— Я просто намагався…

— Не треба. Справді.

За столом залягла тиша. Тато кашлянув і вибачився. Дідусь роззирнувся навкруги.

Мама хотіла запропонувати ще хліба, та потім, здається, передумала.

Коли Патрик заговорив знову, в його тоні був слабкий відтінок мучеництва.

— Це просто дослідження, я думав, воно може бути корисним. Але більш не говоритиму про це.

— Матиму на увазі, — ввічливо усміхнувся Вілл.

Я встала помити тарілки, просто щоб утекти з-за столу. Але мама насварила мене й сказала сісти.

— Ти іменинниця, — мовила вона, ніби взагалі дозволяла комусь щось робити. — Бернарде, принесеш курку?

— Ха-ха. Сподіваюся, вона не лопотить там крильми. — Тато всміхнувся та скорчив гримасу.

Решта вечора минула без пригод. Вілл геть-чисто зачарував моїх батьків. Але не Патрика. Вони з Вілллом майже не розмовляли. Коли мама принесла смажену картоплю, і тато, як завжди, намагався накидати собі більше, я облишила хвилюватися. Тато розпитував Вілла про все на світі: про життя до аварії, навіть про саму аварію, і Вілл, здається, не почував жодного дискомфорту, прямо відповідаючи на запитання. Насправді я сама довідалася багато нового про нього. Його робота, наприклад, була досить важлива, хоча Вілл намагався применшити свої досягнення. Він купував і продавав компанії та діставав від цього зиск. Не з першого разу тато дізнався, що Віллове уявлення про зиск — це шестизначне або й навіть семизначне число. Я визиралась на Вілла, намагаючись ототожнити чоловіка, якого знала, із безжальним бізнесменом із Ситі, якого він описував. Тато розповів йому про компанію, яка збирається поглинути меблеву фабрику, і, коли він назвав ім’я, Вілл кивнув, майже вибачаючись, і сказав, що знав тих людей і, певно, зробив би точнісінько так само. Те, як він це описував, не було багатообіцяльним для татової роботи.

Мама просто трусилася над Віллом, ходила коло нього. Спостерігаючи за її усмішкою, я зрозуміла, що в певний момент він перетворився на розумного молодика за столом. Не дивно, що Патрик розлютився.

— Святковий торт? — запитав дідусь, коли мама почала прибирати посуд зі столу.

Це було так чітко, так несподівано, що ми з татом приголомшено перезирнулися. За столом стало тихо.

— Ні. — Я обійшла навколо столу й поцілувала його. — Ні, дідусю. Вибач, але це шоколадний мус. Тобі сподобається.

Він кивнув на знак схвалення. Моя мати сяяла. Не думаю, що хтось міг подарувати мені кращий подарунок.

На столі з’явився мус, а з ним загорнутий у тонкий папір великий квадратний подарунок завбільшки з телефонний довідник.

— Подарунки, так? — запитав Патрик. — Ось. Ось мій. Він усміхнувсь до мене, кладучи його посеред столу. Я всміхнулась у відповідь. Зрештою не було часу сперечатися.

— Ходи, — сказав тато. — Розгорни його.

Спочатку я розгорнула їхній, обережно, щоби не порвати, я почала знімати папір. Це був фотоальбом, і на кожній сторінці красувала світлина одного року мого життя. Ось я маленька, а тут ми з Триною — серйозні кругловиді дівчатка, а це ось мій перший день у школі: на мені забагато заколок і завелика спідниця. Новіша світлина, де ми з Патриком, якого я посилаю подалі. І я, одягнена в сіру спідницю, — мій перший день на новій роботі. Між аркушами були Томасові малюнки, на яких він зобразив нашу сім’ю, мої листи, що їх писала зі шкільних поїздок, а мама зберегла, мої дитячі розповіді в них про відпочинок на пляжі, загублене морозиво та чайок-злодійок. Гортаючи альбом, я лиш один раз завагалася, коли побачила дівчину з довгим темним волоссям, відкинутим за спину, і перегорнула сторінку.

— Можна подивитися? — запитав Вілл.

— Це не найкращий рік, — відказала мама, гортаючи перед Віллом альбом. — Тобто наче все гаразд. Але ж ви знаєте, як усе тепер… Якось дідусь побачив передачу про подарунки своїми руками, і я подумала, що це буде… це щось… означатиме.

— Так і є! — Мені на очі навернулися сльози. — Це чудово. Дякую.

