— Знаєш, я не казала тобі цього, але я ніколи раніше не була на верхогонах, — сказала я Натанові.

— Ти знущаєшся з мене.

— Я зроду навіть не їздила на коні. Моя мама боїться їх. Вона навіть до стайні ніколи мене не водила.

— Моя сестра має двох, біля Крайстчерча. Вона поводиться з ними, як з немовлятами. Усі гроші йдуть на них. — Він знизав плечима. — І вона навіть не з’їсть їх, коли час їхній настане.

Вілл звернувся до нас:

— То скільки заїздів буде потрібно для того, щоб переконатися, що давнішні амбіції задоволено?

— Не будь таким сердитим. Кажуть, треба все один раз спробувати, — відповіла я.

— Думаю, кінні перегони якраз підходять до категорії «все, окрім інцесту й костюмованих танців».

— Ти ж завжди кажеш мені розширювати свій круговид. Тобі ж це подобається, — сказала я. — І не прикидайся.

І тоді вони зірвалися з місця. У Звабливого було лискуче фіолетове сідло з жовтим ромбом. Витягнувши вперед голову, він стрімко нісся вздовж білого парапету.

— Давай! — несподівано для самого себе закричав Натан.

Стиснувши кулаки, він пильно стежив за конем, що мчав на великій швидкості по дальній стороні треку.

— Давай, Звабливий! — закричала я. — Від тебе залежить наш обід! — Я спостерігала за ним. Він марно силкувався обійти суперників, його ніздрі розширилися, вуха притиснулись до голови. Моє серце вискакувало з грудей. На останньому фарлонгу мій запал почав згасати. — Гаразд, кава, — сказала я. — Хай буде кава?

Навколо мене на трибунах лунали крики. За два місця від нас стрибала дівчина, вона аж захрипла. Я усвідомила, що стою навшпиньки. І тоді я подивилася вниз і побачила, що очі Вілла були заплющені, а між бровами залягла зморшка. Я одірвалась від треку й опустилася навколішки.

— Вілле, все гаразд? — запитала я, наближаючись до нього. — Тобі щось потрібно? — Мені довелося кричати, щоб перекрити галас.

— Віскі, — сказав він. — Багато.

Я витріщилась на нього, і він звів очі. Він здавався надто знудженим.

— Ходім пообідаємо, — промовила я до Натана.

Звабливий, той чотириногий самозванець, перетнув фінішну лінію шостим. Прозвучало ще одне привітання, й диктор оголосив:

— Пані та панове, переконливу перемогу здобула Любов до Леді — вона на першому місці, далі йде Зимове Сонце, а Барні Раббл, відстаючи на два корпуси, на третьому місці.

Я штовхнула Віллів візок через натовп байдужих людей, навмисно наїжджаючи на п’яти, коли вони не зреагували на моє друге прохання.

У ліфті Вілл промовив до мене:

— Отже, Кларк, ти винна мені сорок фунтів?

Ресторан був відремонтований, і їжа була «під егідою» телевізійного шеф-кухаря, чиє обличчя дивилося на нас із плакатів навколо іподрому. Я заздалегоди переглянула меню.

— Фірмовою стравою є качка в апельсиновому соусі, — звернулась я до двох чоловіків. — Це, мабуть, ретро в стилі сімдесятих.

— Як і твій прикид, — сказав Вілл.

Подалі від холоду й від натовпу Вілл, здавалося, трішки повеселішав. Замість того щоб поринати у свій світ самотності, він почав роззиратися довкола. Мій шлунок, у передчутті чудового гарячого обіду, забурчав. Віллова мама дала нам по вісімдесят фунтів «на витрати». Я вирішила заплатити за свою їжу сама й показати чек, тому не боялась і збиралася замовити собі все, чого душа бажала, — смажену ретрокачку чи щось таке.

— Ти любиш їсти в ресторані, Натане? — запитала я.

— Я більше полюбляю пити пиво й брати їжу з собою, — відповів Натан. — Хоча сьогодні залюбки піду.

— Вілле, а коли ти востаннє виходив на обід?

Вілл і Натан перезирнулися.

— Я такого не пам’ятаю, — сказав Натан.

— Дивно, але я не надто люблю, коли мене годують із ложечки при сторонніх.

— Тоді ми сядемо за столик, де ти дивитимешся у протилежний від зали бік, — сказала я. Я це передбачила. — І якщо там будуть якісь знаменитості, то ти їх не побачиш.

— Бо на невеликому іподромі в березні місить болото силеча знаменитостей.

