Тепер я сиділа на моїй четвертій співбесіді. Саїд шукав на сенсорному екрані «можливості» дальшого працевлаштування. Навіть він, з його зухвало-веселою манерою поводження людини, яка пропихала на роботу геть безперспективних кандидатів, здавалося, трохи від мене втомився.
— Гм… Ви коли-небудь замислювались про індустрію розваг?
— Невже коміки потрібні?
— Та ні. Ось є вакансія танцівниці на пілоні. Навіть декілька.
Я звела брову.
— Будь ласка, скажіть, що ви жартуєте.
— Це тридцять годин на тиждень на основі самозайнятості. Думаю, там гарні чайові.
— Будь ласка, повторіть: ви щойно порадили мені роботу, в яку входить розгулювання перед незнайомими людьми в спідній білизні?
— Ви сказали, що добре розумієтеся з людьми. І, здається, вам до сподоби… сценічний одяг. Він подивився на мої зелені блискучі колготки. Я думала, що вони піднімуть мені настрій. За сніданком Томас наспівував мені мелодію з «Русалоньки».
Саїд щось набрав на клавіатурі.
— А як щодо «диспетчера телефонної лінії для дорослих»?
Я витріщилась на нього.
Він знизав плечима.
— Ви говорили, що любите спілкуватися з людьми.
— Ні. Жодних напівоголених барменок, масажисток чи операторок веб-камер. Слухайте, Саїде, має ж бути якась робота, від якої в мого тата не станеться серцевого нападу.
Здавалось, я загнала його в глухий кут.
— Окрім роздрібної торгівлі з гнучким графіком, нічого не залишилось.
— А розкладання товару в нічні години? — Я була тут достатньо разів, щоб говорити їхньою мовою.
— Там ціла черга. Як звичайно, на це йдуть батьки, які мають дітей-школярів, — сказав він, наче вибачаючись, і знову став вивчати екран. — Так от, лишилися в нас самі доглядальниці.
— Гузна старим витирати.
— Боюсь, Луїзо, для чогось іншого у вас немає кваліфікації. Якщо хочете перекваліфікуватися, радо скерую вас у правильному напрямку. В Освітньому осередку для дорослих є багато курсів.
— Це ми вже проходили, Саїде. Якщо я це зроблю, втрачу допомогу з безробіття, так?
— Так, ви ж не шукатимете роботу.
Отак ми мовчечки там сиділи. Я дивилась на двері, де стояли два дужих охоронці. Мені стало цікаво, чи знайшли вони цю роботу через Службу зайнятості.
— Я не дуже ладнаю зі старими, Саїде. З нами живе дідусь після інсульту, то я й з ним не справляюся.
— О, то ви маєте невеликий досвід.
— Не зовсім. Моя мама доглядає його.
— Може, вашій мамі підійде робота?
— Смішно.
— Я не жартую.
— А я залишусь доглядати свого дідуся? Ні, дякую. Й окреме «дякую» від нього… Скажіть, а роботи в кав’ярні у вас немає?
— Не думаю, Луїзо, що в нас лишилось доволі кав’ярень, які візьмуть вас на роботу. Можна спробувати «Кентакі фрайд чикен». Може, там вам буде краще.
— Тому що продавати обсмажені в тісті шматочки курки з картоплею фрі вигідніше, ніж просто обсмажені шматочки курки? Не думаю.
— Ну, може, тоді пошукаємо щось в іншому місті?
— З нашого міста й до нас ходять лише чотири автобуси. Ви це знаєте. Ви радили вияснити про туристичний автобус. Я зателефонувала на станцію: він ходить тільки до п’ятої вечора. Крім того, він удвічі дорожчий за звичайний.
Саїд відкинувся на спинку крісла.
— На цей момент, Луїзо, я мушу наголосити, що, як здоровій та працездатній людині, для того щоб і далі діставати допомогу, вам потрібно…
— Показати, що я намагаюся знайти роботу, знаю.
Як пояснити цьому чоловікові, як сильно я хотіла працювати? Чи мав він бодай найменше уявлення про те, як я сумувала за старою роботою? Безробіття було просто поняттям, про це монотонно згадували в новинах, у яких ішлося за корабельні чи автозаводи. Я ніколи не замислювалася, що можна сумувати за роботою, як за втраченою частиною тіла, постійно, мимовільно. Я не думала, що, окрім очевидних побоювань щодо грошей і майбутнього, втрата роботи змусить мене почуватися непридатною та трохи непотрібною. Що вставати вранці буде важче, ніж коли мене раптово приводив до тями будильник. Що я можу сумувати за людьми, з якими працювала, байдуже скільки спільного було в мене з ними. Або навіть що я почну шукати знайомі обличчя, йдучи головною вулицею. От коли я вперше побачила, як пані Кульбабка так само, як і я, без мети блукала з непритомним поглядом повз крамниці, то насилу стрималась, щоб не підійти, не обійняти її.
