— Хіба я не підтримую тебе зараз? Патрику, я ненавиджу велосипед. І ти це знаєш. Але я підтримую тебе.

Минула ще одна миля, перш ніж він знову заговорив. Можливо, це мала б бути я, але дорогою тупіт Патрикових ніг, здавалося, набув похмурого, рішучого звучання. Тепер ми були високо над нашим маленьким містечком, я задихалася, піднімаючись схилами вгору, й марно намагалася стишити пришвидшене серцебиття щоразу, коли повз проїжджав автомобіль. Я їхала на старому маминому велосипеді (Патрик не дозволив мені навіть наблизитись до свого перегонового демона), де не було передач, тому я часто пленталась за ним у хвості.

Він озирнувся й трохи сповільнив біг, щоб я могла порівнятися з ним.

— То чому ж вони не викличуть когось із агенції? — запитав він.

— Людину з агенції?

— Вона може приходити в їхній будинок. Я про те, що ти в них уже півроку й маєш право на відпустку.

— Усе не так просто.

— Я не розумію чому. Починаючи там працювати, ти ж нічого не знала.

Я затамувала дихання. Це було доволі важко, зважаючи на те, що від їзди на велосипеді я відсапувала.

— Бо він їде в подорож.

— Що?

— Він повинен вирушити в подорож. Тому потрібно, щоб ми з Натаном допомагали йому там.

— Натан? Що то за Натан?

— Його медична доглядальниця. Чоловік, якого ти стрів, коли Вілл прийшов до мами в гості.

Я бачила, як Патрик обдумує це. Він витер піт з очей.

— Перш ніж ти запитаєш, — додала я, — скажу, що інтрижки з Натаном я не закрутила.

Він сповільнився й розглядав асфальт, поки не почав практично бігти на місці.

— Що це все означає, Лу? Адже… адже, мені здається, тут стерті всі межі між роботою і… — він знизав плечима — …і нормальним життям.

— Це не звичайна робота. І ти це знаєш.

— Але Вілл Трейнор, здається, останнім часом став важливішим за все інше.

— О, а це не рахується? — Я відпустила кермо й махнула на його ноги.

— Це інше. Він телефонує, і ти біжиш.

— А ти біжиш, і я прийшла побігати! — Я спробувала всміхнутися.

— Дуже смішно! — Він одвернувся.

— Це шість місяців, Пате. Шість місяців. Зрештою це ж ти хотів, щоб я годилася на цю роботу. А тепер лютуєш, що я сприймаю її надто серйозно.

— Я не думаю… Не думаю, що річ у роботі. Просто… мені здається, ти чогось не договорюєш.

Я завагалась довше, ніж мала б.

— Це не… правда.

— Але ти не їдеш на «Вікінг».

— Я сказала тобі, я…

Він ледве похитав головою, ніби не розчув мене правильно, й побіг дорогою вниз геть від мене. З лінії його спини я зрозуміла, наскільки розгніваний він був.

— Патрику, слухай, зупинімося на хвильку та обговорімо це.

— Ні. Я змарную час, — уперся він.

— Тоді зупинімо таймер. Тільки на п’ять хвилин.

— Ні. Я маю зробити це в реальних умовах.

Він почав набирати швидкість, наче в нього відкрилося друге дихання.

— Патрику, — гукнула я, щосили намагаючись встигати за ним. Мої ноги сковзали з педалей, я лаялася, знову штовхала педаль, щоби спробувати наздогнати його.

— Патрику! Патрику!

Я дивилась на його потилицю, й слова злетіли з моїх вуст, перш ніж я подумала, що кажу.

— Гаразд. Вілл хоче померти. Він хоче заподіяти собі смерть. І ця поїздка — моя остання спроба змінити його думку.

Патрик зменшив швидкість, а тоді зупинився, випростав спину, як і раніше не дивлячись на мене. Відтак повільно повернувся й нарешті перестав бігти на місці.

— Повтори.

— Він хоче поїхати в «Диґнітас». У серпні. Я намагаюся змусити його передумати. Це мій останній шанс.

Він дивився на мене, ніби не знав, чи вірити мені.

— Знаю, це звучить безглуздо, але я повинна змусити його змінити свою думку. Тому… тому я не можу поїхати на «Вікінг».

— Чому ти не сказала мені цього раніше?

— Я пообіцяла його сім’ї не розповідати нікому. Було б жахливо для них, якби все випливло. Просто жахливо. Слухай, навіть він не в курсі, що я знаю. Усе так… складно. Пробач. — Я простягнула йому руку. — Я сказала б тобі, якби могла.

