— Ставку?

— Таким чином, він візьме в цьому участь, не граючи… О, поглянь, ось вони. Думаєш, за скільки вони добіжать сюди?

Ми стояли біля фінішу. Над нашими головами шурхотів на холодному вітрі брезентовий банер із написом «Фініш весняного тріатлону».

— Не знаю. Двадцять хвилин? Чи довше? Я маю чудодійний батончик «Марс», якщо хочеш. — Я полізла в кишеню, тримаючи однією рукою аркуш, який лопотів на вітрі. — То що ще ти придумала?

— Ти казала, що хотіла б виїхати кудись далі, еге? — Вона вказала на мої пальці. — Ти взяла собі більший шматок.

— То візьми його собі. Думаю, що його сім’я вважає мене любителькою халяви.

— І тому ти хочеш витягнути його кудись на кілька днів? О Господи. Вони повинні бути вдячні, що хоч хтось щось робить. А їм це невтямки.

Трина взяла другу половину батончика.

— Отже, думаю, номер п’ять — це те, що треба. Це комп’ютерний курс, він міг би його пройти. На голову надівають якусь штуковину з паличкою, і треба просто кивати головою, щоб торкнутися клавіатури. В інтернеті є безліч груп для квадриплегіків. Він міг би там завести багато нових друзів. Я про те, що йому не конче треба завжди виходити з дому. Я навіть говорила з кількома в чаті. Вони видались мені милими. Досить… — вона стенула плечима, — …нормальними.

Ми мовчки з’їли наші половинки батончика й спостерігали, як наблизилася група жалюгідних на вигляд бігунів. Я не бачила Патрика. Я ніколи не могла його розгледіти. Його обличчя мало здатність миттєво розчинятися в натовпі.

Вона тицьнула на клаптик паперу.

— Хай там як, тепер поговорімо про культурне. Є концерт спеціально для людей з обмеженими можливостями. Ти кажеш, що він інтелігентний, еге? Отже, він міг би просто сісти й перенестися в світ музики. Тобто вийти за власні межі, хіба ні? Дерек, той вусань з моєї роботи, розповів мені про це. Він казав, може бути шумно через справді хворих людей, які кричать, але я переконана, що йому в будь-якому разі сподобається.

— Не знаю, Трино. — Я скривилася.

— Ти просто злякалась, бо я сказала «культура». Тобі треба буде просто сидіти з ним. І не шурхотіти пакетом з-під чипсів. Чи ти хочеш чогось пікантнішого? — Вона всміхнулася. — Ну, ще є стрипклуб. Для цього можна поїхати з ним у Лондон.

— Звозити мого роботодавця подивитися на стриптизерку?

— Ти ж кажеш, що робиш для нього все: прибираєш, готуєш і таке інше. Не розумію, чому ти не можеш просто посидіти біля нього, поки він кайфуватиме?

— Трино!

— Йому ж однозначно цього бракує. Ти можеш навіть замовити для нього приватний танець.

Кілька людей з натовпу повернулись до нас. А сестра сміялася. Вона могла без комплексів говорити про секс. Наче це був своєрідний відпочинок. Ніби це не мало жодного значення.

— А з іншого боку, є далекі поїздки. Не знаю, чи тобі сподобається, але ви могли б поїхати до Луари на дегустацію вин… це не надто далеко для початку.

— А квадриплегік може напитися?

— Не знаю. Спитай у нього.

Я втупилася в список.

— Отже… Я повернуся й скажу Трейнорам, що збираюся напоїти їхнього суїцидально настроєного паралізованого сина, витратити їхні гроші на стриптизерок і приватні танці, а потім записати його на участь у Паралімпійських іграх.

Трина вихопила в мене список.

— Щось не видно, щоб ти придумала щось значно цікавіше.

— Я просто подумала, що… Я не знаю. — Я почухала носа. — Як по щирості, я трохи боюся. Я навіть не можу вмовити його вийти в сад.

— Ну, що за настрій? О, дивись. Ось вони. Нам краще всміхатися.

Ми пропхалися вперед і почали кричати. Було досить важко видавати якісь підбадьорливі вигуки, бо від холоду ми ледве рухали губами.

Я бачила Патрика, він опустив голову серед моря напружених тіл, його обличчя блищало від поту, жили на шиї витягнулися, і обличчя перекосилось, неначе від сильних тортур. За мить, щойно він перетне фінішну пряму, те саме обличчя сяятиме, ніби він спроможен досягти висот, лише коли осягне власну глибину. Він мене не бачив.

