— От і ти.

Я зачинила за собою двері.

— От і я.

Я почувалася втомленою та роздратованою. Усю дорогу додому я розмовляла в автобусі по мобільному телефону з працівником туристичної агенції про місця, куди можна поїхати Віллові, але ми обоє зайшли в глухий кут. Я хотіла відвезти його подалі від дому, але в радіусі п’яти миль від замку не було жодного місця, де б він насправді хотів побувати.

— Ти не проти сьогодні повечеряти на самоті?

— Та ні. Потім я можу приєднатися до Патрика в пабі. А чому питаєш? — Я повісила пальто на вільний кілочок.

Без усього Трининого й Томасового верхнього одягу вішалка стала майже пустою.

— Я запросив твою маму в ресторан.

Я швидко порахувала в голові.

— Я пропустила її день народження?

— Ні-ні. Ми святкуємо, — він знизив голос, наче це була якась таємниця. — Я дістав роботу.

— Не може бути! — Тепер я це побачила: усе його тіло світилося. Він став стрункішим, його обличчя розпливлося в усмішці. Він здавався набагато молодшим.

— Тату, це фантастично.

— Я знаю. Твоя мати на сьомому небі з радощів. Тяжко їй дійшлося останні кілька місяців через Тринин від’їзд, дідуся та все інше. Тому сьогодні ввечері я хочу запросити її кудись, трохи пригостити.

— А що за робота?

— Начальник служби техобслуговування. У самому замку.

Я закліпала.

— Але це…

— Містер Трейнор. Правильно. Він зателефонував мені, бо шукав людину. Твій знайомий, Вілл, сказав йому, що я вільний. Сьогодні пополудні зустрічався з ним і показав йому, що вмію. Тепер у мене випробувальний термін. Починаю в суботу.

— Ти працюватимеш на Віллового тата?

— Ну, він сказав, що має бути місячний випробувальний термін, щоб дотриматися встановлених процедур, а проте він не знає якихось причин, чому я не дістану ту роботу.

— Це… це чудово, — промовила я. Ця новина вивела мене з рівноваги. — Я навіть не знала, що в замку є вакансія.

— Я також. І це чудово. Цей чоловік, Лу, розуміється на якості. Я балакав із ним про зелений дуб, і він показав мені деякі роботи, що виконав попередній працівник. Ти не повіриш — просто жах. Він сказав, що приємно вражений моєю роботою.

Тато був набагато жвавіший, ніж останні декілька місяців.

Поруч з’явилася мама. Вона підмалювала губи й була на шпильках.

— І фургон. Йому дають фургон. І платять добре, Лу. Навіть трохи більше, ніж тато одержував на меблевій фабриці.

Мама дивилася на нього, як на всепереможного героя. Повернувшись до мене, вона поглядом дала на розум, що я повинна зробити те саме. Обличчя моєї мами могло відображати мільйон повідомлень, і зараз воно говорило мені, що тато має насолодитися цим моментом.

— Це чудово, тату. Справді! — Я підійшла й міцно його обійняла.

— Ну, це Віллові потрібно дякувати. Добрий хлопчина. Я до біса вдячний, що він згадав про мене.

Чути було, як вони виходять з будинку: мама метушилася біля дзеркала в коридорі, тато без угаву запевняв, що в неї чудовий вигляд, що вона й так красуня. Я чула, як він поплескав себе по кишенях, шукаючись ключів, гаманця, дрібних грошей, а потім зареготав. Грюкнули двері, я почула, як від’їхав автомобіль, і тоді зостався лише далекий звук телевізора в кімнаті дідуся. Я сіла на сходи. А тоді витягнула телефона й подзвонила Віллові.

Згодом він відповів. Я уявила, як він прямує до пристрою, що керується голосом, і натискає кнопку великим пальцем.

— Здорова!

— Це твоїх рук справа?

Невелика пауза.

— Кларк, це ти?

— Це ти допоміг татові з роботою?

Здавалося, він трохи задихався. Я розсіяно подумала, чи зручно йому сидіти.

— Я гадав, ти зрадієш.

— Мені приємно. Просто… Не знаю. Я дивно почуваюся.

— А не варто. Твоєму батькові потрібна робота. Моєму — кваліфікований майстер.

— Справді? — Я не могла приховати скептицизму в голосі.

— Що?

— І це не має нічого спільного з тим, про що ти недавно запитав мене? Про нього та іншу жінку?