— Деякі світлини вибирав дідусь, — сказала мама.

— Гарно, — завважив Вілл.

— Мені дуже подобається, — раділа я.

Найсумніше було бачити, з яким полегшенням перезираються батьки після моїх слів.

— А тепер мій! — Патрик штовхнув коробочку по столу. На мить я запанікувала: «Якщо це обручка — я не готова, я ще навіть не усвідомила, що тепер маю власну спальню». Відтак розкрила коробочку, а там, на темно-синьому оксамиті, лежав тонкий золотий ланцюжок з невеличким кулоном-зіркою. Він був милий, ніжний і однозначно мені не підходив. Я не ношу таких ювелірних виробів і ніколи не носила.

Я дивилася на кулон і думала, що сказати.

— Це чудово, — промовила, коли Патрик нахилився через стіл і почепив його мені на шию.

— Радий, що тобі подобається, — сказав він і поцілував мене в губи. Присягаюся, раніше він ніколи не цілував мене так перед моїми батьками.

Вілл дививсь на мене з байдужим виразом обличчя.

— Гадаю, настав час десерту, — мовив тато, — перш ніж стане надто гаряче. — Він засміявся зі свого жарту. Шампанське явно підняло йому настрій.

— У сумці є щось для тебе, — спокійно сказав Вілл. — У тій, що на спинці мого візка. В помаранчевій обгортці.

Я витягла з нараменника Віллів подарунок.

Моя мати завмерла з ложкою в руці.

— Вілле, ви приготували Лу подарунок? Це дуже люб’язно з вашого боку. Бернарде, хіба це не люб’язно з його боку?

— Авжеж, люб’язно.

На обгортці були намальовані яскраві китайські кімоно. Не варто й казати, що я б у жодному разі не викинула її. А може, навіть і пошила б щось за малюнком-зразком. Я зняла стрічку й відклала її вбік. Далі розгорнула обгортку, а потім тонкий обгортковий папір, що був усередині. Звідти на мене дивилися такі знайомі чорно-жовті смуги. Я витягнула з пакунка тканину, і в моїх руках опинилися дві пари чорно-жовтих колготок. Це були колготи дорослого розміру, непрозорі, з такої м’якої вовни, що вони майже вислизали крізь пальці.

— Я в це не вірю! — вигукнула я й почала сміятися. Радісна, несподівана річ! — Боже мій! Де ти це взяв?

— Їх виготовили на замовлення. І радо повідомляю тебе, що я доручив це зробити жінці з допомогою моєї нової програми з розпізнавання мови.

— Колготки? — вигукнули в унісон тато з Патриком.

— Найкращі в світі колготки.

Мати подивилася на них.

— Знаєш, Луїзо, я майже впевнена, що ти мала такі колготки, коли була ще дуже маленькою.

Вілл і я перезирнулись. А я аж сяяла.

— Я хочу негайно вдягнути їх, — заявила я.

— Господи, вона буде наче Макс Волл[22] у бджолиному вулику, — упав у річ батько, хитаючи головою.

— Бернарде, це ж її день народження. Звичайно, вона може вдягнути все, що забажає.

Я вибігла з кімнати і в коридорі одягнула колготки. Я випрямила палець на нозі й помилувала на той вигляд чудернацький. Ще ніколи жоден подарунок не робив мене такою щасливою.

Я повернулась. Вілл щось схвально вигукнув. Дідусь ударив руками по столу. Мама й тато розсміялись. Патрик просто витріщався.

— Вони мені так подобаються, що я навіть не знаю, що сказати, — мовила я. — Дякую! Щиро дякую! — Я простягнула руку й торкнулась Віллового плеча. — Справді.

— Там ще є листівка, — сказав він. — Потім подивишся.

Мої батьки надто метушилися коло Вілла, коли той ішов додому. Батько був п’яний і без угаву дякував йому, що взяв мене на роботу, ще й змусив Вілла пообіцяти прийти знову.

— Якщо я втрачу роботу, може, прийду в гості й ми разом подивимося футбол?

— Залюбки, — відповів Вілл, хоч я ніколи не бачила, щоб він дивився футбол.

Мама дала йому залишки мусу в пластикових мисочках.

— Він так вам сподобався.

«Який джентльмен! — повторюватимуть вони цілу годину після того, як Вілл піде. — Справжній джентльмен».

Патрик вийшов у коридор і засунув руки в кишені, наче намагався втриматися від спокуси потиснути Віллові руку. Великодушнішого пояснення годі було придумати.