— «Піммз»[25]? — запитав бармен, коли я дісталася до місця.

— М-м… — Я озирнулася й побачила, що це був єдиний наявний напій. — О, добре. Два, будь ласка.

Він усміхнувсь до мене.

— Певно, інші напої з’являться пізніше. Міс Девар хотіла, щоб усі гості розпочали з «Піммз». — Бармен по-змовницькому глянув на мене. Злегка зведена брова виказувала його думку про це.

Я пильно глянула на рожевий трунок з лимонадом. Мій тато казав, що найп’янішими завжди були найбагатші люди, тож я була здивована, що вони навіть не починають весілля з алкоголю.

— Мабуть, так має бути, — мовила я і взяла в нього склянки.

Коли я знайшла Вілла, з ним розмовляв якийсь чоловік. Молодий, в окулярах, він трохи схилився, поклавши одну руку на візок Вілла. Сонце вже підбилося високо, й мені треба було мружитися, щоб їх побачити. Я збагнула сенс усіх тих крислатих капелюхів.

— Так до біса приємно знов побачити тебе, Вілле, — казав чоловік. — Офіс без тебе не той. Не сказав би, що аж дуже… але не той. Просто не той.

Він був схожий на молодого бухгалтера — той тип чоловіка, якому насправді зручно лише в костюмі.

— Дуже ґречно з твого боку.

— Це було якось так дивно. Наче ти впав зі скелі. Сьогодні ти на місці, порядкуєш усім, а назавтра нам зоставалось лише в’являти…

Він глянув угору, помітивши, що я стою біля них.

— О, — сказав молодик, і я відчула, як його очі зупинилися на моїх грудях. — Здорові!

— Луїзо Кларк, познайомтеся з Фредді Дервентом.

Я поставила Віллову склянку на підставку й потисла чоловікові руку.

Він поправив окуляри.

— О, — сказав він знову. — А…

— Я — Віллова подруга, — мовила я й несвідомо поклала легенько руку Віллові на плече.

— Тоді життя не таке вже й погане, — сказав Фредді Дервент зі сміхом, який був трохи схожий на кашель. Він почервонів під час розмови. — У всякому разі… мушу спілкуватися. Ви знаєте ці речі, ми маємо розглядати їх як можливість налагодити зв’язки та знайомства. З усім тим, Вілле, радий був зустріти вас. Справді. І… і вас, міс Кларк.

— Він ґречний, — мовила я, коли молодик відійшов. Я забрала руку з Віллового плеча й добряче ковтнула свого «Піммза». Насправді він був смачнішим, ніж здавався. Мене тільки стривожила трохи наявність огірка.

— Так, чолов’яга нівроку.

— Не надто незграбний.

— Ні. — Вілл глянув мені в очі. — Ні, Кларк, зовсім не незграбний.

Немов підохочені прикладом Фредді Дервента, протягом наступної години ще декілька людей підійшло до Вілла привітатися. Дехто стояв трохи віддалік, наче це звільняло їх від конечної потреби ручкатися, тоді як інші підтягували штани та присідали біля його ніг. Я стояла поруч і мало говорила. Видно було, як Вілл трохи заціпенів, коли наблизилися двійко з них.

Один — дебелий прямолінійний чоловік із сигарою, — ставши навпроти Вілла, схоже, не знав, що сказати й бовкнув: «У біса гарне весілля, еге? Думаю, наречена мала чудовий вигляд». — Певно, він не знав романтичної історії Алісії.

Другий, схожий на ділового конкурента Вілла, повівся дипломатичніше, проте в його прямому погляді, у його прямолінійному запитанні про стан здоров’я було щось таке, що, я бачила це, змусило Вілла напружитися. Вони були як ті собаки, що, кружляючи один побіля одного, ось-ось вишкірять зуби.

— Новий гендиректор моєї колишньої компанії, — мовив Вілл, коли чоловік нарешті відійшов, махнувши рукою. — Думаю, він лише хотів переконатись, чи я не спробую влаштувати переворот.

Сонце почало пражити, сад перетворивсь на пахучу яму, і люди шукали захистку під поцяткованими деревами. Я відвезла Вілла в намет, переживаючи через його температуру. Всередині були ввімкнені великі вентилятори, які ліниво дзижчали над нашими головами. Удалині під накриттям альтанки грав струнний квартет, і все було схоже на сцену із фільму.

Плинучи по саду, Алісія, мов неземне видиво, посилала всім повітряні поцілунки й радісно вигукувала, але до нас не наближалася.

