— Ходімо, Джорджино, — звернулася до доньки, завваживши, що та навіть не зрушила з місця.

Джорджина повільно підвелася та мовчки вийшла, усім своїм виглядом показуючи небажання це робити.

І ми залишилися вдвох.

Вілл був у напівлежачому положенні, він міг спостерігати за краєвидом через вікно ліворуч, де тоненькою цівкою з фонтана весело протікав струмочок чистої води під поміст. На стіні в поганій рамі висіла репродукція горгоній. Пам’ятаю, що в голові мені крутилася думка, що не хотілося б у свої останні години споглядати таке жалюгідне видовище.

— Отож…

— Ти ж не збираєшся…

— Я не збираюся вплинути на твоє рішення.

— Якщо ти тут, це означає, що ти приймаєш мій вибір. Це єдине, що я все ще можу контролювати після аварії.

— Знаю.

Так воно й було. Він знав це, і я знала. Більше я нічого не могла вдіяти. Чи ви хоч уявляєте собі, як це важко — нічого не говорити? Коли кожен твій атом напружується в бажанні зробити протилежне. Я намагалася нічого не говорити цілу дорогу від аеропорту, і це мене вбивало. Я кивнула. Коли нарешті почала говорити, мій голос звучав тихо й надламлено. Випливала лише єдина фраза, яку я могла з безпечністю озвучити:

— Я за тобою скучила.

Після неї він трішки розслабився.

— Підійди.

Коли я стала в нерішучості, він повторив:

— Ну ж бо, будь ласка, осюди, на ліжко, сядь біля мене.

І тоді я усвідомила, що на його лиці проступило справжнє полегшення. Він був радий мене бачити, він про таке ніколи не говорив, але він справді зрадів. І я заприсяглася собі, що зроблю те, про що він мене прохав. Цього він хотів.

Я лягла на ліжко поруч із ним і обійняла його. Поклала свою голову на його груди, всім своїм тілом відчуваючи його легкий подих. Я відчувала, як Віллові пальці легенько потискують мою спину, відчувала його теплий подих у своєму волоссі. Я заплющила очі, вдихаючи його аромат, той самий дорогий запах кедрів. Цей запах відчувався, незважаючи навіть на лікарняну свіжість палати з легким запахом дезінфікувальних засобів.

Я взагалі старалася ні про що не думати. Я просто намагалася бути, намагалася увібрати в себе чоловіка, якого, як я поступово усвідомила, кохала, намагалася закарбувати те, що лишалося в ці останні хвилини. Я мовчала. А потім почула його голос. Я була настільки близько до нього, що коли він говорив, здавалося, ця слабка вібрація проходила крізь усе моє тіло.

— Ну, Кларк, — промовив він, — скажи щось хороше.

Я подивилась у вікно на яскраво-блакитне швейцарське небо й почала розповідати йому історію про двох людей. Людей, яким не слід було зустрічатися, які спочатку навіть не сподобалися одне одному, але які зрештою усвідомили, що лише вони могли ідеально зрозуміти одне одного. Я розповіла йому про ті пригоди, які сталися з ними, місця, де вони побували, й речі, що вони їх побачили, ті, яких я навіть ніколи не сподівалась побачити. Я воскресила в пам’яті чарівне небо й райдужне море, вечори, сповнені сміху та дурних жартів. Я намалювала йому світ, далекий від швейцарської промислової зони, світ, у якому він усе ще був тим, ким колись хотів бути. Я намалювала йому світ, який він створив для мене, сповнений див та можливостей. Я дала йому зрозуміти, що він сам, не відаючи того, зцілив мене, й лише за це я буду у вічнім боргу перед ним. Я розуміла, що ці слова стануть найважливішими в моєму житті. Було важливо, щоб це були правильні слова, що не переконували, не намагалися змусити його змінити свою думку, а поважали її. Я говорила йому лише хороше.

Час сповільнив свій хід, застиг. Існували лише ми та моє бурмотіння в порожній, залитій сонцем кімнаті. Вілл багато не говорив. Не говорив у відповідь, не давав сухих коментарів, не проявляв сарказму. Від часу до часу він кивав, тісно притиснувшись своєю головою до моєї, і бурмотів або випускав якийсь звук, що міг бути проявом задоволення від якогось хорошого спогаду.

— Це були, — прошепотіла я, — найкращі шість місяців у моєму житті.

Довга тиша.

— Ти знаєш, Кларк, смішно, але й у моєму.

