Навіть коли лежиш на пляжі, приїде невеличкий візок, і усміхнений офіціант запропонує воду, сік або й щось міцніше.

В обід, коли була найвища температура, Вілл повертався у свою кімнату й декілька годин спав. Я плавала в басейні або читала книжку, а потім увечері ми знову всі зустрічалися, щоб повечеряти в ресторані на пляжі. Я швидко захопилася коктейлями. Надил постеріг, що як дати Віллові соломинку правильного розміру й поставити в тримач високу склянку, то не було потреби в Натанові чи мені. Коли смеркалося, ми втрьох розмовляли про дитинство, перших кавалерів і дівчат, про першу роботу й наші сім’ї, про те, як ми раніше відпочивали, і я бачила, як Вілл помалу відроджується.

Окрім того, Вілл був іншим. Здавалося, що це місце подарувало йому спокій, якого бракувало йому увесь цей час, що я його знаю.

— Йому йде на користь, еге? — запитав Натан, коли ми зустрілися біля буфету.

— Думаю, так.

— Знаєш… — Натан схилився до мене, не бажаючи, щоб Вілл побачив, що ми розмовляємо про нього. — Я думаю, що ферма й усі пригоди були б чудовими. Однак, дивлячись зараз на нього, не можу не думати, що це місце спрацювало краще.

Я не розповіла Натанові про те, що вирішила першого дня, коли ми поселялися, коли в мене живіт стисло від тривоги, і я вже підраховувала скільки в мене днів до повернення додому. Я намагалася кожного з цих десяти днів забути, чому ми насправді тут, шестимісячний контракт, мій ретельно заповнений календар — усе, що було до того.

Я мусила просто жити зараз і намагатися заохотити Вілла робити те саме. Я мала бути щасливою, надіючись, що Вілл теж буде щасливим.

Я взяла ще один шматок дині й усміхнулася.

— То що там пізніше? Будемо співати в караоке? Чи твої вуха ще не відійшли від минулого вечора?

Четвертого вечора Натан із легким хвилюванням у голосі оголосив, що він іде на побачення. Карен з Нової Зеландії жила в сусідньому готелі, і він погодився піти з нею в місто.

— Тільки для того, щоб переконатися, що з нею все гаразд. Самі розумієте… Я не впевнений, що це хороше місце, щоб іти самій.

— Ні, — сказав Вілл, з розумінням киваючи головою. — Дуже благородно, Нате, з твого боку.

— Я думаю, що це досить відповідально. Дуже активна громадянська позиція.

— Я завжди захоплююсь Натановою самовідданістю. Особливо коли йдеться про слабку стать.

— Та йдіть ви, знаєте куди, обоє, — вишкірився Натан і зник.

Карен швидко стала невід’ємною частиною. Натан зникав із нею майже більшу частину вечорів, і хоча повертався виконувати нічні обов’язки, ми негласно давали йому стільки часу, скільки могли, щоб він повеселився.

Окрім того, я таємно була рада. Мені подобався Натан, і я була вдячна, що він поїхав, але мені більше подобалося, коли Вілл і я були самі. Мені подобалось, як ми переходили на умовні назви, коли біля нас більше нікого не було, невимушена близькість, яка виникала між нами. Мені подобалось, як він повертався лицем до мене й зачудовано дивився, ніби я якимось чином виявлялася чимось більшим, ніж він сподівався.

Передостанньої ночі я сказала Натанові, що не проти, якщо він хоче привести Карен у комплекс. Він проводив ночі в її готелі, і я знала, що йому важко ходити двадцять хвилин у кожен бік, для того щоб залагодити останні справи Вілла вночі.

— Я не заперечую. Якщо це… ну… додасть тобі трохи приватного життя.

Він радів, занурений в очікування прийдешньої ночі, й не сказав мені нічого, крім безтямного «Дякую, друже!»

— Гарно з твого боку, — мовив Вілл, коли я йому розповіла.

— Маєш на оці, гарно з твого боку, — відповіла я. — Це твою кімнату я пожертвувала для справи.

Тієї ночі ми забрали його в мою кімнату, Натан допоміг Віллові лягти в ліжко й видав йому ліки, тим часом як Карен чекала в барі. Я перевдягнулась у ванній у футболку та труси й, відчинивши двері ванної, поволі пішла до дивана, несучи подушку під пахвою. Я відчувала на собі очі Вілла й на диво, як для людини, яка більшу частину попереднього тижня ходила перед ним у бікіні, почувалася ніяково. Я кинула подушку на бильце дивана.

— Кларк.

— Що?

