очі з виразом легкої радості. Я хотіла, щоб вони такими й залишались. Хотіла, щоб він був щасливий, щоб з його обличчя зник його тривожний недовірливий погляд. Я говорила безперестанку. Розказувала анекдоти. Почала наспівувати. Робила що завгодно, аби якнайдалі відтягти момент, коли він стане знову похнюпленим.

Я закотила рукави й почала намащувати його підборіддя піною для гоління, до самих вух. Потім, наблизивши лезо до його підборіддя, я завагалась. Може, саме час сказати йому, що досі я голила тільки ноги?

Він заплющив очі й відкинувся на спинку візка. Я почала ніжно шкребти його шкіру. Тишу порушував тільки плюскіт води в зливальниці, коли я споліскувала лезо. Я працювала мовчки, вивчаючи обличчя Вілла Трейнора. Лінії, що вели до кутиків його рота, були передчасно глибокі, як на його вік. Я пригладила волосся на обличчі й постерегла помітні сліди рубців, мабуть, після нещасного випадку. Побачила тіні рожевого кольору навколо очей, що свідчили про безліч безсонних ночей, глибоку зморшку поміж брів, що з’явилася через німий біль. Його шкіра мала теплий та солодкий аромат — від крему для гоління та того, що було притаманне лише Віллові, непомітного й дорогого. Риси його обличчя стали чіткішими, і я збагнула, наскільки легко йому було привабити таку красуню, як Алісія.

Я працювала повільно й обережно, підбадьорена тим, що Вілл, здавалось, ненадовго заспокоївся. У голові промайнула думка, що його торкались, мабуть, лише під час медичних чи терапевтичних процедур, тому, гладячи пальцями його шкіру, я намагалась не робити нелюдських, різких рухів, як це робили Натан чи лікар.

Гоління Вілла було незвично інтимним процесом. Закінчивши, я усвідомила, що все виявилось зовсім не так, як я вважала досі, а саме що інвалідний візок та немічність стануть на заваді будь-яким відчуттям. Було неможливо залишатись спокійною, перебуваючи настільки близько з кимось, відчуваючи, як натягується його шкіра під кінчиками твоїх пальців, дихати тим самим повітрям, що видихав він, коли твоє обличчя — за декілька дюймів від його. Коли я перейшла до другого вуха, мені стало ніяково, наче я переступила невидиму межу.

Можливо, Вілл зміг відчути ледве помітні зміни в моїх дотиках до його шкіри, а може, він просто вмів відчувати настрій людей навколо нього, але він розплющив очі, і наші погляди зустрілись.

— Будь ласка, тільки не кажіть, що ви поголили мені брови, — після короткої паузи проказав він із серйозним виразом обличчя.

— Тільки одну з них, — відповіла я, споліскуючи лезо й сподіваючись, що рум’янець на моїх щоках мине, поки я знову обернуся до нього. — Добре, — сказала я наостанок. — Не забагато на сьогодні? Невдовзі прийде Натан, чи не так?

— А моє волосся? — запитав він.

— Ви справді хочете його підстригти?

— Можна було б.

— Я думала, ви мені не довіряєте.

Він знизав плечима, наскільки це було можливо.

— Якщо це змусить вас припинити ниття на декілька тижнів, то плата, як на мене, не дуже висока.

— О Боже, ваша мама так зрадіє! — сказала я, витираючи залишки крему для гоління з його щоки.

— Так, не відкладатимемо це на потім.

Ми підстригали його волосся у вітальні. Я запалила вогонь, ми увімкнули фільм — американський трилер, — і я поклала рушник йому на плечі. Я попередила Вілла, що давно вже цього не робила, але додала, що гірше вже просто бути не може.