— Все добре, панове, я лікар… Відступіть…

— Він сам кинувся під колеса, біг’ме…

— Який молоденький… Щкода, як помре…

— Ніхто не помре! Я ж сказав: я — лікар! Антоне, принесіть води, і — ради Бога — розступіться!

— Чесне слово, Ігоре Васильовичу, я не винен. Він сам прямо перед носом вискочив…

— Робіть, що кажу…

— Ой, дивіться, — рухається…

Андрій наважився трішечки розплющити одне око. А не треба було. Сонце розпеченою голкою встромилось у мізки. Він заплющився і застогнав.

— Не бійтесь, я лікар. Ні, не рухайтесь. Ви розумієте, що я кажу? Якщо розумієте, легенько порухайте руками й ногами… Так, добре. Ніде не болить?

Планета крутилася перед ним, мов дівчинка-пустунка перед люстром. Боліло всюди.

— Спробуємо по-іншому: я буду натискати, а ви скажете, коли заболить. Ні, не намагайтесь підвестися, у вас висока ймовірність струсу мозку і… Антоне, поможіть мені затягти його до машини, бо він зараз встане й піде, не спитавшись. Акуратніше!

Пустунка закружляла швидше. Встати й піти, не спитавшись, йому заважало виховання. Дворянське. Те, що від слова «двір».

— Киш, тварюко…

— Заговорив, Ігоре Васильовичу, але… про що це він?

— Швидше, Антоне, можливе порушення свідомости, а це вже гірше… Обережно, вважайте на голову й не повертайте шию, та-ак… А можливо, навіть шок. Хлопче, скажи мені, тобі ніде не болить?! Тобі не зимно? Ану, плесніть трохи в лице, Антоне… Панове, відійдіть, не заважайте, це вам не безплатна акція перед Оперним…

Лице обдало холодом. Пустунці на все це було начхати. Вона кружляла й кружляла посеред липня, здіймаючи хурделицю в його думках і прочуваннях. Намагаючись скинути його з сидіння назад, на проїжджу частину.

— Славко… набий її…

— Що-що?

— У нього галюцинації, Антоне. Сідайте за кермо і газуйте, потихеньку, але завзято. Є підозра на внутрішню кровотечу, але я не хочу, щоб його розтрясло по дорозі… Подивимось… Пульс сто тридцять слабенького наповнення, блідість, піт на чолі, тиск… тиск дещо занизький. Треба ввести кордіамін, хоча, можливо, що всі ці ознаки — від спеки. Що там із серцем?..

Андрій пробурмотів з заплющеними очима:

— Ви завжди збиваєте людей, а… а потім все звалюєте на спеку? І перестаньте мене мацати…

— Ти дивись, очуняв! Вас тато з мамою не вчили, де і як треба переходити вулицю?

— Я ріс неслухняним.

— Воно і видно. Гм… у серці — шуми. Потрібна кардіограма, а ще краще — Ехо… До мене на роботу, Антоне.

— Я туди і їду.

— Куди туди? Я туди не хочу! Зупиніть, Антоне!

— Не дригайтесь, потерпілий! В лікарні вас поспостерігають, так що…

— Я не кролик, щоб мене спостерігати!

— Ану, ляжте!

— Я живим не дамся…

Площина, на якій танцювала планета, завалилась набік.

— Ну ось, маєте! Ви хочете ще раз гепнутись головою?! Особисто я не хочу через вас до в’язниці, якщо ви вріжете дуба в мене на руках.

— Лікарі всі такі милосердні?

— Холєра ясна! Від вас можна інфаркт вхопити.

— А від вас — струс мозку.

Андрій враз поринув у якусь млосну глибінь.

— …Не гальмуйте так різко, Антоне.

— Ця стара на милицях рухається, як електричка до мого села.

— Вона на милицях і зовсім не стара, скоріше навпаки.

— Бачили? Ще й хихоче собі під ніс…

— М-м-м… Мені треба вийти.

— Спокійно!

Його швидко повернули набік і притримали голову, поки він блював.

— Вибачте, я вам машину забруднив.

— Нічого, Антон прибере.

— Вибачте, Антоне.

— Це я сам винен. Різко загальмував.

— Слухайте, ви, двоє, мені теж треба за щось вибачатись чи ви це за мене зробите?

До голови слідом за пустункою пропхався якийсь амбал з чималенькою кувалдою й став методично гатити нею у череп. «Бруківка», — здогадався Андрій, роблячи чергову спробу розплющити очі.