— Ти нічого мені не зіпсуєш, Вілле Трейнор, — попередила його я, коли двері ліфта розсунулися. — Востаннє я їла поза домом на дні народження чотирирічних дітей на боулінгу в Гейлсбері, і там усе було в клярі. Навіть діти.

Ми котили візок коридором по килимовому покриттю. Ресторан містився вдовж однієї з його сторін, за скляною стіною, і я бачила, що там було багато вільних столиків. У мене забурчало в животі.

— На добридень! — привіталась я, підійшовши до стійки реєстрації. — Я хотіла би столик на трьох, будь ласка. — Будь ласка, не дивись на Вілла, — поглядом благала я жінку. — Не змушуй його почуватися ніяково. Важливо, щоб йому тут сподобалося.

— Значок, будь ласка, — сказала вона.

— Вибачте, що?

— Значок VIP-зони.

Я здивовано поглянула на неї.

— Цей ресторан тільки для власників VIP-значка.

Я оглянулася на Вілла й Натана. Вони не могли мене чути, просто чекали, Натан допомагав Віллові зняти пальто.

— Е-е-е… Я не знала, що ми не можемо поїсти де завгодно. У нас є блакитні значки.

Вона всміхнулася.

— Вибачте, — сказала. — Тільки власники VIP-значків. Це зазначено у всіх наших рекламних матеріалах.

Я глибоко вдихнула.

— Гаразд. Чи є тут які-небудь інші ресторани?

— У «Зважувальній», нашій звичайній їдальні, гадаю, йде ремонт, але тут є кіоски вздовж трибун, де ви можете купити щось поїсти. — Вона завважила зніяковілість на моєму обличчі й додала: — «Кіт у мішку» — досить непогане місце. Смажена свинина в булці. Яблучний соус.

— Кіоск?

— Так.

Я нахилилась до неї.

— Будь ласка, — попрохала я. — Ми приїхали здалеку, і мій друг не добре мається на холоді. Чи можна якось дістати столика тут? Нам потрібно відвезти його в тепло. Дуже важливо, щоб у нього був гарний день.

Вона покривилася.

— Мені дуже шкода, — сказала жінка. — Я не можу ігнорувати правила. Проте внизу є зона для відпочинку інвалідів, де можна зачинити двері. Трек, певна річ, ізвідти не видно, але там досить затишно. Є обігрівачі й таке інше. Ви могли б там поїсти.

Я вирячилась на неї. Відчувала, як угору від моїх гомілок повзе напруга. Я думала, що скам’янію.

Я подивилась на її бейдж.

— Шерон, — мовила я. — Тут же ж багато вільних столиків. Природно, було б краще, щоб за ними хтось сидів, аніж щоб половина з них порожніла. Невже це через якісь дивні класові правила у вашій інструкції?

Її усмішка виблискувала під електричним світлом.

— Мадам, я пояснила вам ситуацію. Якщо ми послабимо правила для вас, нам доведеться робити це для всіх.

— Але в цьому немає сенсу, — сказала я. — Дощовий полудень понеділка. У вас є вільні столики. Ми хочемо купити поїсти. Доволі дорогу їжу, із серветками та всім іншим. Ми не хочемо їсти свинячі рулетики й сидіти в гардеробі без вікон, хоч би як затишно там було.

Відвідувачі почали повертатися в наш бік, їх зацікавила суперечка біля дверей. Я бачила, що Вілл тепер збентежений. Вони з Натаном зрозуміли, що щось пішлося не так.

— Тоді вам варто купити значок VIP-зони.

— Добре! — Я полізла в сумку й почала там нишпорити, шукаючи свого гаманця. — Скільки коштує значок VIP-зони? — Звідти вилетіли серветки, старі автобусні квитки й Томасова машинка. Мені було байдуже. Я збиралася шикарно пообідати в ресторані. — Ось. Скільки? Ще десять? Двадцять? — Я тицьнула їй жменю купюр.

Вона подивилася на мою руку.

— Вибачте, мадам, тут ми не продаємо значки. Це ресторан. Вам доведеться повернутися до каси.

— Тієї, що по другий бік іподрому?

— Так.

Ми вирячились одна на одну.

Почувся голос Вілла.

— Луїзо, ходімо.

Я відчула, як мої очі раптово наповнюються слізьми.

— Ні, — промовила я, — це смішно. Ми стільки їхали! Побудьте тут, а я піду куплю нам усім значки VIP-зони. І тоді пообідаємо.

— Луїзо, я не голодний.

— Все буде добре, коли ми поїмо. Ми подивимося на коней. Все буде добре.