— То ходімо, представлю вас… — Вона глянула на годинник. — Натан вже мав би одягнути його.

Ми постояли трохи біля дверей, вагаючись, і місіс Трейнор постукала.

— Ти там, Вілле? Я хочу познайомити тебе з міс Кларк.

На відповідь анітелень.

— Вілле. Натане.

Сильний новозеландський акцент.

— Він готовий, місіс Ті.

Вона штовхнула двері. Вітальня флігеля була оманливо велика, скляними дверима, з яких складалась повністю одна стіна, на моріжок. У кутку тихо тліла дров’яна піч, перед величезним телевізором з пласким екраном стояв низький бежевий диван, укритий вовняним покривалом. Кімната була обставлена затишно, зі смаком — типова парубоцька оселя в скандинавському стилі. Посеред кімнати стояв чорний інвалідний візок, сидіння та спинка якого були встелені смухом. Дебелий чоловік у білій медичній формі без комірця, присівши, поправляв іншому чоловікові ноги на підніжках інвалідного візка. Коли ми увійшли до кімнати, чоловік в інвалідному візку поглянув на нас із-під кошлатої кучми волосся. Наші очі зустрілися, й за мить він застогнав так, що в мене кров застигла в жилах. Потім його рот скривився і він видав іще один неземний крик.

Його мати скам’яніла.

— Вілле, припини!

Він навіть не глянув на неї. З його грудей вирвався ще один первісний звук, пекельний та болісний. Я намагалась не здригнутися. Чоловіка скособочило, голова нахилилась і втислася в плечі, а він усе дивився на мене спотвореним обличчям. Він здавався химерним і трохи злим. Я усвідомила, що тримаю сумку так, що аж кісточки´ побіліли.

— Вілле! Будь ласка, — у голосі матері почулися слабкі нотки істерики. — Будь ласка, не роби цього.

«О Боже, — подумала я, — мені цього не знести», — і важко ковтнула.

Чоловік не зводив з мене очей. Здавалося, він чекав чогось від мене.

— Я… Я — Лу, — мій голос, нехарактерно тремкий, повис у тиші. Я завагалася, чи простягнути йому руку, та, згадавши, що він її не потисне, ледве помахала нею. — Скорочено від Луїза.

На подив мені, риси його обличчя розгладились і він випрямив голову.

Вілл Трейнор пильно дивився на мене. На його обличчі майнула ледь помітна усмішка.

— Доброго ранку, міс Кларк, — промовив він. — Я чув, що ви мій останній наглядач.

Натан закінчив регулювати підніжки. Підводячись, він похитав головою.

— Погана ви людина, містере Ті. Дуже погана. — Він усміхнувся й простягнув широку руку, яку я в’яло потисла. Натан випромінював саму незворушність. — Боюся, ви щойно мали змогу побачити Кристі Брауна[9] у Вілловому виконанні. Ви звикнете до цього. Він багато лає, та мало кусає.

Місіс Трейнор витонченими білими пальцями трималася за хрестик на шиї. Вона ковзала ним сюди-туди уздовж тонкого золотого ланцюжка: нервова звичка. Її обличчя було незворушним.

— Маю справи, мушу вас покинути. Якщо потрібна допомога, зателефонуйте мені по інтеркому. Натан розкаже вам про Віллів розклад та обладнання.

— Я тут, мамо. Не треба говорити так, наче мене немає. Мій мозок не паралізований. Поки що.

— Так, але якщо ти збираєшся поводитись негоже, Вілле, думаю, краще тоді міс Кларк говорити безпосередньо з Натаном. — Я помітила, що мати не дивилась на сина, коли говорила, вона розглядала підлогу за десять футів від нього. — Сьогодні, міс Кларк, я працюю з дому. Тож в обід загляну.

— Добре, — у мене прорізався голос.

Місіс Трейнор зникла. Ми мовчали, допоки чулася її чітка хода.

Тоді Натан порушив мовчанку.

— Вілле, ти не заперечуєш, якщо я піду розповім міс Кларк про твої ліки? Ввімкнути телевізор? Чи музику?

— Будь ласка, радіостанцію Бі-Бі-Сі Чотири, Натане.

— Так-так.

Ми пройшли на кухню.

— Місіс Ті казала, що досвіду роботи з квадриплегіками ти не маєш.

— Так.

— Гаразд. Тоді сьогодні я трохи поясню й розкажу. Ось тека, у якій досить докладно розписано все, що потрібно знати про Віллів розпорядок, і всі номери екстренних служб. Раджу прочитати, коли матимеш вільну хвилину. А ти її, гадаю, матимеш.