І тоді моє серце розірвалося. Обличчя покривилось, я втратила самовладання та обійняла його дуже-дуже міцно. Мені стало байдуже, що він відчує дрижання мого тіла, яке ридало. Печаль та горе поглинули мене цілком, накрили й розірвалися в серці, в голові, всередині мене. Я більше не могла. Насправді не могла цього винести.

— Годі, Кларк, — зашепотів він. Я відчувала його губи в себе на волоссі. — Будь ласка. Не треба. Подивись на мене.

Я заплющила очі й затрусила головою.

— Подивись на мене. Будь ласка.

Я не могла.

— Ти сердишся. Будь ласка. Не хочу робити тобі боляче…

— Ні… — знов я крутила головою. — Це не через це. Просто не хочу… — і притулилася щокою до його грудей. — Не хочу, щоб останнім, що ти побачиш, було моє нікчемне, усе в плямах лице.

— Ти все ще не розумієш, Кларк? Так? — З його голосу було знати, що він усміхається. — Це не тобі вирішувати.

Мені довелося деякий час опановувати себе. Я видула ніс і глибоко вдихнула. Врешті підвелася на лікоть і глянула на нього. Очі, його очі, ще недавно такі напружені та нещасливі, були навдивовижу чистими й спокійними.

— Ти пречудовна.

— Смішно.

— Підійди, — сказав він, — сюди, ближче.

Я знову лягла, лицем до нього. Мені було видно годинник над дверима, і раптово я відчула, як час утікає від нас. Я взяла його руку та обвила навколо себе, обхопила його руками та ногами, тісно переплелася з ним, ми були одним цілим. Узяла його руку, досить велику, і вплела свої пальці в його, цілуючи кожну ямочку на них. Він був мені такий рідний. Я знала його тіло так, як не знала Патрикове, — його сильні та слабкі сторони, шрами та аромати. Я так близько поклала своє лице біля його, що риси на обличчі стали нерозбірливими. Я куйовдила його волосся, гладила його шкіру, брови. Сльози невпинним потоком текли по моїх щоках, мій ніс упирався в його. А він весь цей час мовчки спостерігав за мною, ретельно вивчаючи мене, наче хотів зберегти в пам’яті кожну мою молекулу. Він вже наче відступав, відходив туди, де я його не дістану.

Я поцілувала його, намагаючись повернути. Цілувала його, довго притуляючись до його губ, наші подихи змішувалися, а мої сльози ставали сіллю на його шкірі. І я знала, що якісь його малі частинки стануть моїми малими частинками, поглинуті, увібрані, живі, вічні. Я хотіла притиснутись до нього всім своїм єством, хотіла вселити в нього волю до життя, змусити його жити. Я розуміла, що мені страшно жити без нього. «Як же ж це, ти ж руйнуєш моє життя! — хотіла кричати я, вимагати від нього не робити цього. — А я, виходить, не маю навіть права сказати тобі щось про твоє?»

Проте я обіцяла.

І я просто обіймала його, Вілла Трейнора, колишнього вундеркінда із Ситі, колишнього екстремального пірнальника, спортсмена, любителя подорожей, коханця. Міцно обіймала й нічого не казала, проте все-таки мовчечки говорила про те, що його кохають. Як сильно його кохають!

Не можу сказати, скільки ми отак провели часу. Якось нечітко чула я спокійну розмову десь за дверима, пошаркування взуттям, церковний дзвін десь далеко. А потім він важко видихнув, здригнувся й поклав свою голову так близько до моєї, що ми могли чітко бачити одне одного.

Я почала кліпати. Він легенько всміхнувся, можна сказати, вибачливо.

— Кларк, — тихо промовив він, — можеш покликати моїх батьків?

КОРОЛІВСЬКА СЛУЖБА У СПРАВАХ СУДОЧИНСТВА

Головному прокуророві

конфіденційно

щодо Вільяма Джона Трейнора

04.09.2009

Кожного свідка зазначеної вище справи допитали детективи.

Подаються всі відповідні документи.

Суб’єктом розслідування є 35-річний містер Вільям Трейнор, колишній партнер фірми «Мединлі Льюїс», розміщеної в Ситі. 2007-го року містер Трейнор зазнав травми хребта внаслідок автокатастрофи. Йому діагностували параліч чотирьох кінцівок (С 5/6 квадриплегія) з обмеженою рухливістю лише однієї руки, що вимагало цілодобового догляду.