Та Андрій не встиг. З добрими словами завжди так: треба лізти до найпотаємніших кишень, куди й шлях забуто. Не те, що зі злими.
Замість Андрія тлумачити нерозумній дитині прописні істини заповзявся третій із сімейного клану. Дванадцяти-тринадцятирічний хлопчина з чорним, мов кабель, волоссям, прилизаним гелем. У мишачого кольору сорочині, застебнутій на всі ґудзики. З очима у морок.
— Віро, сонечко. Всі бомжі — босяки. Це у них прикид такий. Ближче до землі називається.
«Віра-сонечко» хитнула жовто-пухнастим чубчиком і на повному серйозі уточнила:
— А шо таке бомж?
У нього, в Андрія уточнила. Брата вона вміло зігнорувала. Діти в п’ять років нічого такого не вміють. Хіба що є кого копіювати.
Андрій глянув на господаря. Копіювати було з кого. Той зосереджено оглядав кошик з фруктами, і всі смішинки геть поховалися.
Добавунькалися.
— Ой, чого ж ви стоїте, сідайте, хлопче, — згадав господар про гостя, вказуючи на стільця з такими само покрученими, як у стола, ніжками. — Сідайте і призволяйтеся.
— Бомж? М-м… Може так: болотяне опудало для мух і жаб, — зімпровізував Андрій, висуваючи з-за столу одразу два стільці. — Тільки після вас, пані, — звернувся він до забутої всіма жінки у фартусі.
Та кинула на роботодавця погляд бачите-а-що-я-казала, і той поквапився додати:
— Звичайно, пані Маріє. Буду тільки радий.
Синок аж тіпнувся з люті, однак стримався.
Доця поставила питання руба:
— А для чого мухам і жабам опудало?
Пані Марія, кремпуючись, присіла скраєчку крайнього стільця.
— Як для чого? Ворони мають опудало, а мухи і жаби — ні. Де, питається, справедливість?
Після такої категоричної Андрієвої заяви прелюдія скінчилася і розпочався власне обід. Він проходив у гарній дружній обстановці. Себто, всі гарно і дружно мовчали.
Фанат затято насаджував скибки картоплі фрі на виделку, вкидав їх до рота і запивав «Спрайтом». Курча нудно порпалось у тарілці в пошуках чогось справді їстівного. Пані Марія, не навчена бути панею, взяла собі крихітного бутербродика — канапка називається — і споглядала на нього з таким острахом, наче той був половиною батона з маслом.
Андрій пару хвилин губився між фаршированим яйцем і сирною бабкою, вирішив, що одне другому не зашкодить, взяв виделку, прицілився і… враз нагадав собі щось дуже важливе. Зітхнувши, відклав виделку.
— Пані Маріє, а де тут у вас можна… руки помити? — сформулював запитання цілком пристойно, хоча й досить прозоро, бо є запитання, які не можна занадто довго формулювати.
— Одразу над сходами, я вас проведу, — зірвалася жінка зі стільця, мов з розпеченого дека.
Важко бути панею в чужому домі. Так само, як і непроханим гостем.
— Аякже, проведіть, — і собі відклав виделку господар і враз так гостро глипнув на сина, що той вмоменті втопив свіжонародженого прикола в склянці «Спрайту».
Гарна і дружна сім'я зібралася якось за обідом. У сніжно-білій кухні. За сніжно-білою скатертиною.
Гарна і дружна.
Тільки чомусь кортіло зірвати затиснуту в руці чеку і випустити гранату на волю. А тоді подивитися, що станеться.
Але, зрештою, чому його має обходити чужа родина?..
До туалету без попередньої підготовки заходити було вкрай необачно. Він зрозумів це, коли ноги провалились у щось гранатово-пухнасте, над головою моторошно загуло, а очі засліпило дзеркальним блиском. Блищало все: від великих прямокутних кахлів, наполовину гранатових, наполовину сірих, до останньої крихітної пімпочки. Освітлення вмикалося синхронно з витяжкою, щойно ви відчиняєте двері. А в кутку тулився манюсінький, але теж сяючий умивальничок. Щодо різних прибамбасиків, то Андрій розбирався в них, як вовк у звіздах. Тому він добрий шмат часу лазив по всіх закамарках, перш ніж намацав дрібнюсінький краник, за допомогою якого до бачка полилася вода. І ще стільки ж крутив іншого краника — того, що над умивальничком, — перш ніж второпав принцип його дії.
Словом — не туалет, а мрія бомжа. Отак би впасти на килимок і перезимувати все літо.