— Біжи, Патрику! — Я ледве крикнула.

І він промайнув уперед, до фінішу.

Після того як я не проявила потрібного ентузіазму до її «списку завдань», Трина два дні зо мною не балакала. Батьки цього не помітили; вони просто не тямилися з радощів, коли дізналися, що я вирішила не кидати роботи. Батькове керівництво запланувало на кінець того тижня низку зустрічей на меблевій фабриці, й тато був переконаний, що він опиниться поміж тих, кого звільнять. Доти нікого старшого за сорок років там не залишали.

— Ти забезпечуєш нас, і ми тобі дуже за це вдячні, люба, — мама повторювала це так часто, що я почувалася трохи незручно.

Це був кумедний тиждень. Трина почала збиратися на навчання, і щодня я продиралася нагору через мішки вже спакованих речей, щоб побачити, що з мого добра вона планує взяти із собою. Більшість мого одягу була в безпеці, але я знайшла там фен, мої сонцезахисні окуляри (підробку «Прада») й мою улюблену косметичку з лимонами. Та якби я щось їй сказала, то на відповідь вона просто б знизала плечима й промовила: «Ну, ти ніколи цим не користуєшся», так ніби проблема полягала саме в тому.

У цьому була вся Трина. Вона відчувала, що має на це право. Навіть коли народився Томас, Трина ніколи цілковито не втрачала відчуття наймолодшої дитини в сім’ї — це вкорінене відчуття, що весь світ обертається лише навколо тебе. Коли ми були маленькими, в неї починалась істерика, бо вона хотіла щось моє, мама ж прохала мене: «Просто дай їй це», лише ради спокою в хаті. Майже двадцять років по тому нічого не змінилося. Ми повинні були няньчити Томаса, щоби Трина мала можливість кудись вийти. Годувати його, щоби Трина цим не переймалася. Купувати їй на день народження та Різдво дуже гарні подарунки, «бо через Томаса вона часто себе в усьому обмежує»… А проте вона могла поїхати без моєї клятої косметички з лимонами! Я почепила на своїх дверях записку: «Мої речі — це мої речі! Забирайся!» Трина зірвала її й сказала мамі, що я найбільша дитина, яку вона будь-коли бачила, й що навіть мізинець Томасів доросліший за мене.

Та хай там що, це змусило мене замислитись. Одного вечора, коли Трина поїхала на нічні заняття, я сиділа на кухні, а мама складала татові сорочки, щоб попрасувати.

— Мамо…

— Так, люба.

— Як думаєш, я могла б перебратися в Тринину кімнату, коли вона поїде?

Мама завмерла, тримаючи в руках наполовину складену сорочку.

— Не знаю. Я про це не думала.

— Річ ось у чому, якщо Трини й Томаса тут не буде, це ж справедливо, що в мене має бути більша спальня. Нерозумно ж бо, що вона порожнітиме, коли вони поїдуть у коледж.

Мама кивнула й обережно поклала сорочку в кошик на білизну.

— Думаю, це справедливо.

— І кімната по праву має бути моя, бо я старша. Трина дістала її тільки через Томаса.

Вона бачила в цьому сенс.

— Твоя правда. Я побалакаю з Триною про це, — пообіцяла мама.

Тепер, я вважала, було б непогано, заднім числом, поговорити про це із сестрою.

Три години по тому вона увірвалася до вітальні, зла як громовиця.

— Ти могла б не танцювати на моїй могилі так швидко?

Дідусь у фотелі прокинувся, його рука рефлекторно притислася до грудей.

Я відірвалася від телевізора.

— Ти про що?

— А де ми з Томасом будемо на вихідні? Ми не помістимося в комірчині. Там мало місця для двох ліжок.

— Справді. А я застрягла там на п’ять років.

Я усвідомлювала, що маю слушність, тому сказала це дошкульнішим тоном, аніж планувала.

— Ти не можеш забрати мою кімнату. Це несправедливо.

— Тебе там навіть не буде!

— Але вона мені потрібна! Ми з Томасом не помістимося в комірчині. Тату, скажи їй!

Тато низько опустив голову й схрестив руки на грудях. Він ненавидів, коли ми сварилися, й зазвичай залишав це на маму.

— Заспокойтесь, дівчатка, — сказав він.

Дідусь похитав головою, неначе це все було йому незрозуміле. Цими днями він страшенно часто хитав головою.