Натан відчепив з пояса ключ і відімкнув шафку, переповнену коробочками та невеликими пластиковими баночками з ліками.

— Переважно за це відповідаю я, але ти повинна знати, де все лежить, — про всяк випадок. На стіні висить розклад, тому ти бачитимеш, що й коли він приймає кожного дня. Усе, що ти даси додатково, маєш зазначити отут. — Він вказав пальцем. — Але краще уточнити це в місіс Ті, принаймні поки що.

— Я не знала, що матиму справу з ліками.

— Це не важко. Здебільша Вілл знає, що йому потрібно. Але, можливо, Віллові буде потрібна допомога, щоб прийняти їх. Ми використовуємо цей стаканчик. Або можна подрібнити ліки товкачем у ступці й додати в напій.

Я взяла одну з коробок. Не впевнена, що бачила колись стільки ліків не в аптеці.

— Йдемо далі. Отже, він приймає два види ліків для кров’яного тиску: оце знижує його перед сном, а це піднімає тиск, коли він підводиться з ліжка. Оці ліки потрібні йому досить часто, щоб контролювати м’язові спазми: одну таблетку даси вранці, наступну — пополудні. Йому не важко їх ковтати, бо вони маленькі й з покриттям. А ці — проти спазмів сечового міхура, а це — проти кислотного рефлюксу. Іноді він потребує їх після їжі, якщо стане погано. Ось антигістамінні препарати — приймати зранку, а це назальні спреї, хоча здебільшого я сам їх прискаю перед виходом, тому тобі не варто турбуватись. Якщо йому боляче, можеш дати парацетамол. І ще, подеколи Вілл п’є снодійне, проте, як ведеться, від нього він стає дратівливим удень, тому ми намагаємось обмежити його вживання.

— Це, — Натан підняв іншу пляшечку, — антибіотики. Він приймає їх що два тижні при заміні катетера. Я сам їх даю, та якщо мене не буде, то залишу чіткі інструкції. Вони досить сильні. Отут коробки з гумовими рукавичками, якщо колись доведеться витирати його. Також є крем проти пролежнів, утім, відтоді як з’явився надувний матрац, їх немає.

Натан засунув руку в кишеню й простягнув мені ключа.

— Це запасний, — сказав він. — Нікому більше не давай. Навіть Віллові, добре? Оберігай його, як своє життя.

— Стільки всього запам’ятати! — Я важко ковтнула.

— Усе записано. Сьогодні ти маєш не забути лише про ліки проти спазмів. Он ті. Ось номер мого мобільного, якщо знадобиться зателефонувати. Коли мене тут немає, я на навчанні, тому не дзвони надто часто, проте якщо чогось не певна, не соромся, телефонуй.

Я вп’ялася в теку переді мною. Здавалось, неначе я збиралася скласти іспит, до якого не готувалася.

— А якщо йому потрібно… йти в туалет? — Я подумала про підйомник. — Я не… Знаєш, я не певна, що зможу підняти його. — Я намагалась не панікувати.

Натан похитав головою.

— Нічого цього робити не потрібно. За це відповідає його катетер. Я зайду в обідній час і все поміняю. Ти тут не для фізичного догляду.

— А для чого?

Натан глянув на мене.

— Спробуй підбадьорити його. Він… він трохи «з мухами». Ясна річ, зважаючи… на обставини. Але тебе ніщо не має пройняти, ані дістати. Тим ранішнім шоу він намагався вивести тебе з рівноваги.

— Це тому так добре платять?

— Так. Нам ніщо не дається даремно, еге? — відказав Натан і так ляснув мене по плечу, що я трохи не перекинулась. — Та він нормальна людина. Біля нього не потрібно ходити навшпиньки, — і зам’явся. — Він мені сподобний.

Натан сказав це так, немов був єдиною людиною, якій подобався Вілл.

Я пішла за ним у вітальню. Візок Вілла Трейнора зупинився коло вікна, хлопець сидів спиною до нас і слухав щось по радіо.

— Я звільнився, Вілле. Хочеш чогось, перш ніж я піду?

— Ні. Дякую, Натане.

— Тоді залишаю тебе в надійних руках міс Кларк. Побачимось в обід, друже.

З нестримним відчуттям паніки я спостерігала, як привітний помічник надягає куртку.

— Хай щастить! — Натан підморгнув мені, а потім зник.

Я стояла посеред кімнати, засунувши руки в кишені, й не знала, що робити. Вілл Трейнор і далі дививсь у вікно, наче мене поряд не було.