— Тобі не потрібно спати там. Це ліжко доволі велике — для цілої футбольної команди.

Річ у тім, що я навіть не подумала про це. Досі все було, як і було. Можливо, дні, проведені майже оголеними на пляжі, зробили нас усіх менш сором’язливими. А можливо, саме думка про Натана та Карен по той бік стіни, які загорнулися одне в одного, немов у кокон.

Можливо, я просто хотіла бути біля нього. Я рушила до ліжка й здригнулася від раптового гуркоту грому. Замиготіли блискавиці, надворі хтось закричав. Із сусідніх дверей було чути, як Натан і Карен вибухнули сміхом.

Я підійшла до вікна й підняла заслонку, війнув вітерець, і я відчула різке падіння температури. Там, на морі, вирував шторм. Ефектні спалахи чоткової блискавиці на якусь мить освітили небо, а потім, наче запізніла думка, важка, як барабанний бій, злива вдарила по даху нашого бунгало, настільки шалено, що спочатку приглушувала всі інші звуки.

— Я краще опущу жалюзі, — мовила я.

— Ні, не треба.

Я обернулася.

— Відчини двері. — Вілл кивнув надвір. — Я хочу побачити це.

Я завагалася, потім повільно відчинила скляні двері на терасу. Дощ тарабанив по готельному комплексу, скрапуючи з нашого даху, утворюючи потоки, які стікали від тераси до моря. Я відчула вологу на обличчі й наелектризованість повітря. Волосся на моїх руках піднялося.

— Ти це відчуваєш? — запитав він позаду.

— Схоже на кінець світу.

Я стояла, дозволяючи зарядові проходити крізь мене, спалахи блискавиці відбивалися в мене на повіках. Я затамувала дух.

Обернувшись, пішла до ліжка й сіла скраю. Поки він дививсь, я обережно потягнула його засмаглу шию до себе. Я вже знала, як поворушити його, як змусити його вагу, його масу тіла, працювати зі мною.

Тримаючи Вілла близько до себе, я нахилилася й поклала товсту білу подушку йому за плечі й опустила його в її м’які обійми. Він пахнув сонцем, неначе воно глибоко проникло в його шкіру, і я помітила, що тихенько вдихаю його, немов щось солодке.

Потім, усе ще трохи волога, я залізла до нього, настільки близько, що мої ноги торкалися до його ніг, і ми разом дивилися на синьо-білі сліди там, де блискавиця торкалася хвиль, на посріблений дощ, який м’яко зрошував бірюзову масу на відстані ста футів.

Світ навколо нас скоротивсь настільки, що зосталися лиш ревіння шторму, лавандове синьо-чорне море та серпанкові фіранки, які злегка погойдувались. Я вдихала запах квітів лотоса, принесений нічним вітерцем, чула музику з якогось святкування, віддалений дзенькіт склянок і стукіт стільців, які поспіхом збирали… Я намацала Віллову руку й взяла її в свою. На якусь мить я подумала, що зроду не почувалася так сильно пов’язаною зі світом, з іншою людиною, як у цей момент.

— Гарно, еге, Кларк? — мовив Вілл у тиші. Незважаючи на шторм, його обличчя було нерухоме й спокійне. Він обернувся й усміхнувсь до мене, і тієї самої миті в його очах щось було, щось тріумфальне.

— Так, — відповіла я. — Дуже гарно.

Я лежала нерухомо, слухаючи його повільне та глибоке дихання, звук дощу внизу, відчувала, як його теплі пальці переплелися з моїми. Я думала, що могла б ніколи не повертатися додому. Тут Вілл і я були в безпеці, замкнені в нашім маленькім раю. Щоразу, коли я думала про повернення до Англії, великі кігті страху дряпались у мені, і мене дедалі дужче огортав жах.

«Усе буде добре. — Я намагалася повторювати собі слова Натана. — Усе буде добре».

Зрештою я лягла на бік, одвернувшись від моря, й дивилася на Вілла. Він повернув голову, щоб глянути на мене в тьмяному світлі, і я відчула, що він мені сказав те саме: «Усе буде добре». Уперше в житті я намагалася не думати про майбутнє. Я намагалася просто бути й дозволити нічним відчуттям пройти крізь мене. Я не можу сказати, як довго ми так лежали, дивлячись одне на одного, але поступово повіки Вілла ставали важчими, поки він, вибачаючись, не пробурмотів, що думає, що, може… Його дихання стало глибшим, він заснув, і тоді лише я подивилася на його обличчя, на його вії, розділені на окремі точки біля кутиків очей, на нові веснянки на його носі.