— Обов’язково.

— Що обов’язково, потерпілий?

— Вибачатись.

— Отакої. Може, ви також знаєте, за що?

— Чому у вашій машині не затемнені вікна?

— Я виправлюсь, обіцяю.

— Ви ж лікар, так?

— Навіть диплома маю, але розумію, що це слабеньке виправдання.

— Я ніби вдарився головою, так? Чому ж мене вивертає зсередини, наче я проковтнув крокодильчика?

— Нервус вагус.[1]

— A-а… Я так і знав. Та зараза мені давно жити не дає. А вас я просто перевіряв, ви ж мені диплома не показуєте, хто вас знає… Чого ви смієтеся?

Бруківка скінчилась, та амбал і далі товкся в його голові, як дев’ять негренят. Ні, як двадцять дев’ять. Про крокодильчика Андрій намагався не згадувати, та відчувалося, що той лише чекає нагоди, щоб видряпатися назовні.

— Ох, давно мене не смішили пацієнти!

— Їм, певно, не до сміху, вашим пацієнтам.

— А вам, юначе, певно, білий світ зараз не милий. Дивуюся, звідки ви ще сили берете язиком молоти?

— Він направду білий, той світ?

На чоло лягла прохолодна рука.

— Потерпіть ще трохи. Я везу вас до себе додому, якщо ви такий запеклий противник лікарень. І ніяких заперечень. Спіть.

— А колискова?

— Ну, я не прихильник шокової терапії.

— По вас не… ска-же…ш…

…Йому дев'ять років. Він розуміє: щось трапилося. Мама дивиться в одну точку. Безмовно. Непорушно.

Ще вчора вона радісна прибігла з роботи і з порогу вигукнула: «Яку я придбала книжку, якби ти тільки знав! Півжиття її шукала». І тільки на кухні похопилася, що хлібниця порожня. «Я зараз. Чекай!» — чмокнула його в щоку й радісно вибігла до хлібного. Вчора він був ладен сміятися разом з нею, хоча не розумів, що смішного може бути в такій товстій книженції без малюнків.

Те, чого він не розумів сьогодні, було значно вагоміше й небезпечніше.

«Мене вигнали з роботи. Вони називають це скороченням штатів. Бібліотеки закривають, наша професія вимирає… У нас нікого немає на цілім світі. Я не уявляю, за що ми будемо жити…» Вона повертає до нього змучений погляд.

Віднині такий погляд стане для неї нормою.

Для нього нормою стане порожня хлібниця…

Андрій розплющив очі. Зі стелі на нього хитро позирав короткошерстий песик. Зі стелі. Ага.

«Добанячились», — сказав би на це Славко, відкорковуючи нову пляшку. У нього завжди зберігались одна-дві акурат для таких випадків.

Та замість Славка був песик. І в цьому крилася якась підступна загадка.

Важкі повіки опустилися. Метод найменшого спротиву. Часом допомагає.

Ні, песик лишився на старому місці, та тепер було видно, що це — звичайний плакат. Хоч і на стелі.

Де він і чому він невідомо де? Пам'ять не мала щодо цього зеленого поняття. Треба буде…

Тротуар. Тротуар і йогурт. Тротуар, йогурт і…

Андрій сів. До чужої кімнати через прочинену кватирку зазирав морок. Кудись подівся цілий день. Пройшов манівцями. Дав себе зжерти морокові.

Андрій тріпнув головою. Інколи на нього находило. Залишки дитинства. Острах перед темними вікнами і зачиненими дверима.

— Що ви робите? — почув позаду знайомий голос і — отямився. Легко, без сполоху, бо голос й той не мав рвучких нот, звичайний голос здивованої людини.

Інколи на нього находило, але як це пояснити чужій людині, якщо навіть собі пояснити цього не вдавалося?

— Зачиняю вікно, — відказав Андрій, обертаючись. А що він мав ще відповісти?

Чоловік на порозі недовірливо похитав головою.

— «Зачиняю» — означає: «мені холодно, і я перекриваю доступ повітря знадвору». А ви чомусь зашторюєте вікно.

«Бо мені темно», — ледве не зірвалося з язика, але така заява звучала б надто дико. Коли темно, то вважається достатнім запалити більше світла.

Залізна логіка. А залізо має властивість іржавіти. Бо йому ніколи не бувало замало світла. Лише — забагато темряви.

Чоловік за дверима так і не дочекався відповіді. Постояв так ще трохи, потім увійшов і причинив за собою двері.