Саїдів голос урвав мою задуму:
— Ага. Оце може спрацювати.
Я спробувала заглянути на екран.
— Щойно надійшло. Цієї самої миті. Вакансія доглядальниці.
— Я ж сказала, що не розуміюся з…
— Це не старі люди. Це… приватне оголошення. Допомога потрібна в чиємусь будинку, менш як за дві милі від вас. Догляд та компанія для інваліда. Ви вмієте кермувати машиною?
— Так. Але мені не треба буде витирати?..
— Наскільки я можу розуміти, зад витирати не потрібно. — Саїд іще раз глянув на екран. — Він… паралізований. Потрібна людина на денні години, щоб годувати й допомагати. Часто в такій роботі треба допомогти кудись вийти або бути помічним у повсякденних речах, яких вони не можуть зробити самі… О! Добрі гроші. Набагато більші за мінімальну платню.
— Мабуть, тому, що сюди включено витирання гузна.
— Я телефоную їм, щоб це з’ясувати. І якщо зад витирати не потрібно, ви підете на співбесіду?
Він запитав, але ми обойко знали відповідь. Я зітхнула й, забравши свою сумку, пішла додому.
— Ісусе Христе, — сказав мій батько. — Лишень уяви. Хіба тому нещасному не досить кари інвалідним візком, щоб за компаньйонку дістати ще й нашу Лу?
— Бернарде! — гримнула мама.
Позаду мене дідусь сміявся в чашку чаю.
2
Я не твердолоба. Думаю, саме час прояснити це.
Знаєте, важко не відчувати нестачу олії в голові, коли ростеш поруч із молодшою сестрою, яка не просто перейшла у твій клас, а й перевелась пізніше у клас наступний.
Усе, що потребувало розумових зусиль, Катрина робила першою, незважаючи на те що була на вісімнадцять місяців молодша за мене. Усі книжки, які я читала, вона прочитала першою, усі факти, про які я згадувала за обіднім столом, вона вже знала. Вона єдина відома мені людина, яка насправді любить іспити. Іноді я думаю, що вдягаюся так, тому що єдине, чого не може зробити Трина, — вдало підібрати одяг. Вона належить до тих дівчат, які надають перевагу светрам та джинсам. На її думку, причепуритися — це заздале´годи попрасувати джинси.
Батько називає мене «кадр», бо я, як ведеться, говорю те, що перше спаде мені на думку. Він каже, що я точнісінька копія тітки Лілі, якої я зроду не бачила. Трохи дивно, коли тебе постійно порівнюють із тим, із ким ти ніколи не зустрічалася. Я спускаюся сходами у фіолетових черевиках, а тато киває мамі: «Пам’ятаєш фіолетові чоботи тітки Лілі?» Мама пирскає і починає сміятись, немов з якогось секретного жарту. Моя мама називає мене оригіналкою — це такий собі ввічливий спосіб натякнути, що моя манера одягатися їй не зовсім зрозуміла.
Утім, окрім короткого підліткового періоду, я ніколи не хотіла бути схожою на Трину чи інших дівчат у школі. До чотирнадцяти я надавала перевагу хлопчачому одягові, а тепер намагаюсь одягатися на догоду собі залежно від мого настрою конкретного дня. Яка мені рація мати банальний вигляд? Я невисока, чорнява і, як вважає тато, маю «обличчя ельфа» (не за «ельфійську вроду» йдеться). Я не сіренька мишка, але навряд чи хтось колись назве мене красунею. Мені бракує витонченості. Патрик називає мене розкішною, коли хоче затягнути в ліжко, проте він досить відвертий у цьому — ми ж знаємо одне одного майже сім років.
Мені вже двадцять шість, а я й досі не знаю, хто я. І взагалі про це не задумувалася, допоки не втратила роботу. Можливо, я вискочила б заміж за Патрика, народила кількох дітей і жила б за кілька вулиць від того місця, де постійно мешкаю. Окрім екзотичного смаку в одязі й того, що мій зріст нижчий від середнього, я мало чим відрізняюся від будь-кого, хто проходить повз вас вулицею. Думаю, ви не глянете на мене вдруге. Звичайна дівчина, що провадить звичайнісіньке життя. І насправді це мене цілком влаштовує.