Я дивилась, як Вілл висушив дві склянки «Піммза», і таємно раділа.

Обід подали о четвертій. Досить дивний час для обіду, та, як завважив Вілл, на те воно й весілля. Здавалося, час розтягнувся й став безцільним, у будь-якому разі його протікання було розмите нескінченними напоями та безладними розмовами. Не знаю, чи то через спеку, чи, мо’, обстанову, але, поки ми дістались до нашого столу, я почувалася майже п’яною. Коли завважила, як щось недоладно лепечу до старшого чоловіка ліворуч від себе, я зрозуміла, що це насправді можливо.

— Чи є якийсь алкоголь у цій суміші «Піммз»? — запитала я Вілла після того, як перевернула вміст сільнички собі на коліна.

— Так само, як у вині.

Нажахана, я вирячилась на нього. Певніше казавши, на обидвох з них.

— Жартуєш? У ньому були фрукти. Я думала, це означає, що напій безалкогольний. Як я відвезу тебе додому?

— От так нянька, — промовив Вілл, звівши брову. — Цікаво, яка ціна буде моєму мовчанню перед мамою?

Мене приголомшила Віллова поведінка протягом усього дня. Я думала, що матиму мовчазного Вілла, саркастичного Вілла. Щонайменше тихого Вілла. Однак він був чарівний з усіма. Навіть подача супу на обід не потурбувала його. Він лише ввічливо запитав, чи хотів би хтось обміняти його суп на свій хліб, і дві дівчини з дальньої сторони столу, визнавши, що не терплять пшениці, майже кинули свої булочки на нього.

Що більше я переживала, як мені протверезіти, то оптимістичнішим та безтурботнішим ставав Вілл. Старша жінка у праву руч від нього виявилася колишнім членом парламенту, яка боролася за права інвалідів. Вона була однією з тих кількох людей, які говорили з Віллом без найменшого дискомфорту. Якоїйсь миті я побачила, що вона годує його шматком рулету. Коли жінка на деякий час підвелася й вийшла з-за столу, Вілл сказав, що вона колись сходила на Кіліманджаро.

— Люблю бувалих у бувальцях, таких, як ця, — мовив він. — Лишень уяви її з мулом і пакетом бутербродів. Міцна, як старі черевики.

Мені пощастило менше з чоловіком, який сидів ліворуч. Він витратив лише близько чотирьох хвилин, ставлячи найкоротші запитання про те, хто я, де живу, кого я там знаю, щоб збагнути, буцім я нічого не скажу такого, що його може зацікавити. Він обернувся до жінки ліворуч, покинувши мене мовчки справлятися із залишками мого обіду. Я зніяковіла, коли ж чую, Віллова рука зсувається з візка поруч мене, і долоня його лягає на мою руку. Гляну вгору — він мені підморгує. Узявши його руку, я потисла її, вдячно вдивляючись Віллові в очі. І тоді він від’їхав візком на шість дюймів і прилучив мене до розмови з Мері Ролінсон.

— То, Вілл каже, ви за нього відповідаєте, — мовила вона. Її пронизливі блакитні очі та зморшки говорили про життя, у якому не було часу для процедур із догляду за шкірою.

— Намагаюся, — відказала я, зиркнувши на нього.

— І ви завжди працювали в цій галузі?

— Ні, я раніше… працювала в кав’ярні, — не певна, що сказала б іще комусь на весіллі таке, але Мері Ролінсон схвально кивнула.

— Я завжди думала, що це має бути досить цікава робота. Якщо тобі подобаються люди й ти вельми допитлива… я саме така.

Вона радісно всміхалася.

Вілл забрав руку назад на візок.

— Я намагаюсь заохотити Луїзу робити ще щось, щоб трохи розширити її круговид.

— Що ви плануєте? — запитала вона мене.

— Вона не знає, — мовив Вілл. — Луїза — одна з найрозумніших людей, яких знаю, проте я не можу змусити її побачити власні можливості.

Мері Ролінсон зиркнула на нього.

— Не опікуйся нею, любий. Вона цілком спроможна відповідати за себе.

Я кліпнула.

— Певніше, я думаю, з-поміж усіх людей саме ти мав би знати це передусім, — додала вона.

Вілл наче збирався щось сказати, але передумав. Він пильно глянув на стіл і злегка похитав головою, але всміхався.

— Гадаю, Луїзо, що ваша робота нині забирає страшенно багато розумової енергії. Не думаю, що цей юнак — один з найлегших клієнтів.