Сили стачило рівно на те, щоб причинити за собою двері і добратися до перших східців. А далі сили не стало.
— Я покличу лікаря, — коротко ствердила жінка, коли Андрій почав осідати долі.
Лікар з’явився одразу з якоюсь фляшчинкою в руках і за стародавньою лікарською звичкою порадував:
— Знову у вас нікудишній пульс.
— Я був про нього кращої думки.
— Випийте, це — корвалол.
— Не матюкайтеся.
— А ви облиште цей жаргон. Пийте!
— Лікар сказав — у морг…
— Скільки вам років? Шістнадцять? Сімнадцять?
— Вісімнадцять. Чому воно таке паскудне?
— І як часто ви відчуваєте подібні напади безсилля?
— Як тільки мене переїде машина, так одразу…
— Невже ти не врубаєшся, тату? — біля сходів з’явився Фанат. — Він тобі не те що безсилля, а й апендицит з менінгітом зараз забацає. У них є така професія — під колеса кидатися, а потім від власників авто компенсацію вимагати. Дай йому пару баксів — і хай вимітається.
Граната в руці відчайдушно обважніла, але Андрій глянув на лікаря — і охота воювати відпала. Той не збирався перечити синові, задумливо споглядаючи настінну геометрію. Син тим часом посунув нагору, як німий до суду.
— Дякую за буду, — кинув Андрій в хлопця, який від несподіванки зупинився і вп’явся в нього очима.
Ні, він не помилився. Нарвані то були очі. Темні. Вогненебезпечні.
— Ходять тут усякі, — виразно пробурмотів Фанат. — А потім золото пропадає…
— І що — багато у вас золота? — поцікавився Андрій.
Мляво поцікавився. Війна закінчилася, ще не розпочавшись.
— Не радій: сам не донесеш, — відповіли йому вже згори і грюкнули дверима.
Коли тебе підозрюють безпідставно — сиди і мовчи, бо інакше можуть з’явитися вагомі підстави тебе підозрювати. Але якщо ти будеш сидіти і мовчати, тебе почнуть підозрювати ще енергійніше. Тому, як радять фанати, якщо не можете відразу взяти й захворіти на менінгіт, зімітуйте хоча б невеличкий апендицит: можливо, від вас наразі відчепляться.
Порожнеча в животі поволі відступала, але вставати він би собі не радив. А треба було.
— Пані Маріє, принесіть мені, будь ласка, мої шкари, бо якщо я вам їх подарую, мене вдушить жаба, я себе знаю.
Жінка у фартусі метнула погляд що-я-маю-робити на господаря. Мала таку звичку: мовчки на все запитувати дозволу, лишаючись воднораз непомітною, сторонньою.
— Ніяких шкарів, — безсовісно заявив лікар. — Сьогодні відпочиваєте, а завтра я обстежу вас за повною програмою. У вісімнадцять років заборонено слабувати.
— Я прикидаюся.
— Ви занадто худі, як на свій вік; шкірні покриви, попри засмагу, нездорового відтінку, кон’юнктива очей виражено бліда. Це не можна списати на струс. Підозрюю хронічний процес. Точніше знатиму завтра.
— Завтра я кинусь під катафалк: жити все одно недовго, то хоча б закопають безплатно.
— Не мудруйте. Відведіть його до вітальні, пані Маріє, нагодуйте, обов’язково чогось гарячого дайте, і нехай багато не ходить. Я пізніше загляну.
Він говорив так переконливо, що Андрій сам повірив, буцім нікуди не треба рушати. На мить повірив.
— Мені б шкари. Взуванку. Кросівки, по-вашому, — вкотре повторив. Поглухли вони всі тут, чи що?
Та ось лікар, здається, почав метикувати, що до чого. Ворухнув вусами, збовтав маленьку пляшечку, з якої був капав у воду оту гидоту, і врешті підняв на Андрія очі. Такі ж темні, як у сина.
— Не сприймайте Остапові слова серйозно. Мій син часто не думає, перш ніж говорити.
— А може, навпаки: говорить те, що думає?
— Тоді ще гірше… Я довго вважав, що то перехідний вік, але… Він до всіх так ставиться… він… зовсім не такий, яким мав би бути.
— Всі ми не такі.
— Так, але ви в тринадцять років не…
— У тринадцять років я вигнав з дому свою маму.
Виявляється, йому зовсім не важко промовити це вголос.
Зовсім не важко. Тільки до горла вкотилась шерхла грудка і ніяк не давалася до ковтання.