Настала довга пауза. Я навіть бачила, як він сидить там, у своїй кімнаті, й дивиться крізь панорамні вікна.

Потім він обережно почав:

— Ти думаєш, що я шантажував свого батька, щоб він дав твоєму роботу?

Висловлене так питання звучало надумано.

Я знову сіла.

— Пробач. Не знаю. Просто дивно. Час. Усе так збіглося.

— То радій, Кларк. Це гарна новина. Твій тато справиться. І це значить… — Він вагався.

— Що це значить?

— …що однієї пречудовної днини ти зможеш випростати свої крила та полетіти, не турбуючись про те, як там дають собі раду твої батьки.

Здалося, наче він ударив мене. Я відчувала, як повітря витиснулося з моїх легень.

— Лу.

— Так.

— Щось ти принишкла.

— Я… — Я ковтнула. — Пробач. — Я відвернулась. — Мене кличе дідусь. Але так. Спасибі за… те, що замовив слівце.

Я мала завершити розмову. Десь у горлі з’явився здоровецький клубок, і я не була певна, що зможу ще щось сказати.

Я пішла в паб. Повітря повнилося запахом квітів, люди, що проходили повз мене вулицею, всміхалися, одначе я всміхнутись їм у відповідь не здужала. Я знала, що не можу залишатися в батьківському будинку наодинці зі своїми думками. Я знайшла всіх «Гігантів тріатлону» надворі біля паба. У затіненому кутку стояли два столи, зсунуті докупи, й з усіх боків стирчали жилаві рожеві лікті та коліна. Дехто кивнув мені з увічливості (жодної жінки), й Патрик відступив, звільнивши для мене трохи місця поруч себе. Я зрозуміла, що мені дуже не вистачає Трини.

Пивний сад паба виповнювала специфічно англійська суміш ревіння студентів та продавців у сорочках без піджаків, які прийшли сюди після робочого дня. Цей паб був улюблене місце туристів, і поміж англійських голосів можна було почути безліч інших акцентів — італійських, французьких, американських. За західною стіною виднів замок, і так само, як і щоліта, туристи шикувалися в черги, щоб сфотографуватися на його тлі.

— Не сподівався, що ти прийдеш. Хочеш випити?

— Почекай трошки. — Я просто хотіла посидіти, спершись головою на Патрика. Я хотіла почуватись як колись — нормально, спокійно. Я хотіла забути про смерть.

— Сьогодні я побив свій рекорд. П’ятнадцять миль лише за сімдесят дев’ять цілих і дві десяті хвилини.

— Чудово.

— Запрацював ефективніше, так, Пате? — сказав хтось.

Патрик затарабанив кулаками в груди й заревів.

— Це чудово. Справді, — намагалась я порадіти за нього.

Я випила, потім ще. Послухала їхніх розмов за пробіг, побиті коліна, напади гіпотермії під час плавання. А потім відвернулася й спостерігала за іншими людьми в пабі, міркуючи про їхнє життя. У кожного з них у сім’ї, загалом у житті, було своє знаменне — діти, яких любили та втрачали, темні секрети, великі радощі й трагедії. Якщо вони могли все це відкласти, якщо вони могли просто насолоджуватися сонячним надвечір’ям у пивному саду, то й мені варто спробувати.

А тоді я розказала Патрикові про татову роботу. Схоже, він був так само вражений, як і я, коли це почула. Я мусила повторити це, щоб він переконався, що розчув мене правильно.

— Це… дуже зручно. Ви обоє працюватимете на нього.

Тоді я хотіла розказати йому, справді хотіла. Я хотіла пояснити, що багато що пов’язане з моєю боротьбою за Віллове життя. Хотіла розказати йому, що Вілл, схоже, намагався купити мені свободу. Але я знала, що нічого говорити не можна. Я могла б розповісти й про все інше, якби вільно було.

— Гм… це ще не все. Він запропонував залишатися в нього, у вільній кімнаті, коли захочу. Щоб допомогти мені зарадитися з проблемою нестачі ліжок удома.

Патрик подивився на мене.

— Ти збираєшся жити в нього?

— Можливо. Пате, це хороша пропозиція. Ти ж знаєш, що діється в мене вдома. А тебе ніколи немає поруч. Я люблю бувати в тебе, але… як по щирості, я не почуваюся там як удома.