Він не відповів. Він здавався розчавленим, ніби я зробила щось жахливе. Він ледь насупився й двічі важко ковтнув.

— Пате…

— Нічого. Просто… Мушу бігти, Лу. Сам. — Він провів рукою по волоссю. — Гаразд?

Я ковтнула.

— Гаразд.

На якусь мить він наче взагалі забув, чому ми були там. Тоді рвонув із місця, а я дивилась, як він зникає вдалині, рішуче тримаючи голову, і як дорога швидко лишається позаду.

Наступного дня після того, як ми повернулися з весілля, я розмістила в інтернеті запит:

Порадьте, коли ваша ласка, якесь гарне місце, де пропонують пригоди для квадриплегіків. Шукаю щось таке, що може зробити й здорова людина, щось, що може змусити мого пригніченого друга забути на деякий час, що його життя трохи обмежене. По суті, я не знаю, на що сподіваюсь, але з вдячністю розгляну всі пропозиції. Це досить терміново.

Працьовита Бджілка

Коли я зайшла на свою сторінку, то здивовано витріщилася на екран. Вісімдесят дев’ять відповідей. Я прокрутила сторінку вниз та вгору, не певна, чи все це відповіді на мій запит. Тоді оглянулась на інших користувачів комп’ютера в книгозбірні, відчайдушно шукаючи того, хто подивився б на мене. Я б йому розказала! Вісімдесят дев’ять відповідей! На одне запитання!

Мені розказали про банджі-джампінг для паралізованих, плавання, греблю на байдарках, катання на конях з допомогою спеціальної рами (коли, перейшовши за посиланням, я подивилась відео, то навіть трохи розчарувалася, що Вілл не терпів коней: це було круто!).

Там також було плавання з дельфінами й підводне плавання з помічниками. Плавучі візки, які дозволили б йому рибалити, адаптовані квадроцикли для поїздок по бездоріжжю. Дехто з них надіслав власні фотографії чи відео, на яких вони беруть участь у таких заходах. Деякі з них, зокрема Ричі, згадали мої попередні повідомлення й поцікавились, як там Патрик.

Звучить як хороша новина. Йому вже краще?

Я швидко набрала відповідь:

Можливо. З усім тим, сподіваюся, ця поїздка змінить Все на краще.

Ричі відповів:

Розумничка! Якщо маєш кошти, щоб усе це владнати, то Все в твоїх руках!

Скутеристка написала:

Не забудь розмістити кілька його фотографій у спорядженні для банджі-джампінгу. Люблю дивитися на обличчя чоловіків, коли вони догори сподом!

Я любила їх, цих квадриплегіків та їхніх опікунів, за мужність, великодушність та уяву. Того вечора я провела дві години, записуючи їхні пропозиції, переходячи за посиланнями на відповідні веб-сайти, які вони вже випробували, а з деким навіть поспілкувалася в чаті.

Коли я йшла додому, то вже вибрала пункт призначення: ми вирушимо в Каліфорнію на «Ранчо чотирьох вітрів», спеціалізований осередок, який пропонував кваліфіковану допомогу, «яка змусить вас забути, що ви колись потребували допомоги», як сказано на сайті. Саме ранчо, низьку дерев’яну будівлю, розміщену на лісовій галявині неподалік від Йосемітського національного парку, побудував колишній каскадер, який не дозволив своїй травмі хребта обмежувати його дії. Гостьова книга була переповнена відгуками щасливих і вдячних відпочивальників, які клялися, що завдяки йому вони змінили своє ставлення до інвалідності й до самих себе. Принаймні шість користувачів чату були там, і всі стверджували, що це перевернуло їхнє життя.

Ранчо було не просто орієнтоване на інвалідів, воно мало всі вигоди, яких можна було сподіватися від розкішного готелю. Були зовнішні, втоплені в землю ванни з непомітними підйомниками та спеціальними масажерами. Там надавали кваліфіковану медичну допомогу, у кінотеатрі поруч зі звичайними місцями були місця для інвалідних візків. Спеціально обладнано гідромасажну ванну на вільному повітрі, у якій можна сидіти й дивитися на зірки. Ми могли б провести там тиждень, а потім поїхати на кілька днів на узбережжя в готельний комплекс, де Вілл зможе поплавати й помилуватися нерівною береговою лінією. І, найцікавіше, я знайшла перчинку відпустки, яку Вілл не забуде: затяжний стрибок з парашутом з тренованими інструкторами, які пройшли підготовку, щоб допомагати квадриплегікам стрибати. Спеціальним обладнанням вони прикріплять Вілла до себе (очевидно, найголовніше закріпити ноги, щоб коліна не злетіли й не вдарили по обличчю).